«НЕВПИННО РАДІЙТЕ!..»

Храм в ім’я святителя Іоасафа Білгородського в Києві (на Інтернаціональній площі, р-н Нивки) особливо привабливий. Не те, щоб інші парафії були гірші або кращі. Просто не часто зустрінеш у залізобетонних столичних джунглях зелений квітучий острівець з березовим гаєм, населений птахами та білками, над яким височіє великий зруб, увінчаний золотим куполом. На території храму — сучасний дитячий майданчик, альтанка, трапезна, недільна школа…

«У 2007-му році всього цього не було. Точніше, берези, птахи й білки були, — посміхається молодий настоятель, протоієрей Віталій Бойко. — Стояв намет, де і служили. Сказати по правді, навіть не знали, з чого почати облаштування». Влаштувалося все Божим Промислом — з Тульчинської єпархії у храм прибула чудотворна ікона, яка відобразилася на склі мироточивим образом святителя Іоасафа Білгородського. І справа пішла, храм усе частіше стали відві­дувати парафіяни. «Місце тут благодатне, — говорить отець Віталій. — До 1936-го буквально за сто метрів звідси височів дерев’яний храм-зруб. Та більшовики і його розібрали, і землю окропили мученицькою кров’ю священиків та парафіян. Імена, на жаль, залишилися невідомі, багато сповідників, які не відступили від віри в безбожні роки, було репресовано…». Ось так: особлива краса храму, що тішить серце, в ім’я святителя Іоасафа Білгородського виникла не на пустому місці. Святе місце пустим не буває.

Про власні заслуги у відновленні храму та про зусилля пастви отець Віталій розповідає неохоче. Очі батюшки посміхаються, а сам він згадує, до слова, Одеський Успенський монастир: «От там справжні труди… І досвідчених священиків багато, і послушників. Собор вони зводили просто дивовижно. Везе майбутній чернець тачку, призупиниться, усміхнеться, блокнотик дістане, запише щось і… далі працює. А записували таким чином гріхи і сповідувалися щодня згідно з монастирською традицією, щоб, пам’ятаючи про смерть, не грішити і, за словом апостола Павла, з радістю чекати зустрічі з Христом».

Літургія у храмі — кульмінація краси, радості. Це відчувають і діти, відволікаючись від ігор на дитячому майданчику і вслухаючись у передзвін, і дорослі, йдучи після служби… «Нечасто зустрінеш батюшок, які співають на криласі, а зустрінеш — так і часу не помітиш», — звертається молодий мирянин до своєї другої половинки. Крім настоятеля, у храмі чотири священнослужителі — ієреї Павел Сердюк та Ярослав Кругленко, диякони Ігор та Анатолій. Отець Павел — втілення доброти — хвилюється, іноді допускаючи неточності, засмучується, зосереджується і… цією своєю непідробною щирістю, скромністю, старанністю, сам того не помічаючи, проймає до глибини душі. Ієрей Ярослав — статний та строгий, парафіяни тягнуться до нього за порадою, а багато хто трохи побоюється, як батька.

«Бог відкриває себе багатьма способами, — розмірковує настоятель про досконалу, істинну красу. — Є надприродний шлях — Божественне Одкровення через Святе Письмо, за допомогою якого богонатхнені мужі вчать, настановляють, відкривають нам Іісуса Христа. А є й природний шлях, коли, дивлячись на красу навколишнього світу, ми йдемо до віри та пізнання Бога. Багато угодників прийшли до Господа цим шляхом. Одна з них — свята великомучениця Варвара, яка усвідомила, споглядаючи навколишній світ, що тільки Господь Творець міг створити цю красу. Ну, як їй не радіти?..»

Думки про радість та сучасний світ (так часто обтяжений злом, скорботами, хворобами), власне,
і визначили напрямок бесіди з настоятелем, протоієреєм Віталієм Бойком

 

— Як не зневіритися у світі, сповненому зла та скорбот?

