Невтомний трудівник на ниві Христовій. Відійшов до Господа найстарший ієрарх нашої Церкви

15 вересня ввечері, на 91-му році життя, в архієрейській резиденції на території Свято-Покровського чоловічого монастиря м. Харкова відійшов до Господа митрополит Харківський і Богодухівський Никодим.

* * *

16 вересня вранці, після Божественної літургії в Іоанно-Богословському храмі архієрейської резиденції, тіло покійного владики було перенесено у Свято-Благовіщенський кафедральний собор м. Харкова. Тут вікарій Харківської єпархії архі­єпископ Ізюмський Онуфрій звершив біля труни владики Никодима заупокійну літію.

* * *

17 вересня, в суботу, у Благовіщенському соборі м. Харкова було звершино відспівування митрополита Харківського і Богодухівського Никодима, після чого тіло покійного архіпастиря було поховано поряд з вівтарем приділу в ім’я святителя Мелетія Харківського нижнього храму Свято-Благовіщенського собору.

Божественну літургію, чин відспівування і поховання звершили: митрополити Крутицький і Коломенський Ювеналій, Луганський і Алчевський Іоанникій, Чернівецький і Буковинський Онуфрій, Дніпропетровський і Павлоградський Іриней, Сімферопольський і Кримський Лазар, Миколаївський і Вознесенський Питирим, архієпископи Білоцерківський і Богуславський Митрофан (Керуючий справами УПЦ) , Львівський і Галицький Августин, Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій, Ізюмський Онуфрій, Почаївський Володимир, Полтавський і Миргородський Филип, Бориспільський Антоній, єпископи Макіївський Варнава, Новокаховський і Генічеський Філарет, Шепетівський і Славутський Діонисій.

На богослужінні були присутні голова Харківської обласної державної адміністрації Михайло Добкін, голова Харківської обласної ради Сергій Чернов, Харківський міський голова Геннадій Кернес. В останню путь свого правлячого архієрея проводжали священнослужителі та численні віруючі Харківської єпархії.

* * *

18 вересня, в Неділю 14-ту після П’ятидесятниці, архієпископ Ізюмський Онуфрій (за дорученням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира від 16 вересня тимчасово керуючий Харківською єпархією) очолив служіння Божественної літургії у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі Харкова, а після Літургії — заупокійну літію на могилі новопреставленого митрополита Харківського і Богодухівського Никодима.

Як повідомляє сайт Харківської єпархії (eparchia.kharkov.ua), з благословення архієпископа Онуфрія протягом 40 днів після смерті владики Никодима біля його могили в прибудові в ім’я святителя Мелетія Харківського нижнього храму Свято-Благовіщенського кафедрального собору будуть щодня звершуватися богослужіння.

* * *

Редакційний колектив «Церковної православної газети» висловлює співчуття архієпископу Ізюмському Онуфрію, кліру та пастві Харківської єпархії, духовним чадам покійного архіпастиря. Вічна пам’ять Високопреосвященнішому митрополиту Никодиму.

 

Митрополит Никодим народився у квітні 1921 р. у селянській родині в с. Давидівці Кіцманського р-ну Чернівецької області, яке в ті роки входило до складу Румунського королівства.

За тодішнім народним звичаєм, після першої купелі батьки клали поруч із дитиною різні предмети селянського побуту. Вважалося, до чого дитина торкнеться рукою, з тим і буде пов’язане її життя. Маленький Микола (ім’я, дане майбутньому архіпастиреві у таїнстві Хрещення) доторкнувся до Біблії.

З дитячих літ безмежну любов до Бога і до Святої Православної Церкви майбутньому владиці прищепила його мама — Параскева Руснак († 1961), яка згодом прийняла чернечий постриг з іменем Марія Магдалина.

1938 р. Микола стає послушником Свято-Іоанно-Богословського Хрещатицького монастиря, що на Буковині, а в січні 1945 р. приймає постриг з іменем Никодим.

Трудами отця Никодима, який 1950 р. став настоятелем святої обителі, було побудовано житловий корпус для братії.

