ОБИТЕЛЬ НА КРЕЙДЯНИХ ГОРАХ. Успенська Святогірська Лавра

«…Якщо б тепер мені ще раз довелося
помилуватися на цю величезну картину
із крейдяних скель Святогірських,
я, без сумніву, багато про що забув би заради неї»
Василь Немирович-Данченко

На мальовничому березі р. Сіверський Донець, серед крейдяних гір, укритих густим лісом, розташувалася стародавня обитель. Одна з існуючих в історичній науці версій відносить її походження до часу виникнення іконоборчої єресі у Візантії (VIII–IX ст.) — якраз тоді частина тамтешніх ченців, що залишилися вірними Православ’ю, переселилися в ці краї. Проте інші дослідники вважають, що перші печерні монастирі виникли тут часів Давньої Русі.

ЗАСНУВАННЯ ОБИТЕЛІ

Більша частина гнаних імператорами-єретиками православних іконошанувальників, переправившись через Чорне море, знайшла притулок у Криму, а деякі з них піднялися по річках Дон, Сіверський Донець і далі на північ.

Можливо, свідченням цього є чимало досі існуючих печерних обителей на території Воронезької, Донецької та Луганської областей. Деякі (хоч і вельми туманні) відомості містять «Житія святих» (Стефана Сурозького, Феодора Студита та ін.). Близько 860 р. у цих краях, які на той час входили до складу Хазарського каганату, проповідували Православну віру рівноапостольні Кирил і Мефодій.

На території, що прилягає до Святих гір, археологи знайшли чимало предметів, які належали християнському населенню. Поховання біля деяких городищ (Царино і Злівки), звершені за християнською традицією, належать до XI–XIV ст. Пам’ятником цього часу є Святогірські печери, що збереглися до наших днів, — свідки давніх подвигів братії і праць засновників обителі.

Перші відомості про Святогірський монастир з’явилися у Московських літописах XVI ст.: він згадується як сторожовий пост держави, оскільки тоді обитель була найпівденнішим руським монастирем у степу, перебуваючи за «межею», тобто за кордоном. До початку XVIII ст. монастир не раз зазнавав пограбувань від кримських татар і «злодійських людей», тому царськими указами приписувалося постійно проживати в ньому загону воїнів з метою оборони цього рубежу. Починаючи із XVII ст. Святогірський монастир незмінно фігурує в державних документах як важливий стратегічний пункт на південних кордонах і укриття для православних, які втекли з кримського полону, а також зазнали релігійних гонінь у польсько-литовських землях. Фортецею служила сама крейдяна скеля. Неприступна зусібіч, вона була надійним притулком. Згідно з монастирським описом 1758 р. обитель мала чотири гармати: три мідні й одну чавунну, а в синодику згадується гармаш — чернець Яків. З царевого наказу до Святогірської фортеці були послані служиві люди з Чугуєва і Бєлгорода, щоб «татари і злодії Черкаси безвісно крадіжкою та обманом чогось недоброго не зробили».

Наприкінці XVII ст. біля підніжжя скелі було закладено перші наземні храми.  1679 р. було збудовано храм на честь апостолів Петра і Павла, а 1708 р. — новий кам’яний Успенський собор. Переселення ченців пов’язувалось із труднощами життя в печерах, про що нам говорить грамота архімандрита Іоїля, складена ним 1679 р.: «Архімандрит із братією з річки Сіверського Дінця на всяку потребу в монастир на гору воду носять на собі сходами у бочках по мірі 200 сажень… і від такої великої нужденності в тому монастирі старці не живуть, і досі він, архімандрит із братією, для зимового часу і літнього притулку усіх чинів людям, які приходять у монастир помолитися, під горою на березі біля річки Сіверського Дінця… будує дерев’яну церкву теплу в ім’я святих апостолів Петра і Павла».

Крім того, вибір місця заснування обителі визначався й іншими причинами: наявністю природної фортеці — крейдяної скелі, відносно недоступної для зовнішніх ворогів, близькістю існуючої переправи через Донець — «великого» або «посольського» перевозу, що став важливою і чи не єдиною статтею доходу монастиря на початковому етапі існування, а також наявністю руського сторожового пункту — «Святогірської сторожі».