— У Святому Письмі є слова: «Завжди радійте» (1 Сол. 5: 16). Біда сучасного світу в тому, що люди не йдуть до храмів. Тому що про Церкву склалася неправильна думка: мовляв, у храмах стоять якісь зажурені люди, які не знають радості, завжди похмурі, для чогось постують. І потрібно визнати, що в цій біді почасти винні ми самі — православні. Адже нерідко навіть досвідчені парафіяни, переживаючи скорботи або виявляючи нерозумну ревність щодо духовного життя, втрачають радість і заражають оточуючих зневірою, в тому числі й тих, хто лише переступає поріг храму. Тому не варто забувати, що в душі кожного повинна бути осанна, благословення, радість. Від оглашенних та новоначальних не слід очікувати і тим більше вимагати особливих подвигів — суворого дотримання постів і правильного молитвослів’я. Важливіше дати людині відчути, що благодать Божа — це реальність, що Причастя дозволяє пізнати радість Великодню, Різдвяну. Не потрібно перевантажувати інших своїми знаннями або досвідом. Тоді новоначальні швидше повірять, що в Бога можна вимолити все, а насамперед — спасіння душі. Тому й Господь наш — Спаситель. Від чого Він спасає? Від гріха, прокляття та смерті. Знаходячи спасіння, ми, власне, і входимо в радість Господню. Сам Іісус Христос, відповідаючи на докір фарисеїв, які Його випробовували (чому апостоли не постують?), відповів: «…чи можуть постити сини чертогу шлюбного, коли з ними жених? Доки з ними жених, не можуть постити. Прийдуть же дні, коли заберуть від них жениха, і тоді поститимуть у ті дні». (Мк. 2: 19–20). Людина, яка вперше входить до храму, відчуває присутність Божу, причастившись — на крилах літає. І взагалі, не варто переоцінювати власні заслуги у воцерковленні іншого — це справа Ангела Хранителя, а не тільки і не стільки наша. І дуже важливо, щоб людина, відчувши дію благодаті, зуміла її зберегти. Пройде якийсь час, і вона почне постувати, молитися, приносити плоди покаяння, але до цього потрібно дійти. І не треба нікого підганяти, а тим більш різко викривати. Стосовно інших потрібно поводитися так, як поводився батько у притчі про блудного сина, який жив нечестиво та розтратив своє майно. Важливо, щоб люди, вириваючись з полону зневіри, зустрічали у храмах люблячих батьків, братів і сестер. Потрібно старатися допомогти хворому на гріх, підтримати — найзакореніліший злочинець, відчувши любов, може навернутися до істинної віри. Якщо ми вважаємо себе християнами, то просто зобов’язані усвідомлювати, що і Христос прийшов до всіх людей, а не вибірково. Будучи розіп’ятим, Він не засудив нікого на Хресті. І нам належить прощати тих, хто творить несхвальні вчинки.

— Багато хто щиро страждає в очікуванні, коли рідні та близькі прийдуть до храму. А часто, переосмислюючи прожите, в міру усвідомлення гріхів, надходить зневіра, розпач. Куди зникає радість призиваючої благодаті?

(Посміхається.) Таке буває. Потрібно пам’ятати, що про одного грішника, який розкаявся, Господь радіє набагато більше, ніж про дев’яносто дев’ять праведників, які не потребують покаяння. Якщо у нас буде таке ж почуття стосовно, насамперед, інших, то у храмі завжди буде духовна радість. А взагалі-то, печалі розсівають радощі й навпаки. У всіх бувають і тяжкі хвилини, і нападки, поганий настрій… Завжди потрібно дякувати Богові за те, що Він не посилає нам хрест більший, ніж можемо понести. Тоді й за найважчих обставин прийде підтримка. Хоча буває, що потрібно і потерпіти. Ось, наприклад, блаженний Августин, коли почав занадто журитися через тяжкість випробовувань, звернувся до Господа із запитанням, чому так відбувається? І побачив на морському піску дві пари слідів — Божих і своїх власних. Подекуди одні сліди зникали, й Августин дорікнув Господові за те, що Він залишив його сам на сам з труднощами. Бог смиренно відповів, що в ці хвилини Він ніс блаженного на руках. Ми й не підозрюємо того, але Іісус Христос часто носить нас на руках, і нам цього хочеться майже завжди. Однак чи навчаться діти ходити, не злізаючи з рук? Потрібно звикати до самостійності й слідування правим шляхом. Спотикання та падіння практично неминучі, але потрібно підводитися і через спокуси та скорботи прагнути до Спасителя нашого. Тоді навчимося ходити, тоді відчуємо, що благодать Господня не тільки нас не залишає, а й підтримує, і зміцнює, коли потрібно. Неодноразово переконувався і сам, і на прикладах парафіян, що скруха через гріхи, випробування та скорботи з часом приводять до щирого покаяння. І часто всі наші неприємності перетворюються Господом на добрі наслідки. Тому журитися-зневірятися нам не слід.

— Як самі справляєтеся з відчаєм?

— Якось, втомлений від нападок і підступів з боку недоброзичливців, я прийшов до духовного наставника й запитав: «За що мені все це?..». Отримав повчальну відповідь: «Отче Віталіє, бійся тієї хвилини, коли все буде цілком добре, коли тебе почнуть хвалити й ніхто проти тебе не буде повставати. Бо в цю хвилину диявол відчув перемогу над тобою — він перестав тебе боятися. Він не ополчається, отже, ти не є для нього небезпечним». Ось це — привід засмучуватися і замислитися. Проте найважче для мене як священика — коли люди перестають відвідувати храм. Важко переживаю почуття провини за те, що не знайшов потрібних слів. Але й утішання у зворотних випадках велике — радію, коли в храмі з’являються нові парафіяни, сповідники, причасники.