До цього періоду належать і перші проби молодого священнослужителя в літературній творчості.

У 34‑річному віці він стає вихованцем Духовних шкіл у самому серці Руської Православної Церкви — Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі. Потяг до знань, прагнення відкривати глибини богослов’я завжди були властиві владиці: «Мене дотепер запитують, — ділився архіпастир, — які науки я закінчив, що розуміюся і у світі дипломатії, і в інших науках. І я свідомо відповідаю, що навчався не тільки в духовних семінаріях, академіях, але вчився і вчуся донині з Книги життя, яке вічно триває, і його знанню немає меж».

Бездоганне життя й численні обдаровання вихованця Московської духовної семінарії помітили, і у квітні 1958 р. отця Никодима (Руснака) Священноначаліє Руської Православної Церкви відряджає у Святий Град Єрусалим. У листопаді того ж року, на прохання патріарха Московського і всієї Русі Олексія I, патріарх Єрусалимський і всієї Палестини Венедикт висвятив ієромонаха Никодима у сан архімандрита і призначив виконуючим обов’язки начальника Руської Духовної Місії в Єрусалимі. Отець Никодим — перший архімандрит Руської Православної Церкви, нагороджений медаллю Єрусалимських патріархів. Упродовж свого архіпастирського служіння його нагородили трьома вищими орденами Єрусалимської Православної Церкви.

На Святій Землі відбулося знайомство ієромонаха Никодима (Руснака) з майбутнім митрополитом Ленінградським і Новгородським, тоді — ігуменом Никодимом (Ротовим; † 1978).

1960 р. отець Никодим закладає підмурівок храму в саду святої рівноапостольної Марії Магдалини. Тут же, на березі тиверіадських вод, Господь сповнив благодаттю його поетичний розум, дарувавши натхнення до написання служб і акафістів на славу святих угодників Божих.

10 серпня 1961 р., у день вшанування Смоленської й Костромської ікон Божої Матері, у Сергієвському Трапезному храмі Свято-Троїцької Лаври архімандрит Никодим (Руснак) був хіротонісаний на єпископа Костромського і Галицького «на діло служіння, для створення Тіла Христового» (Єф. 4: 12). На скрижалях серця до кінця своїх днів владика Никодим зберігав слова, що їх 10 серпня 1961 р. сказав старший собрат, архієпископ Никодим (Ротов): «Дорогий собрате, отче Никодиме! Вітаю тебе з твоєю П’ятидесятницею! Я не буду говорити тобі багато слів, скажу лише одне. Єпископ Церкви — це історія Церкви й народу, яку ти відтепер, усвідомлюючи або не усвідомлюючи, писатимеш своєю архієрейською діяльністю. Я бажаю тобі, щоб ти писав цю історію на славу нашої Святої Православної Церкви та на благо нашого боголюбного народу, щоб не було посоромлено в народі нашім ім’я Господнє». І ці богомудрі слова Харківський митрополит Никодим нерідко потім адресував єпископам, в архієрейській хіротонії яких він брав участь.

Особливе місце в житті владики Никодима посідає одна зустріч, дарована Божественним Промислом. На початку вересня 1961 р. єпископ Костромський Никодим брав участь в архієрейській хіротонії єпископа Талліннського і Естонського Олексія. «Чи міг я подумати в ті далекі дні 1961 р., — зізнавався владика, — що за Промислом Божим беру участь у хіротонії майбутнього патріарха Олексія II, первосвятителя, мудрого керманича Руської Православної Церкви».

Саме 1961 р. у Радянському Союзі спостерігається різке посилення антицерковної кампанії: закрито майже 1500 православних храмів. Милістю Божою владиці вдавалося долати ці випробування — на Костромській землі за три роки служіння єпископа Никодима не було закрито жодного православного храму, і, всупереч вимогам влади, яка мала намір передати в музей чудотворну Феодорівську ікону Божої Матері, вдалося відстояти велику святиню Руської Церкви. «У ті роки, — згадував митрополит Никодим, — у нашому архієрейському колі у братній бесіді ми ділилися не тим, скільки нових храмів ти побудував, а скільки зміг урятувати від закриття».

