Нехай допоможе людям Господь шукати Його слави. Історія християнства в Німеччині


Частина I. Хрещення германців. Церква Східно-Франкського королівства (до 962 р.)
 

Рим і германські племена

З 58 р. до н. е. до 455 р. н. е. сьогочасні німецькі області на захід від Рейну і на південь від Дунаю входили до складу Римської імперії. Ненадовго Риму вдалося підкорити і землі між Рейном і Ельбою, але страшна поразка у вересні 9 р. у Тевтобурзькому лісі від повсталих германських племен знову відкинула їх за Рейн. З 80 до 260 рр. н. е. територія межиріччя верхньої течії Рейну і Дунаю також була підпорядкована Риму. У ті часи Німеччина поділялась на провінції Верхня, Нижня Германія і Реція. Саме тоді виникли такі міста, як Кeльн, Трір, Бонн, Майнц, Вормс, Аугсбург.

Серед воїнів розташованих тут легіонів, ветеранів, які селилися в цих землях, та інших поселенців були вихідці з усіх областей імперії, серед них чимало християн. Передання свідчить, що ще апостол Петро послав звіщати Благу вість на території Галлії трьох своїх учнів: священика Євхарія, диякона Валерія та іподиякона Матерна. Згодом вони послідовно були єпископами м. Августа Треверів (Трір) — резиденції імператорів. Однак сучасна наука житіє Валерія датує III ст., а офіційно першим єпископом вважається Агріцій Трірський, під документами Собору 314 р. в Арлі стоїть його підпис. У роки правління у Трірі Костянтина Великого (306–316) мати імператора, рівноапостольна цариця Єлена, передала святителю частину свого палацу під кафедральний собор, а також знайдений нею у Святій Землі хітон Христа, який відтоді є головною святинею собору. У крипті Трірського кафедрального собору святого Петра зберігається нині і частина мощей (глава) рівноапостольної цариці Єлени.

Агріцію приписують перенесення у Трір мощей святого апостола Матфія (зараз вони перебувають у бенедиктинському абатстві святого Матфія). Святитель Максимін, другий єпископ Тріра (332–347), проявив себе стійким супротивником аріанській єресі, він дав прихисток засланому сюди Афанасію Великому.

У згадуваному вище Арльському соборі брав участь і єпископ столиці провінції Нижня Германія — Колонії Агріпіни (Кельна). Цей собор проходив через рік після видання Міланського едикту, який узаконив християнство в імперії. А дещо раніше, наприкінці правління її західною частиною Августом Максиміаном Геркулом (286–305), на Рейні прийняла мученицький вінець десята частина знаменитого фіванського легіону. Зокрема, в Кельні постраждав святий Гереон (нині один із святих покровителів міста, чиї мощі перебувають у церкві його імені), який мав офіцерський чин, разом з 318 іншими солдатами-християнами.

Хрещення германців

Германські племена за межа­ми імперії, постійно воюючи з нею, поступово об’єдналися в потужні союзи — франків, алеманів, саксів, бургундів і посилили свій натиск. Християни, які жили на Рейні та Дунаї, спілкуючись з полоненими, самі потрапляючи в полон до германців або торгуючи з ними, несли їм звістку про Христа. На той час язичництво германців набуло значного розвитку. Юлій Цезар відзначав у них відсутність жерців і вірування в сонце, вогонь і місяць, тобто тільки в ті сили природи, які вони бачать на власні очі, а «про решту богів вони навіть не чули». Однак Тацит, який писав через півтора століття після Цезаря, повідомляє про впливових жерців всередині германських громад, а також про богів і богинь, яким не будували храмів, але «присвячували діброви та гаї», приносили жертви, в тому числі й людські. Воля богів визначалася за допомогою гадання на дерев’яних плашках з вирізаними на них знаками, за голосами й поведінкою птахів і священних білих коней.

Першими з германців християнство прийняли готи, що жили в Північному Причорномор’ї на початку III ст. «Готські війни» з Римом, інтенсивні торговельні контакти з малоазійськими греками, які населяли цю частину імперії, сприяли ранній християнізації готів; їхній єпископ брав участь уже в I Вселенському Соборі 325 р. Язичницька реакція в наступні кілька десятиліть не змогла звернути готів з істинного шляху, але аріанство, яке в ті роки зайняло панівні позиції в імперії, невдовзі на два з лишком століття призвело до відпадіння більшості з них у цю єресь. Апостол готів Ульфіла переклав на їхню мову Євангеліє, але сам також підпав під вплив вчення Арія. Остаточно готи утвердилися у ньому, перейшовши в 378 р. Дунай, коли рятувалися від навали гунів. Імператор Валент, запеклий аріанин, ставив це неодмінною умовою прийняття їх у римські володіння. Вандали, які оселилися в римській Паннонії, на той час також прийняли аріанство, хоча й досить поверхово. Поступово бургунди і частина алеманів прийняли аріанство. Після II Вселенського Собору 381 р. торжество православного вчення в межах імперії було відновлено, але серед германців аріанська єресь продовжувала розвиватися, її місіонери багато десятиліть потому проповідували серед баварів.

