ОБИТЕЛЬ, ЩО НЕ ПІДВЛАДНА ЧАСУ. Свято-Введенський монастир

До 1712 р. у цьому районі розташовувався Вознесенський жіночий мона­с­тир. Останньою ігуменею монастиря була Магдалина Мазепина — мати гетьмана Івана Мазепи. Однак за Петра І монастир скасували, а черниць перевели до Флорівського монастиря на Подолі…

ЗАСНУВАННЯ ОБЩИНИ
Засновницею Свято-Введенської жіночої громади (а потім і монастиря) на Печерську є Матрона Олександрівна Єгорова. Вона була одружена з капітаном І. Єгоровим, який загинув під час Кримської війни 1853–1856 рр. Матрона Єгорова також брала участь у Кримській кампанії, отримала поранення, працювала в госпіталі Севастополя. З 1856 р. проживала в Києві. У 70‑х рр. XIX ст., завдяки підтримці митрополита Санкт-Петербурзького Ісидора (Нікольського) та митрополита Київського і Галицького Філофея (Успенського), вона отримала дозвіл на створення жіночої громади, яка була офіційно затверджена указом від 4 березня 1878 р., підписаним імператором Олександром ІІ. За свою подвижницьку діяльність М. Єгорова здобула велику повагу.
Незадовго до смерті (9 березня 1878 р.) у Санкт-Петербурзі вона прийняла чернечий постриг з ім’ям Димитра. 13 березня була тимчасово похована у «наметі» при Федорівській церкві Олександро-Невської Лаври. 8 серпня 1887 р. її тіло перевезли до Києва і поклали у поховальному храмі заснованої нею громади. На згадку про засновницю обителі двічі на рік — 9 / 22 березня і 26 жовтня / 8 листопада — у цій церкві відбувалися урочисті служби у присутності церковних ієрархів. У 1960 р., після закриття монастиря, її останки було перепоховано на Звіринецькому кладовищі. 21 серпня 1996 р. мощі черниці Димитри було перенесено у відновлений храм і покладено в біломармуровий саркофаг.
Для створення релігійної громади М. Єгорова придбала декілька суміжних садиб, у яких мали розміститися насельниці громади та допоміжні служби. Серед садиб, розташованих у цьому районі, були: будинок вдови протоієрея О. Ремізової та дружини чиновника Г. Проценкової; садиба з будинком і садом надвірного радника Я. Язєва; садиба купчихи С. Станкової і московського купця Г. Смирнова; будинок поручика М. Голубовського (пізніше особ­няк війта Г. Рибальського).
Велику допомогу для розвит­ку громади Матрона Єгорова отримала від митрополита Київського і Галицького Філофея (Успенського) ще за часів його перебування на Київській кафедрі. Після переведення на Санкт-Петер­бурзьку кафед­ру він не тільки духовно опікувався громадою, а й матеріально її підтримував.
Площа території, яка належала громаді, становила близько 2390 квадратних сажнів. На вулицях Московській і Рибальській розташувалися її будинки із флігелями. Громада розташовувалася неподалік від Києво-Печерської фортеці, через що виникли труднощі з будівництвом церкви. Військове відомство висунуло умову, згідно з якою не допускалося спорудження капітальних будівель на відстані гарматного пострілу від фортеці. Тому храм побудували в наріжній частині реконструйованого особняка війта Рибальського.
СТАНОВЛЕННЯ
Громада продовжувала розширюватися і будуватися. Будинки були пристосовані під келії для сестер, госпіталь, трапезну, швейну майстерню та господарські служби. Богослужіння відбувалося щодня строго за церковним статутом. Засновниця хотіла, аби громада стала центром духовної просвіти і благочестя. Сама М. Єгорова свято шанувала й дотримувалася чернечих обітниць, служила нужденним, знедоленим та хворим.
Невдовзі після смерті М. Єгорової, начальницею Свято-Введенської релігійної жіночої громади було призначено черницю Євфалію (Лебедєву).
У 1880–1890‑ті рр. громада проводила масштабні будівельні роботи. Дуже допомагали пожертвування від жителів Києва та інших міст. Серед благодійників була і заснов­ниця Покровського жіночого монастиря в Києві, велика княгиня Олександра Петрівна (Романова).