ВАЖКІ ЧАСИ

У XVIII ст. обитель спіткали нові біди, серед яких була і моровиця, що забирала життя багатьох ченців. А 1787 р., згідно з новою політикою секуляризації церковних земель, з указу Катерини II Святогірський монастир був узагалі закритий, а все його майно відписано в казну. У 1790 р. імператриця подарувала Святогірський маєток князю Григорію Потьомкіну.

Від колишнього монастиря залишилася тільки церква, що існувала як парафіяльна. Святитель Філарет (Гумілевський) писав, що іще у древності в Микільському печерному храмі, освяченому після відновлення у XIX ст. на честь Різдва Іоанна Предтечі, на крейдяному стовпі було знайдено ченцями чудотворний образ святителя Миколая. Із закриттям монастиря в 1787 р. печери прийшли в запустіння, і лише стовп, на якому було знайдено ікону, продовжував приваблювати багатьох богомольців.

Відновлення обителі, за активної участі нових власників Святогір’я — князя Олександра Михайловича і Тетяни Борисівни Потьомкіних, відбулося 1844 р. Ще у 1836 р. були послані клопотання (зокрема, від запорізьких ченців) про відновлення монастиря. У 1841 р. розглядалося питання про відновлення печерних споруд, а у 1842 р. — про збір пожертвувань на відновлення монастиря… Потьомкіни звернулися до Священного Синоду з проханням про відновлення обителі, виділяючи для неї 70 десятин лісової, сінокісної та городньої землі, жертвуючи і гроші. Факт відновлення Святогірської обителі мав широкий резонанс. Пройшли урочисті святкування з цієї нагоди. Височайше повеління обмежувало штат монастиря 24 ченцями.

Велику допомогу обителі надала графиня Тетяна Борисівна Потьомкіна (уроджена Голіцина). Вона приїжджала сюди майже щоліта і брала безпосередню участь у монастирських справах. Завдяки їй обитель отримала пільги. Деякі пам’ятники архітектури було побудовано з її ініціативи, зокрема Преображенську церкву (1860).

У ХІХ ст. на Святій горі, в одній із крейдяних скель, знай­шли глибоку підземну печеру, в якій, як виявилося, ще до заснування обителі був храм. Дослідники припустили, що це церква на честь преподобних Антонія і Феодосія. При ній доживали свої дні схимонахи. Наразі тут проведено ремонтні роботи й експонується археологічний матеріал історико-архітектурного заповідника.

Збереглася частина печерного монастиря, що вціліла після обвалу скелі. Основний підхід до печерного комплексу проходить усередині крейдяних гір підземним лабіринтом завдовжки до 500 м. Від підніжжя монастиря можна дійти до самої вершини.

Збереглася і дорога до Святогірського монастиря, прорубана у відрогах крейдяних гір ще кілька століть тому, яка служила основним шляхом сполучення із зовнішнім світом. У ХІХ ст. вона була викладена камінням, а наприкінці 70-х років ХХ ст. — плитами.

ВІДРОДЖЕННЯ

Після другого відкриття обителі її настоятелем був призначений скарбник Глинської пустині ієромонах Арсеній (згодом — архімандрит), який прибув у монастир разом із де­якими з найбільш ревних Глинських ченців. За короткий час Святогірська пустинь розцвіла. Були побудовані нові настоятельський, братський, просфорний, економічний корпуси, готелі, трапезні, а також оновлені стародавні храми й печерні церкви. Крім того, побудовано новий храм із дзвіницею, закладені Преображенська церква на вершині гори, Успенський собор і скитський храм в ім’я преподоб­ного Арсенія Великого. Також обитель мала столярну, бондарну, слюсарну, ковальну, шевську, кравецьку і іконописну майстерні, пасіку на 600 вуликів, свічковий завод.

Після своєї смерті архіманд­рит Арсеній був похований у древньому печерному некрополі крейдяної скелі. До цього часу збереглися вирубані у вузькому коридорі ніші, де знайшли свій останній притулок перші насельники монастиря.