З квітня 1964 р. до липня 1970 р. єпископ, потім архієпископ Никодим був правлячим архієреєм Аргентинської і Південноамериканської єпархії Руської Церкви. «Перші місяці мого життя на далекій аргентинській землі, — згадував владика, — були дуже тяжкими. Серце стискалося через тугу за Батьківщиною. Доводилося опановувати іспанську мову, призвичаюватися до невідомого мені досі побуту, вивчати традиції та звичаї латиноамериканців. І, найголовніше, — треба було гідно нести своє архіпастирське служіння: відроджувати святоотцівські православні традиції й духовно опікуватися як своїми співвітчизниками, яких багато років тому гірка доля віднесла за тисячі миль від рідної землі, так і їхніми дітьми, онуками і правнуками, які її ніколи не бачили».

У квітні — липні 1970 р. архієпископ Никодим керував новоствореним Патріаршим Екзархатом Центральної і Південної Америки (включаючи Мексику), з лютого 1971 р. до жовтня 1977 р. був виконуючим обов’язки Патріаршого Екзарха. У Буенос-Айресі він побудував Благовіщенський кафедральний собор, а також ряд храмів у північній аргентинській провінції Місьонес. Об’їздив з архіпастирськими візитами всю південну половину Нового Світу, брав участь у створенні парафій у Чилі, Мексиці, на Кубі. Відредагував переклад іспанською мовою «Служебника» і видав його. Цю літургійну працю владика присвятив світлій пам’яті головного тайновершителя своєї архієрейської хіротонії — патріарха Олексія I. І сьогодні православна південноамериканська паства зберігає вдячну пам’ять про владику Никодима, чиє самовіддане апостольське служіння в Аргентинській і Південноамериканській єпархії в 1964–1977 рр. визнано однією з вершин православної місії в латиноамериканських країнах. Наприкінці серпня нинішнього року, востаннє згадуючи Латинську Америку, владика сказав: «Пройшли десятки років, я дивлюся на Аргентинську і Південноамериканську єпархію, уже в статусі митрополичої кафедри, як на гідну, зміцнілу серед братніх Церков Вселенського Православ’я. І радію, що в цьому сузір’ї є і моя маленька зірочка, мої скромні труди в далекій, але близькій моєму серцю, прекрасній і мальовничій Південній Америці».

З грудня 1970 р. життя владики пов’язане з харківською землею. На той час у напівзруйнованій єпархії діяло всього близько 60‑ти парафій, але за архієпископа Никодима церковне життя Харківщини активізувалося. Авторитет харківського архієрея в церковних і громадських колах сприяв тому, що Харків відвідали архієпископ Токійський, митрополит усієї Японії Феодосій; митрополит Карфагенський Парфеній, з 1987 до 1996 р. — патріарх Олександрійський; патріарх Антіохії й усього Сходу Ігнатій IV. 1978 р., у складний богоборчий час, архієпископові Никодиму довелося докласти чимало зусиль, аби домогтися канонізації архієпископа Харківського і Охтирського Мелетія (Леонтовича). Представляючи нашу Святу Матір-Церкву, владика Никодим відвідав з архіпастирською місією багато країн. Його приїзд у 1978 р. на Святу Гору Афон — один з перших кроків відродження традицій паломництва віруючих Святої Русі до земного уділу Богоматері.

З 1983 до 1989 р. служіння Високопреосвященнішого Никодима продовжилося на древній землі православної Галичини. 1985 р. архієпископа Львівського і Тернопільського Никодима, правлячого архієрея найчисленнішої єпархії Руської Церкви, зведено у сан митрополита. Відвідання Львівської єпархії Вселенським Патріархом Димитрієм і Патріархом Сербським Германом, реставрація усіх парафій (близько 3000 храмів) стали гідним дарунком до великого ювілею 1000‑ліття Хрещення Русі, що святкувався 1988 р. Закликаючи паству зберігати духовну єдність і вірність Святому Православ’ю, митрополит Никодим підтверджував непорушність слів Господа: «…Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не подолають її» (Мф. 16: 18).