— На якому етапі законна радість трансформується в неналежну ейфорію?

— Почуття радості, якщо не зосередитися, може перерости у спокусу.

— На чому потрібно зосереджуватися?

— Річ у тім, що духовне життя — особливе. Розмірковуючи про спасіння, корисно згадувати про досвід, описаний преподобним Іоанном Ліствичником. Спасенно звертатися до заповідей блаженств, визначених Господом. Вони — ті ж сходинки. Вбогі духом — люди блаженні, оскільки побачили свою гріховність, усвідомили, що потопають у гріхах, відчули необхідність небесної підтримки. Сам Іісус Христос сказав, що лікаря потребують хворі, а не здорові. Людина, яка усвідомлює свої гріхи, починає спасатися. Далі — доведеться за них поплакати: покаяння, помірний смуток через гріхи — душеспасенні. Ось так, Божою милістю, відбувається духовне зростання. Людина, яка переступила поріг храму у скорботі, хворобі, або ж як раб, який боїться покарання, починає бажати від Господа нагород за труди, зазвичай — матеріального благополуччя, фізичного здоров’я… Так поводяться найманці. З часом люди, які відвідують храм, стають дітьми Божими. Життя за заповідями для них не обтяжливе, а радісне, вони, як люблячі діти, бояться образити Отця, заподіяти Йому прикрість. Однак таке ставлення — це не привід для ейфорії, а, навпаки, початок нових трудів. Прямо кажучи, сама по собі людина не досягне висот духовного життя. У перші століття, дійсно, були сповідники і мученики, готові пролити кров за Христа, лише раз почувши про Нього (тобто — відразу покликані на вищу духовну сходинку). Ми ж від цього далекі. Зараз людині все частіше не вистачає сталості в чеснотах: не лише вміння каятися на Сповіді (що, звичайно, важливо), але й виправляти помилки справами, з кожним днем все більше накопичувати сил духовних, усе старанніше очищатися, підноситися, наближатися до стану Ангела у плоті — до Іоанна Хрестителя, який через послух досягнув святості на землі.

— І як після таких орієнтирів не піддатися ейфорії?
— Важливо розрізняти два поняття — «святий» і «безгрішний». Безгрішний лише Бог. Святою може стати і людина, яка, Божою милістю споглядає гріхи та розкаюється, у тому числі — й справами. Наприклад, якщо ми когось образили, то обов’язково — ще до Сповіді, перш ніж переступити поріг храму, — примиритися, попросити пробачення. Так — і не інакше — можна відчути основу справжньої радості — душевний мир. Не випадково Іісус Христос вперше після Свого Воскресіння двічі звернувся до учнів зі словами: «Мир вам!» (Ін. 20: 19–21). Це почуття дуже важливе в духовному діянні, а радість — це наслідок миру душевного. Важливо усвідомити, що в найважчих випробуваннях, коли здається, що всі люди відвернулися і повстали проти тебе, завжди поруч Господь, Пресвята Богородиця, Ангел Хранитель, сонм святих угодників, що сяють, як зірки. Розуміння цього, на жаль, рідкість. Багато хто часто страждає почуттям провини. Одне з дивних його проявів — бажання приховати таємницю та гріхи від людей, звертаючись до Господа. Ось таким самовиправданням ми і відганяємо благодатну радість — почуття прохолоди та жаху від скоєного часто відходять на другий план, злодіяння забуваються, а гріх вкорінюється і переростає у хворобу. Слава Богу, про нього іноді нагадує пробуджена й розлючена совість — голос Божий, споконвічно закладений у кожну людину при творенні. Тут важливо відгукнутися, зібратися з силами і знайти в собі сміливість попросити прощення у Господа та примиритися з людьми. Інакше — пекло — такий стан, коли людина і хотіла б бути поруч з Богом, але почуття провини не дає. Заскніти у ньому — пропасти душею. Це лише здається, що в темряві не так видно гріхи, не так соромно за них, не так страшно, як поруч з караючим Отцем. Важливо навчитися просити вибачення, пробачати, миритися та поступатися.

— Як миритися з тими, які не хочуть прощати?

— Молитися за них (у тому числі за іновірців, але тільки в домашніх молитвах). Багато на що здатна молитва праведного. Тобто, людина, яка щиро молиться навіть за тих, хто перебуває поза Церквою, може покрити численні гріхи. І сподіватися на Промисл Божий, примирившись з людиною в душі. Та й взагалі, ненавидіти потрібно не людину, а ті гріхи, те зло, яке закралося в душу. А скорботи — за гріхи наші.

Бесіду вів
В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.