У приміщеннях печерного комплексу досить відчутний високий рівень вологості. Проте тут працювала система природного провітрювання, що сприяло зменшенню вологості повітря. Більш сирим був нижній ярус печерного монастиря, де розташовувалася вирубана у ХІХ ст. підземна однонефна Олексіївська церква.

Центральним структурним елементом верхнього ярусу є Миколаївська церква, що служила основним культовим приміщенням до 1632 р., після чого прорубали хід у верхню частину скелі, де була викопана печерна Успенська церква. Однак у результаті обвалення верхньої частини кручі цей пам’ятник був знищений. У даний час Миколаївська церква використовується як одне з експозиційних приміщень історико-архітектурного заповідника. По обидва боки від неї розташувалися келії та спільна трапезна. Орієнтовно тут жило до 30 осіб, з яких тільки 12 були ченцями. Там само мешкали наймані працівники й воїни.

Миколаївська церква стала одним із кращих творінь українського народного зодчества. Прикметна її особливість — композиційна єдність із крейдяною скелею та навколишнім природним ландшафтом.

Історичні документи свідчать, що життя в печерах крейдяної скелі тривало майже 60 років — із 1624 до 1679 р., коли біля підніжжя скелі на березі Сіверського Дінця було побудовано першу дерев’яну церкву на честь апостолів Петра і Павла. Наприкінці XVII ст. ченці переселилися в наземні споруди, а в печерних келіях крейдяної скелі мешкали тільки затворники.

У відродженій обителі було введено статут Глинської пустині, а духовне життя братії проходило під впливом досвідчених духівників — учнів знаменитого старця ігумена Філарета (Данилевського). При наступному настоятелі, архімандриті Германі, було завершено будівництво закладених раніше храмів, а також облаштовано лікарняний хутір із церквою на честь Охтирської ікони Богоматері, трапезний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці та Спасів скит (на місці катастрофи царського поїзда в 1888 р.).

Успенський собор зведено в 1859–1868 рр. На замовлення монастиря його проект виконав академік архітектури Олексій Горностаєв у Петербурзі. Підрядником був Яків Єрьомін — селянин Володимирської губернії, який працював безоплатно, у славу Божу. В московській майстерні художника Степанова було зроблено іконостас. Ця монументальна споруда архітектурного ансамблю в русько-візантійському стилі збереглася до сьогодні. У першій половині 1880-х років реставрували фасади пам’ятника й живопис в інтер’єрі собору.

Існує і монастирський готель, збудований у другій половині ХIХ ст. Відомо, що у травні 1887 р. у ньому зупинявся Антон Чехов, там само, під час відвідування Святих гір, проживали Іван Бунін, Федір Тютчев, Сергій Ценський, Ілля Рєпін.

Ризниця Святогірського монастиря містилася в Покровській церкві. Там само знаходилися архів і багата бібліотека, де серед богословської літератури зберігалися книги й документи історичного характеру. Так, академік Д. Багалій зазначав історичну й художню значущість рукописного синодика (книга поминання) Святогірського монастиря 1710 р., Євангелія XVII ст.
Чехов писав: «Годинник на Святогірській дзвіниці, у вигляді передмови, програв свою тиху, мелодійну музику і слідом за цим пробив дванадцять». На жаль, цей унікальний винахід місцевого умільця було втрачено, і тільки отвори у верхній частині дзвіниці нагадують про те, що колись тут був годинник. Сама ж Покровська церква із дзвіницею в цілому збереглася, хоча і знач­но втратила свій первісний декор.

Знамениті Кирило-Мефодіївські сходи Святогірського монастиря було побудовано 1851 р. на кошти поміщика Шабельського. Крита галерея мала 511 сходинок і з’єднувала нижню територію монастиря з Миколаївською церквою на вершині крейдяної скелі. Це була неординарна в архітектурному плані споруда, з безліччю веж і з визолоченими маківками.