13 вересня 1989 р. митрополита Никодима знову призначають правлячим архієреєм Харківської єпархії. Блискучий адміністратор й організатор, він підняв з руїн і дав нове життя безсмертним православним святиням Слобожанщини, насамперед унікальному архітектурному комплексу Свято-Покровського монастиря. Його ненастанними трудами й турботами зводяться нові храми, відновлюється Харківська духовна семінарія, відроджується видавнича діяльність єпархії. Сьогодні кількість парафій єпархії у п’ять разів перевищує кількість храмів у 1970 р., коли владику Никодима було призначено на Харківську кафедру.

1992 р. у церковному житті України виникла складна ситуація, що загрожувала відступництвом від Повноти Вселенського Православ’я. З благословення Священного Синоду митрополит Никодим 27 травня того ж року скликав і очолив Собор архієреїв Української Православної Церкви, який за місцем свого проведення ввійшов в історію під назвою Харківський Архієрейський Собор. На ньому Предстоятелем Української Православної Церкви одноголосно було обрано митрополита Володимира (Сабодана), який став 121‑м Митрополитом Київським у тисячолітній історії Православ’я на Святій Русі.

2002 р. у своїх спогадах владика Никодим відзначив: «Якби Церква дотримувалася мирських цінностей і принципів, вона б давно перестала бути Церквою. Виконуючи свій архіпастирський обов’язок, я вирішив скликати Собор у Харкові, розіслав усім єпископам запрошення і сподівався тільки на волю Божу… Якби сьогодні трапилася подібна ситуація, я зробив би так само. Доленосне рішення Харківського Собору 1992 р. — це той граніт, на якому стояла і стоятиме наша Свята Православна Церква».

Сучасний етап життя та діяльності митрополита Никодима виявився надзвичайно плідним і сповненим важливими подіями. Попри важку недугу, саме в цей період уповні розцвів літературний дар митрополита Никодима. Вісім томів праць владики «Послання. Слова. Промови», вісім томів віршів, дві повісті російською й українською мовами — це лише частина повного зібрання творів архіпастиря, голови Комісії з богослужбових текстів при Священному Синоді Руської Православної Церкви, Комісії з канонізації новопрославлених святих при Священному Синоді Української Православної Церкви, автора близько восьми тисяч проповідей, почесного члена Спілки письменників України й почесного члена Спілки письменників Росії, члена Національної Спілки журналістів України.

Діяльність митрополита Никодима відзначила як Церква, так і світська влада. Він має найвищі нагороди Української, Руської, Єрусалимської, Антіохійської, Кіпрської, Польської й Румунської Православних Церков. Почесний громадянин міста Харкова й Харківської області, владика був удостоєний почесних звань ряду наукових і навчальних закладів (у тому числі — доктор богослов’я honoris causa Київської духовної академії та Варшавської Християнської Богословської академії, почесний доктор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна), а також був визнаний «Людиною XX століття».

9 вересня 2011 р. у своїй останній статті, присвяченій спогадам про духовну дружбу з видатними священно- і церковнослужителями, владика Никодим сказав: «Ми пронесли нашу дружбу через усі життєві шляхи, зберегли єдність наших братніх народів і єдність нашої Святої Церкви за завітом апостола «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Єф. 4: 5). І нехай ця свята єдність міцніє й надалі, поки жива наша планета, щоб народи наші жили в однодумності й твердій вірі, намагаючись «зберігати єдність духу в союзі миру» (Єф. 4: 3)».

Високопреосвященніший митрополит Никодим прожив багатотрудне, але цікаве, сповнене радості служіння Господові і Його Святій Церкві життя. Своїм духовним чадам і співбратам-священнослужителям владика залишив добру пам’ять, повну мудрих настанов і особистих прикладів любові до Бога та ближніх. Зерна, посіяні ним на ниві Христовій, вже сьогодні приносять рясні плоди у серцях вдячної своєму архіпастиреві пастви, яка підносить молитви про упокій його душі в обителях Отця Небесного.

 

Протодиякон Максим Талалай,

завідувач Церковно-історичного музею Харківської єпархії

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.