ОКРАСА ПОЛІССЯ. Обитель, заснована 1917 року…

Храм на честь Казанської ікони Божої Матері
над джерелом в урочищі Кип’яче

У 1917 р. в урочищі Кип’яче, за п’ять кілометрів від с. Чоповичі Малинського району Житомирської області, зусиллями місцевих селян був заснований Спасо-Преображенський (нині Казанський) чоловічий монастир. 28 серпня 1918 р. митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький) благословив його відкриття, запропонувавши зробити його афонським подвір’ям. Першим настоятелем обителі став ігумен Костянтин (Чоповський). Він багато років подвизався на Святій Горі й життя обителі облаштовував згідно з традиціями афонського чернецтва.

У ті лихі й голодні роки селяни близьких і далеких сіл намагалися всіляко підтримати молодий монастир. Ченці й послушники обителі своєю працею заробляли на її утримання та на допомогу нужденним, а їх тоді було чимало. При монастирі організували притулок для дітей з бідних родин, у якому вихованців навчали ремесел й азів християнського життя.

Паломники йшли сюди за сотні верст. Їх не могли зупинити громадянська війна, розбої на шляхах, голод і нестатки. Що спонукало людей, долаючи неймовірні труднощі, вирушати у далеку й небезпечну путь? Відповідь криється в події, що відбулася, ймовірно, 1911 р. У джерелі урочища Кип’яче два пастухи знайшли ікону з Казанським образом Божої Матері. Ікона у воді не розмокла, і від неї лилося сяйво. Пастухи не наважилися узяти святиню в руки й звернулися за порадою до свого батюшки із с. Чоповичі. Священик, відслуживши молебень, урочисто переніс образ у церкву. Після цієї події вода у джерелі стала цілющою. Пам’ять про це чудо почали святкувати в десяту п’ятницю після Великодня. Слава про нього розійшлася по Поліссю й дійшла до найвіддаленіших куточків Російської імперії.

Всупереч усім негараздам монастир ніс змученим людям слово Боже, поповнюючись новими насельниками з місцевих селян і ченцями зі зруйнованих війною та закритих більшовиками обителей, вів своє господарство. За свідченням одного з насельників обителі, архімандрита Парфенія (Невмержицького), до кінця 20-х років ХХ ст. у ній подвизалося майже 30 осіб, про що свідчать документи. За 17 років існування Преображенського монастиря репресували тільки двох його насельників. Натомість у Києво-Печерській Лаврі з 1924 р. припинили постригати, община неухильно зменшувалася, а ченці постійно зазнавали гонінь…

2 (15) вересня 1921 р. на обитель напала банда. У церкві на честь Усікновення глави Іоанна Предтечі бандити розстріляли ігумена Костянтина, ченця Іраклія (Скуратівського), послушника Петра Щуку й поранили сторожа Євгена Пантелеймоновича Волкова, а потім пограбували й спалили монастир. Як переказують, то була справа рук банди отамана Лисиці, яку ліквідували в січні 1922 р. Після цього ченці Кип’яченської обителі власноруч відновили обитель, — і це в роки, коли монастирі закривали й знищували!

1934 р. у масштабах усієї країни на повний хід ішла ліквідація монастирських общин і вцілілих монастирів. У березні того ж року закрили Преображенський монастир, розібравши по цеглинах храм на честь Казанської ікони Божої Матері; піском і камінням засипали джерело, зрізали хреста над ним. Ченцям заборонили жити у прилеглих селах. У 1937–1938 рр. частина насельників Преображенського монастиря прийняла мученицький вінець за Христа.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. обитель відродилася. Знову над джерелом височіє храм на честь Казанської ікони Божої Матері й знову, за вірою своєю, люди отримують зцілення душі й тіла.

Ігор Александров, 
м. Житомир

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.