У 1880–1881 рр. зведено триповерховий цегляний будинок, у якому розмістилися просфорня, хлібна, комора, кухня, трапезна і келії. До його західного боку було прибудовано двоповерховий цегляний корпус. Тут містилися лазня, двірницька, кучерська та конюшня.
С. Девіцька, дворянка Полтавської губернії, на свої кошти спорудила для громади двоповерховий цегляний флігель на вулиці Московській (1882). На першому поверсі розміщувалися: лікарня для черниць, аптека, кімната для прислуги, на другому жили начальниці громади та ігумені монастиря.
За проектом архітектора В. Ніколаєва зведено три­ярусну надбрамну дзвіницю в неоруському стилі (знесена в 1930‑ті рр.), увінчану шатровим куполом з маківкою і хрестом (1882). Так було оформлено в’їзд у садибу з боку вулиці Рибальської. У першому ярусі дзвіниці розташовувалися в’їзні ворота, а також каплиця. Під час реставрації в 1892 р. майстри київської фірми братів Шатрових прикрасили її.
А у дворі вздовж вулиці Рибальської, з благословення Київського митрополита, спорудили галерею, яку з часом було забудовано. Військовий інженер А. Середа надбудував другий поверх над флігелем на вулиці Московській — у ньому розмістився монастирський готель для прочан (1885). У 1891 р. громада придбала у дворянки Т. Навроцької садибу (на вулиці Різницькій) з двоповерховим цегляним будинком (не зберігся). На той час громаді належали вісім цегляних та дерев’яних будинків, а також великий фруктовий сад. Кількість черниць, послушниць і опікуваних становила понад 110 осіб. 30 квітня/13 травня 1901 р. згідно з Указом Святішого Синоду громаду було перетворено на Свято-Введенський жіночий монастир, який очолила ігуменя Клео­патра (Пономарьова).
З першого дня відкриття монастиря тут щодня лунали дзвони, які сповіщали киян про початок богослужіння. Храм був завжди заповнений віруючими. Мати ігуменя у святкові та урочисті дні особисто зустрічала гостей у монастирській трапезній. Їли тоді дерев’яними ложками з дерев’яних чашок. У церкві завжди працювали книжкова та іконна лавки, і віруючі, придбавши духовні книги, знаходили в них слова розради та настанови.
При обителі було відкрито церковнопарафіяльну школу, в якій мали змогу безкоштовно навчатися до 50 дівчат. Під час революції 1917 р. школу передали у відання міського громадського правління, а в одній з її кімнат потім містилося початкове училище.
Територія обителі тоді складалася з чотирьох пов’язаних між собою дворів, але одна ділянка на вулиці Різницькій не мала спільних меж із площею монастиря.
ЧАСИ ВИПРОБУВАНЬ
Після жовтневого перевороту для монастиря настали трагічні часи. 28 січня 1930 р. президія Київської міськради ухвалила виселити осіб нетрудових категорій з націоналізованих будинків, зокрема і зі Свято-Введенського жіночого монастиря. Так було виселено 142 черниці. Після закриття монастиря дзвіницю розібрали, решту будівель віддали під гуртожиток та різні установи (1934). У 1937 р. на місці колишнього монастирського саду на вулиці Рибальській побудували середню школу та музичне училище.
ВІДРОДЖЕННЯ
У листопаді 1941 р. обитель відновила свою діяльність. Після звільнення міста від німецьких окупантів черниці працювали в організованому тут військовому госпіталі. У 1961 р. монастир було закрито вдруге. Приміщення передали Печерській районній лікарні та іншим організаціям.
У 1990‑х рр. тут почала діяти філія Музею історії м. Києва. Було відновлено будинок, у якому розміщувалася церковнопарафіяльна школа. У 1992 р. монастирський храм на вулиці Московській повернули Українській Православній Церкві, і з 15 червня 1992 р. у ньому стали звершувати богослужіння. 
Ікона Божої Матері
 «Призри на смирення».
Свято-Введенський
чоловічий монастир,
м. Київ
23 листопада / 6 грудня 1996 р. обитель було перетворено на Введенський чоловічий монастир.