Споруди монастиря (готель, їдальня, чайна, комори тощо) були об’єднані у готельний двір. Деякі будівлі втрачено, здебільшого в період війни 1941–1945 рр. Дотепер залишилося чотири будівлі готельного двору. Ці об’єкти теж входять у комплекс пам’ятників Святогірського заповідника. Готельний двір монастиря був збудований переважно в 50–70-ті роки ХІХ ст., а готель існував і у XVIII ст. Згідно з видатковою книгою монастиря за 1917 р., у літні місяці витрати обителі сягали 30 тисяч карбованців. Деякі споруди двору збереглися і продовжують частково використовуватися для господарчих потреб.

Села Богородичне, Студенок, Банне, що знаходяться тут, були засновані в першій половині XVIII ст., у період інтенсивного заселення цієї місцевості, що належала Святогірському монастирю. Сьогодні ці населені пункти зберегли свої колишні назви, за винятком селища Банного, перейменованого 1964 р. на Слов’яногірськ (нині — Святогірськ). Тепер це місто-курорт.

Монастирський або лікарняний хутір на початку XX ст. являв собою великий комплекс будівель, куди входили, крім описаних споруд, лікарня, церква й деякі інші будівлі господарчого призначення. Цей комплекс майже повністю був знищений у період Великої Вітчизняної війни.

У Святогір’ї збереглися унікальні лісові масиви: дубові гаї, соснові насадження, хоча значна частина лісу була винищена у XVIII–XIX ст. Сучасники свідчили, що з одного дуба вибудовували вітряк і комору, а по Дону та Азовському морю ходили човни донських козаків, зроблені зі святогірського дерева. «Місце надзвичайно красиве й оригінальне: монастир на березі річки Дінця, біля підніжжя величезної білої скелі, на якій щільно й нависаючи один над одним височіють садки, дуби та вікові сосни. Здається, що деревам тісно на скелі й що якась сила випирає їх вище та вище… Сосни буквально висять у повітрі, того диви — зваляться. Зозулі й солов’ї не замовкають ані вдень ані вночі…» (А. Чехов). Звичаї та порядки тут були такі, що серед місцевого населення побутувала приказка: «Добре, як у Святих горах». Старанням настоятеля, архімандрита Германа, з 1879 р. у монастирі почала працювати власна фотостудія. Завідував нею чернець Тимон, який ґрунтовно знав фотографічне мистецтво. Завдяки цьому чудові види обителі, зняті того часу, збереглись до наших днів.

Історик В. Дєдов повідомляє про існування кладовища перед входом до підземної церкви на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Особи, які поховані тут, були переважно з вищого стану.

ІОАНН ЗАТВОРНИК

Із 1851 до 1867 р. в одній з печер монастир перебував у затворі ієросхимонах Іоанн. Тільки двічі на рік він виходив на маленький майданчик, щоб зверху помилуватися красою цієї землі та річкою, що біжить унизу.

Преподобний Іоанн (у миру — Іван Крюков) народився 1795 р. у Курську і з восьми років мріяв про чернецтво. Сім’я жила в злиднях, думати про грамоту було ніколи. Хлопчик пережив утиски, образи і побої з боку господарів, у яких працював. Відвідавши Глинську пустинь, став проситися у матері відпустити його туди. Вона не змогла втримати сина, сказавши на прощання: «Йди з Богом і молися за мене!». Так Іоанн присвятив своє життя Богу. Коли було відкрито Святогірську обитель, то ігумен Арсеній перевів його до себе, а потім, випробувавши Іоанна, велів йому зачинитися в келії для сугубої молитви.

Діяльну участь брав преподобний Іоанн затворник у розчищенні й розширенні раніше втраченого, а 1846 р. знову знайденого (за вказівкою одного столітнього старця) підземного храму. Його руками у вівтарі було висічено крейдяний престол. Храм освятили на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських.

Останні дні затворник, будучи тяжко хворим, доживав на лікарняному хуторі монастиря, де й упокоївся. 24 серпня 1995 р. він був причислений Церквою до лику святих.