Римській імперії в цілому вдавалося впродовж IV ст. стримувати германців на Рейні, поки загроза від готів, що просувалися до Аппенінів зі сходу, на початку наступного століття не змусила Рим вивести легіони з Галлії, залишивши її беззахисною перед новим потужним вторгненням германських племeн. А невдовзі з’явився ворог небаченої раніше сили. Гуни, які виступали до середини V ст. як союзники Західної Римської імперії в боротьбі проти германських племeн, підкоривши більшість з них, кинулися на колишнього союзника. У цей час біля Кeльна від них приймає мученицьку смерть його нинішня патронеса свята Урсула та її 11 дів.

Варварські королівства остготів, вестготів і бургундів, що утворилися на руїнах Західної Римської імперії, були аріанськими, лише франки, які пізніше за них зайняли рейнські землі і північ Галлії, прийняли наприкінці V ст. християнство за православним обрядом (див.: «ЦПГ» № 20 за 2011 р.). Починаючи з хрестителя франків Хлодвіга, франкські королі і знать, у союзі з впливовим православним духовенством Галлії, викоренивши аріанство у приєднаних до їхньої держави Бургундії та Аквітанії, взялися у наступні три століття за християнізацію нових володінь на схід від Рейну — Тюрінгії та Баварії.

Як і франки на Рейні, баварці, які оселилися на верхньому Дунаї, в Реції і Норіку, знайшли тут уже цілком зміцнілу Церкву, початок якої сягає ще часів Костянтина Великого. Загартована в боротьбі з язичництвом, ця Церква зберегла свою міцну організацію, незважаючи на германську навалу. Про це свідчить ряд місцевих християнських мучеників, одна з них — свята Афра, яка відмовилася взяти участь у язичницьких обрядах і зректися своєї віри, за що була спалена живцем у 304 р. під час Діоклетіанових гонінь.

Зате в землі, втраченій Римом наприкінці III ст. та зайнятій алеманами, віра ще не встигла вкоренитися, і до кінця VI ст. алемани залишалися язичниками з невеликими вкрапленнями християнських громад. Франкські королі заохочували місіонерську діяльність ірландських ченців, що з’явилися тут наприкінці VI ст. Святому Колумбану († 615) (не плутати зі святим Колумбом, просвітителем Шотландії) та його учням вдалося укріпити у вірі франків. Вони заснували ряд монастирів у Бургундії, Нейстрії, Австразії, але далі на схід їхня проповідь не привела до масового прийняття християнства — аскетизм ірландців був занадто суворим для новонавернених германців. Святий Колумбан, вважаючи, що ігумен, а не місцевий єпископ, є голов­ним авторитетом у своєму монастирі, дотримувався ірландської пасхалії, чому протидіяли галльські єпископи, які використовували римську пасхалію. Він приніс на континент і ірландську практику приватної сповіді — звичай, який полюбляв ще святий Василій Великий.

Інший ірландець, священномученик Кіліан († 689), прозваний апостолом Франконії, хрестив жителів цього краю і місцевого герцога, але разом з іншими двома ченцями був убитий за намовою дружини правителя, незадоволеної суворим відстоюванням святим християнської форми шлюбу. Його мощі спочивають у Вюрцбурзі, в побудованому в ХI ст. соборі його імені. Святий Куніберт, єпископ Кельнський († 663), привів єпархію до розквіту. Він заснував кілька нових монастирів і всіляко підтримував християнських місіонерів, які вирушали на північ у Фрісландію і на схід у Саксонію і Тюрінгію.

Згодом значних успіхів до­сягли англосаксонські місіонери, які наприкінці VII ст. змінили ірландців. Підлеглі (на відміну від ірландців) Риму, вони змогли опертися на підтримку папи і церковної ієрархії. Найвидатніший з них, святитель Боніфацій, був у 722 р. висвячений папою Григорієм II на єпископа без надання єпархії, під прямою владою римського престолу. У нинішньому Гессені святитель здобув перемогу над язичництвом, зрубавши дуб, який ідолопоклонники шанували як підтримуючий небосхил. Боніфацій використав деревину цього дуба для будівництва церкви, при якій він заснував монастир Фріцлар. Отримавши архієпископський паліум, а потім і повноваження легата, святитель продовжив місіонерські справи у Тюрінгії та Баварії, висвятив у останній чотирьох єпископів, заснував Гессенську єпархію з центром у Бюрабурзі та єпархії в Айхштадті та Ерфурті. Заснований ним біля р. Фульда монастир символізував єдність Германської Церкви, яку він зорганізував на зразок Британської, підпорядкувавши її папі. Боніфацій відновив практику регулярного скликання Соборів, в яких брав участь не лише єпископат, але й франкська аристократія на чолі з майордомами Карломаном (який невдовзі усамітнився в монастирі) і Піпіном Коротким. За свої заслуги у справі християнізації країни кілька століть потому святий Боніфацій був названий «апостолом Германії».