Його святинею стала чудо­творна ікона Божої Матері «Призри на смирення». Ця ікона XIX ст. — список з однойменної чудотворної псковської ікони 1420 р., святкування якій відзначається 29 вересня. У Введенський храм ікону передала схимонахиня Феодора, яка зберігала її 55 років. А 1 серпня 1993 р. лик Богородиці з Немовлям чудесним чином відбився на склі, яке прикривало ікону і не торкалося її.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Комплекс будівель монастиря не набув рис єдиного ансамблю, притаманних давнім монастирям, оскільки формувався в межах житлового кварталу і за складних умов. До нього увійшли різні за стилем будівлі, не об’єднані загальним композиційним задумом. Значну історико-архітектурну цінність мають дві споруди: головний будинок — особняк київського війта Рибальського на вулиці Московській і прибутковий будинок на тій самій вулиці, придбані засновницею Свято-Введенської громади М. Єгоровою. Між 1876 і 1879 р. було здійснено перебудову будинку з влаштуванням (замість залу) церкви на честь Введення у храм Пресвятої Богородиці. Церкву освятив 14 листопада 1878 р. митрополит Київський і Галицький Філофей (Успенський). На той час монументальним живописом було оформлено лише склепіння храму.
Окрасою церкви був позолочений іконостас, виготовлений у Санкт-Петербурзі майстром І. Пошехоновим. Петербурзькі майстри писали й ікони для храму. Крім Царських врат іконостас мав шість секцій, відокремлених одна від одної стовпами, які підтримували тонкий орнаментний антаблемент. Над Царськими вратами із підковоподібним завершенням було встановлено картуш складного силуету із зображенням «Тайної Вечері». Царські врата було оформлено скромніше, їхні стулки мали два невеликих живописних зображення Архангела Гавриїла і Богоматері. Нинішній іконостас храму створено 1992 р. і виконано у руському стилі.
У храмі знаходяться Богородичні ікони «Призри на смирення», «Одигітрія» та ін. Стіни прикрашають розписи із зображеннями угодників Божих: царя Давида, Іоанна Хрестителя, Олексія, Михаїла і Костянтина, апостолів Варнави, Варфоломія і Андрія Первозванного, пророків Ісайї, Іони та Іллі. Всередині церкву оздоб­лено гіпсовими рельєфами із зображеннями Христа і Богоматері, а також святого Воніфатія.
РЕСТАВРАЦІЯ МОНАСТИРЯ
У 1999 р. головне приміщення храму було дещо переплановане згідно з розробленим проектом реставрації, яким передбачено і відновлення дзвіниці. Храм оформлено у стилі класицизму. Композиційним акцентом споруди є наріжний об’єм церкви-ротонди, перекритої куполом із маківкою та позолоченим хрестом. В обрамленні колишнього будинку війта Рибальського простежуються деякі архітектурні риси старої Києво-Печерської фортеці. Будівля цегляна, двоповерхова. Усередині гранітні сходинки ведуть у підземну частину — в усипальницю черниці Димитри (М. Єгорової) й одночасно храм в ім’я великомученика Димитрія Солунського. Високо на стіні, над сходами, вмонтовано мармурову плиту з позолоченим написом, що вказує ім’я і роки життя засновниці громади. До будівлі прилягають келійні приміщення. Входи у будинок — знадвору, а також з боку вулиці Рибальської. У будівлі також розташовані службові приміщення і приймальня монастиря.
Київські художники-реставратори проводили роботи з відновлення живопису Введенського храму. У головному храмі написано нові композиції. Здійснено ремонт нижнього храму, в якому розмістили ікони.
Будинки, які належали монастирю, тепер використовують різні організації.
Сучасний Введенський монастир підтримує добру традицію: чудотворну ікону Божої Матері «Призри на смирення», на прохання віруючих і з благословення Священноначалія, доставляють в єпархії УПЦ для молитовного поклоніння, а в монастир з тією ж метою теж прибувають чудо­творні ікони (Почаївська, Касперівська, Боянська та ін.)
Справа, розпочата Матроною Єгоровою, продовжує жити. Монастир, створений нею, витримав чимало труднощів, але, як і раніше, служить людям.
Лев Кудрявцев

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.