ОКО ЧИ ЩОКА? Як протистояти злу

Господь Іісус Христос у Нагірній проповіді говорить: “Ви чули, що сказано: око за око і зуб за зуб. А Я говорю вам: не протився злому. Але хто ударить тебе у праву щоку твою, оберни до нього й іншу” (Мф. 5: 38—39).

Перше, що звертає тут на себе увагу, — старозавітний принцип “око за око і зуб за зуб”. Ці слова нашим сучасникам здаються надмірно жорстокими й іноді цитуються критиками для демонстрації безжальності законів Старого Завіту. Дійсно, цей закон становив невід’ємну частину старозавітної етики. У Біблії він згадується не менше трьох разів — у книзі Вихід (21: 23—25), Левит (24: 19—20) і Второзаконня (19: 21). Для того щоб правильно зрозуміти цю норму, необхідно відзначити, що у стародавні часи характерною особливістю родового ладу був закон кровної помсти. Згідно з ним усі члени роду, до якого належала жертва лихого вчинку, могли мстити всім членам роду, до якого належав лиходій, аж до знищення. Тому при неупередженому дослідженні ми можемо побачити, що старозавітний закон не підтримує, а обмежує кровну помсту, вводячи принцип рівної відплати. Принцип “око за око” обмежував помсту тим, що передбачав покарання лише для того, хто вчинив переступ, причому покарання не повинно було перевищувати завданої шкоди.
Святитель Іоанн Златоуст з цього приводу зазначає: “Законодавець установив «око за око» не для того, щоб ми один у одного виривали очі, а щоб утримували свої руки від злих вчинків; адже загроза покарання вгамовує прагнення до злочинних діянь”. Важливо й те, що цей принцип завжди був керівництвом для законного судочинства (Втор. 19: 18), а не правом потерпілої сторони вершити самосуд. Нарешті, закон рівної відплати ніяк не означав усієї етики Старого Завіту, у якій зустрічаються яскраві прообрази християнської моральності, наприклад “не мстися і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе” (Лев. 19: 18) і “якщо голодний ворог твій, нагодуй його хлібом; і якщо він спраглий, подай йому води” (Притч. 25: 21).
Святий Георгій Побідоносець — покровитель воїнів, захисників Вітчизни і правопорядку. В лику святих нашої Церкви є багато інших воїнів, які, палко вірячи в Бога, вважали своїм обов’язком захищати Вітчизну зі зброєю в руках. Пригадаймо також приклад Куликовської битви, в якій взяли участь два ченці — Пересвєт і Ослябя, отримавши на це благословення преподобного Сергія Радонезького. Святий Іоанн Хреститель, коли у відповідь на заклик про покаяння воїни запитали його “Що нам робити?”, не говорив складати зброю і залишати службу, а радив нікого не кривдити, не обмовляти й задовольнятися своєю платою (див.: Лк. 3: 14). Проте, враховуючи, що військова служба часто проходить серед жорстокості й насильства, що накладають негативний слід на душі воїнів, Церква для їхнього духовного зцілення передбачала спеціальні єпитимії.
Основою вчення Іісуса Христа у Новому Завіті є любов до всіх без винятку, навіть до тих, хто відчуває до нас неприязнь або ненавидить нас. Господь закликає: “…любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто кривдить вас і гонить вас…” (Мф. 5: 44). Тому Спаситель вимагає від Своїх послідовників праведності, відмінної від старозавітної, закликаючи нас відмовитися від помсти, нікому не завдавати страждань, не відплачувати злом за зло.
Святитель Іоанн Златоуст так тлумачить слова Христа: Господь “не говорить: не чини супротив братові, але: злому; показуючи тим, що кривдник все робить з намови диявола, і таким чином, перекладаючи вину на іншого, великою мірою ослаблює і призупиняє гнів проти кривдника. Що ж, скажеш ти: невже ми не повинні противитися лукавому? Повинні, але тільки так, як заповідав нам Спаситель, тобто готовністю терпіти зло. Таким чином ти дійсно переможеш лукавого. Адже не вогнем гасять вогонь, а водою”.
Сам Христос Своє ставлення до принципу “не протився злому” показав на ділі. Коли іудеї схопили каміння, щоб побити ним Іісуса, Він не підставив Себе під удари, а відхилився, сказавши: “…багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого; за яке з них хочете побити Мене камінням?” (Ін. 10: 32). У відповідь на це смиренне запитання нападники випустили каміння з рук. Таким чином, небезпеку, що загрожувала Христу, було відведено. Причому зло було відвернуто спротивом йому, але не таким самим злом, а добром. І якщо так діяв Сам Господь, Який дав нам заповідь про непротивлення злому, то очевидно, що Він розумів цю заповідь не буквально.
