«НЕВДЯЧНИЙ РІД МИСТЕЦТВА» (до 100-річного ювілею перекладача Миколи Любимова)

«Невдячним родом мистецтва» назвав художній переклад один із кращих російських радянських перекладачів ХХ ст. Микола Михайлович Любимов. Фраза гірка, проте правдива. Зазвичай ми знаходимо у книзі прізвище перекладача, тільки якщо переклад поганий. Про значну перекладацьку діяльність багатьох письменників звикли згадувати наприкінці довгого списку їхніх авторських робіт, як щось другорядне. Ми майже привчені думати, що письменники змушені займатися перекладами від безвиході, а мовознавці — з обов’язку.

Велика кількість сучасних комп’ю­терних засобів перекладу мала б посилити таке враження, але насправді доступність процесу призвела до розуміння його складності. Можна кількома клацаннями машини зробити переклад слів, але думка, тим паче — образ, усе одно піде, в кращому разі — недостатньо зрозумілою, в гіршому — скаліченою. І тоді з полиць дістають книги з мистецтва перекладу, в інтернеті створюють співтовариства для обговорення майже детективних тонкощів пошуків єдино правильного слова. Почесне місце в цьому ряді посідають роботи й переклади (багато в чому — еталонні) Миколи Михайловича Любимова.
Він прожив 80 років. Наприкінці минулого року з різницею місяць непомітно пройшли відразу дві його пам’ятні дати: 100-річчя від дня народження і 20 років від дня смерті. Ми знаємо й не знаємо Любимова. Для більшості він розчиняється за сторінками його блискучих перекладів Сервантеса, Боккаччо, Мольєра, Бомарше, Флобера, Меріме, Стендаля, Доде, Мопассана, Пруста, Шиллера — список можна було б продовжувати, доповнивши назвами самих творів та… склавши з них значну частину шкільної програми. Але самі письменники, яких перекладають у інших країнах і які перекладають авторів інших країн, за «розчиненням» завжди вміли розгледіти перекладача й не скупилися на компліменти. «Любимов перекладає так, що за книгою видно його особистість», — писав Веніамін Каверін, а Борис Зайцев зізнавався, що тільки після перекладу Любимова нареш­ті зрозумів і оцінив «Дон Кіхота».
Передати всю повноту чужого духов­ного багатства можна тільки через свої душевні глибини. А Микола Михайлович був людиною не тільки великих знань (закінчив перекладацький факультет Інституту нових мов у Москві, постійно вдосконалювався у свої знаннях, дуже багато читав), а й великого серця, чистої душі. Багато з тих, хто знав Любимова, писали про нього як про дивовижну особистість, ніби «зіткану з любові» — «любові до Всевишнього, любові до православного церковного співу, до світової культури, до рідного слова». Причому любов ця була діяльна, радісна. Він завжди готовий був ділитися всім, що мав, насамперед — знаннями, досвідом, дружбою.
Здатність до любові, самовіддачі й доброти для Миколи Михайловича була ще й сімейної рисою. Тітка його матері, фрейліна Анастасія Гендрікова, свого часу була заарештована разом із царською сім’єю і добровільно розділила її долю. Мати — Олена Михайлівна — була засуджена на роки таборів за проживання на окупованій території під час Другої світової війни. Три роки сибірського заслання випало на долю і самого Любимова. Але ніщо з трагедій і драм життя не могло витруїти в душі Миколи Михайловича відчуття гармонії та всеєдності Божого світу. «Праця душі» — це і про переклади, і про життя Любимова. Праця, лише трохи привідкрита у авторських роботах — спогадах і нарисах — Миколи Любимова.
Фразу про «невдячний рід мистецтва» Микола Михайлович продовжив: «якому я напів-змушено, напів-добровільно і, ймовірно, дарма віддав життя». Сумна фраза наприкінці тривалого шляху… Проте переклади Любимова залишили нам зігріваюче світло його чудової душі.

Катерина Усачова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.