ЛИХОЛІТТЯ

Прихід безбожників до влади докорінно змінив подальше життя Святогірського монастиря, розграбування якого почалося 1918 р. Усе майно було описане й відібране; блюзнірство над святинею супроводжувалося побиттям монастирської братії. Дуже швидко усіх насельників вигнали за межі монастиря. У 1922 р. Святогірську пустинь було закрито. Наруга над обителлю виявилася навіть у перейменуванні: Святі гори були названі Червоними. У 1927 р. як символ панування нової влади тут встановили пам’ятник революціонеру Артему. Двоповерховий храм на честь Преображення Господнього, що височів на сусідній горі, до того часу підірвали. Прийшли в запустіння і були розібрані храми в Охтирському, Арсеніївському і Спасовому скитах.

У 1942 р. обитель знову відкрилася як парафія, але проіснувала недовго. У 1947 р. був підірваний кладовищенський Усіхсвятський храм, а в 1960-х роках — знищені усі монастирські кладовища. У 1950-х роках головний храм обителі — Успенський собор — у стислі терміни було перебудовано на кінотеатр, а трапезну церкву на честь Різдва Богородиці — на їдальню санаторію…

* * *

У 1992 р. справдилися пророцтва багатьох Святогірських старців, які стали свідками закриття обителі: монастир було відновлено. 20 серпня, у день пам’яті святителя Митрофана Воронезького, одного із трьох святителів, яким присвячено лівий приділ Успенського собору, в цьому відродженому храмі було звершено першу Літургію, а 4 жовтня того ж року хресним ходом було повернуто в обитель велику святиню — Святогірську ікону Божої Матері. Через три роки, зі збільшенням чисельності братії, почалася його реставрація. Наразі монастирю передано усі вцілілі храми, що були в його віданні до закриття, а на місці підірваних будуються нові.

Тепер Успенський Святогірський монастир є найбільшим духовним центром, що опікує православну паству Донбасу, Слобідської України. Монастир відомий далеко за межами Донецького краю: у свята Святогірській іконі Божої Матері, преподобного Іоанна затворника, Успіння Божої Матері до обителі з’їжджається до 10–12 тисяч паломників з України, Росії та Білорусі, країн близького і далекого зарубіжжя.

Кількість братії складає понад 100 осіб, щороку вона збільшується. В обителі відновлено два скити — Всіхсвятський та на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських. У прилеглому до монастиря с. Богородичне відкрито храм на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість». На п’яти монастирських дзвіницях встановлено 54 дзвони, найбільший з них важить понад 6 т. В обителі організовано чудовий братський хор.

Ще до 1917 р., за клопотанням віруючих, зокрема запорізького та донського козацтва, неодноразово поставало питання про надання Святогірській пустині статусу Лаври. Однак сумні історичні події завадили цьому.

Минули десятиліття, багато що змінилося в житті Церкви. 9 березня 2004 р. Священний Синод Української Православної Церкви розглянув і підтримав пропозицію про надання Успенському Святогірському монастирю статусу Лаври. У день її освячення, 25 вересня 2004 р., Божественну літургію тут звершив Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. Так народилась іще одна Лавра в Україні. 8 травня 2008 р. Священний Синод ухвалив рішення про канонізацію подвижників Святогірської Лаври: єпископа Крутицького Іларіона (Григоровича, † 1759) і ще 11 преподоб­них, чотирьох преподобно­сповідників і одного Христа заради юродивого, які подвизалися в різний час в обителі.

Зараз насельниками Святогірської Лаври відновлюються і реставруються пам’ятники XVII–XIX ст., створюються нові храми і будівлі, необхідні для забезпечення молитовного життя Лаври, а також для паломників, які прибувають у монастир та його скити. 

1 листопада 2009 р. відбулася закладка храму на честь святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії у місті Святогірську. 7 липня 2009 р., у день Різдва Іоанна Предтечі і напередодні пам’яті преподобного Кіпріана Святогірського, у Святогірській Лаврі були знайдені мощі першого настоятеля Святогірської пустині після її відновлення в 1844 р. — архімандрита Арсенія (Митрофанова) і мощі подвижника і прозорливця преподобного Ісаакія (Головіна). 30 липня того ж року, в день святкування Святогірській іконі Божої Матері, Успенську Святогірську Лавру вперше відвідав Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил і звершив у ній Божественну літургію. Його Святості співслужили Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир і багато визначних ієрархів РПЦ.

Лев Кудрявцев

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.