Те ж стосується і підставлення іншої щоки. Коли на допиті у первосвященика Анни один із служителів ударив Іісуса по щоці і сказав: “…так відповідаєш Ти первосвященикові?” — Іісус не підставив іншої щоки, а відповів йому: “…якщо Я сказав зле, покажи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?” (Ін. 18: 22—23). Богослов Борис Гладков у своєму “Тлумаченні Євангелія” так пояснює дії Спасителя: “не підставив Христос іншої щоки не тому, що хотів відхилитися від повторної кривди; виконуючи волю Отця Свого, Він уже був готовий віддати Себе на страдницьку смерть, про яку не раз прорікав, і тому удар служителя по іншій щоці не міг би злякати Його; якби, дійсно, необхідно було підставити іншу щоку, якби заповіді Його треба було виконувати буквально, то Він, поза сумнівом, підставив би тому, хто вдарив Його, й іншу щоку. Але Він повів себе інакше: смиренним запитанням Він виявив спротив злому служителеві й тим самим відвернув його від повторення тяжкого злочину”.
Всі ці приклади підтверджують, що Христос виконував Свою заповідь про непротивлення злу не буквально, отже, і нам заповідав виконувати її таким же чином.
Так само розуміли цю заповідь і апостоли. Наприклад, апостол Петро у своєму Соборному посланні говорить: “…бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, примушували мовчати неуцтво нерозумних людей <…> не платіть злом за зло, або лихослів’ям за лихослів’я; а, навпаки, благословляйте, знаючи, що ви на це покликані, щоб успадковувати благословення. <…> І хто заподіє вам зло, якщо ви будете ревнителями доброго?” (1 Пет. 2: 15; 3: 9, 13). У Посланні до римлян апостол Павел закликає: “…нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. <…> Не мстіть за себе, улюблені, але дайте місце гніву Божому. <…> Не бувай переможений злом, але перемагай зло добром” (Рим. 12: 17, 19, 21). Більше того, у тому ж Посланні апостол говорить, що священний обов’язок влади — захищати безневинних і карати злих: “…начальник є Божий слуга… месник на покарання того, хто робить зло” (Рим. 13: 4).
Дивовижний приклад християнського прощення показала нам свята преподобномучениця велика княгиня Єлисавета Федорівна. Попрощавшись вранці з чоловіком, великим князем Сергієм Олександровичем, який від’їжджав на службу, вона почула вибух, що прогримів неподалік. Терорист Іван Каляєв кинув в карету з князем бомбу. Під час відспівування у храмі, біля труни чоловіка княгиня ясно відчула, що повинна відвідати вбивцю і сказати, що йому дарують прощення, — і вона сама, і її чоловік, князь Сергій. Так вона і зробила. Єлисавета Федорівна також залишила в камері Каляєва Євангеліє і подала прохання імператору Миколаю II про помилування злочинця.
Звідси робимо висновок, що Господь закликає нас викорінювати зло, а не байдуже дивитися на його прояви. За ненависть і зло, заподіяне нам, не мстити, але й не бути бездіяльними, платити за зло добром, тим самим виявляючи спротив злу.
Проте існує небезпека повторити помилку старозавітних іудеїв і застосувати принцип “не протився злому” буквально. Послідовником і проповідником спотвореного тлумачення слів Христа був граф Толстой, відомий російський письменник і мислитель. Л. М. Толстой у своїй роботі “Про непротивлення злу” наводить приклад нападу розбійника на беззахисну дитину і каже: “Який би страшний розбійник не нападав би на яку завгодно безневинну і прекрасну дитину, християнин не повинен, відступивши від даного йому Богом закону, чинити розбійникові те, що розбійник хоче заподіяти дитині; він може вмовляти розбійника, може підставляти своє тіло між розбійником і його жертвою, але одного він не може: свідомо відступити від даного йому Богом закону, виконання якого є сенсом його життя”.
У цих розумуваннях ми бачимо підміну понять. Якщо нам пропонується віддати себе у жертву, то тим самим ми штовхаємо розбійника на подвійне вбивство, обтяжуючи скоюваний ним гріх. Якщо ми відмовляємося захистити дитину, то погоджуємося із завданим їй злом і стаємо винними у її смерті, попускаючи і розбійникові вчинити страшний злочин. Єдиною втіхою, за вченням Толстого, буде те, що буквально було виконано заповідь про непротивлення злу. Тут ми спостерігаємо паралель із показним благочестям фарисеїв, які, бажаючи буквально виконувати заповідь про суботній спокій, вважали гріхом здійснити в суботу навіть добру справу.
Таким чином, якщо ми нічого не робимо для запобігання злу, то ми порушуємо заповідь Господа про любов до ближнього. Якщо ж ми дозволяємо злу здійснитися, коли була можливість його зупинити, то ми порушуємо заповіт апостола перемагати зло добром.
Підготував
протоієрей Миколай Баранов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.