«НОВЕНЬКІ» СТАЮТЬ «СВОЇМИ»

У кожного волонтера, як і в кожного учня, є літні канікули. Але восени волонтери зустрілися знову і в одну з неділь відвідали дитячий будинок.

Для мене кожна така поїздка довгоочікувана. Постійно питаю себе: «Навіщо я туди їду?». Адже після моїх відвідин діти не стають відмінниками, та й я не приношу їм такої радості, коли б до них завітала зірка телебачення чи відома співачка, а Православ’я — не завжди тема наших розмов…
…Ось ми і приїхали.
Діти з радістю біжать до нас — хто без куртки, хто без шапки, хто в домашніх капцях. Вони жадають зустрітися й обійнятися з нами. Соромливо виходять у двір і «новенькі» дітки, придивляючись до нас.
Цій зустрічі радію і я. (Знову пригадується історія, коли я захворіла й до мене щодня приходили друзі та однокурсники. Ні, від цього я не стала одужувати швидше або навчатися краще. Але це було надзвичайно приємно, і я ніколи цього не забуду!)
Дітям із дитбудинку за­в­ж­ди є чим поділитися і про що розповісти по секрету. Во­ни оповідають про те, що сталося за минулий тиждень, чимось ділюся і я. Розумію, що саме так починається друж­ба. А дружба — завжди радість! Напевно, це і є одна з відповідей на питання «На­віщо я їду до дітей?».
Після чергової неділі я знову сумую за ними, й навіть «новенькі» до наступного приїзду стають «своїми».

Ганна Карпенко
волонтери руху «Молодість не байдужа» при Синодальному відділі УПЦ у справах молоді

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.