Піпіна, обраного франками на королівський престол у 751 р., благословив святий Боніфацій, а через три роки папа Стефан III звершив над ним миропомазання, — так змінилася династія. При Каролінгах, особливо при синові Піпіна Карлові Великому, Франкська держава, яка завоювала половину Західної Європи, досягла вершини своєї могутності. Столицею Карла став Ахен, тут він велів спорудити величний храм, де розміщувався і його трон, — Імператорську капелу (Pfalzkapelle), зведену в кращих традиціях візантійського стилю. Карл Великий, оточений блискучою плеядою сподвижників (див.: «ЦПГ» № 20 за 2011 р.), провів глибоку церковну реформу у своїй імперії, упорядкував монастирське життя на основі уставу святого Бенедикта і систему єпархій. Разом з Трірським і Майнцським, у 795 р. було засновано Кельнське архієпископство на чолі з другом Карла Хільдебольдом. Син свого часу, імператор ніс язичникам християнство на вістрі меча. У виснажливих і жорстоких саксонських війнах йому вдалося підкорити і навернути до віри саксів, які уперто трималися ідолопоклонства й сподівалися таким чином (як пізніше, наприклад, литовці) зберегти незалежність. Святитель Віллехад, англосаксонський проповідник, а з 787 р. перший єпископ Бремена, постійно ризикуючи життям, вів у ті роки серед саксів і фризів місіонерську діяльність, навертаючи багатьох до віри.

Людовик Благочестивий, син Карла, наслідував від батька любов до Христа, але не волю та мистецтво правління. Побожний і щедрий до Церкви, він заснував чимало монастирів, дбав про поширення християнства серед слов’ян і скандинавів (у цей час нормани стають головною зовнішньою загрозою для Франкської держави), створив єпископську кафедру в Гамбурзі. Імператор всіляко допомагав проведенню реформування монастирських правил у бік посилення аскетизму ченців на основі прийняття уставу Бенедикта Аніанського. Людовик справив визначальний вплив на віруючу душу святої Емми Баварської, яка вийшла заміж за його сина, пізніше Східно-Франкського короля Людовика II Німецького. Дві їхні дочки стали абатисами монастирів.

Церква Східно-Франкського королівства (843–962 рр.)

Усобиці синів Людовика Благочестивого, що терзали імперію в останні роки правління їхнього батька, завершилися розділом її між ними за Верденським договором 843 р. Зі Східно-Франкського королівства, що включало території приблизно на схід від Рейну і на північ від Альп, з цього року починається германська державність. Під 919 р. у Зальцбурзьких анналах вперше згадується вислів regnum teutonicorum (Германське королівство) — назва, що кілька століть потому стала загальновизнаною (у формі «Reich der Deutschen»). Воно фактично складалося з п’яти великих племінних герцогств: Саксонії, Баварії, Франконії, Швабії та Тюрінгії (незабаром до них додалася Лотарингія), де племінні герцоги мали реальну владу, в той час як влада короля була обмеженою і залежала від великих феодалів. Протягом IX–Х ст. паралельно з процесом поступової консолідації влади в герцогствах йшло і усвідомлення єдності германської народності і держави, чому неабиякою мірою сприяв найбільш освічений прошарок — духовенство. У 847–856 рр. архієпископом Майнцським був колишній найближчий радник Людовика Благочестивого Раба́н Мавр — учений, латинський письменник, педагог, поет, автор однієї з перших середньовічних енциклопедій. Серед його праць — безліч коментарів до Святого Письма, житія святих, описи церковного й чернечого життя, проповіді, моралізаторські твори. Видатний діяч «Каролінгського відродження», він був першим, хто ввів у Франкському королівстві вивчення грецької мови. Слава про школу Фульдського монастиря рознеслася по всій Германії.

Наприкінці IX ст. Східно-Франкське королівство зазнало руйнівних набігів норманів і угорців, погрузло у війнах з раніше підпорядкованою йому Великою Моравією, яка добивалася незалежності. В управлінні державою архієпископ Майнца Гаттон (Хатто) I, який очолював регентську раду при малолітньому Людовику IV Дитя, виступав як прихильник сильної королівської влади і противник посилення племінних герцогств, проте останні, особливо Саксонія, підкорялися лише номінально. Гаттон отримав від папи Формоза паліум і посаду папського вікарія в Германії, а також мощі Георгія Побідоносця, для яких у монастирі на острові Райхенау було побудовано новий храм.

У 911 р. помер король Людовик Дитя, східнофранкська гілка Каролінгів згасла. Сім років потому помер обраний знаттю бездітний король Конрад, і знаки королівської влади — за його заповітом і рішенням знаті — були передані герцогу Саксонському Генріху. Попри те, що новий король Генріх I Птахолов відмовився від помазання, він, бажаючи залучити на свій бік Церкву, призначив канцлером королівства архієпископа Майнцського Херігера. Спочатку становище короля було дуже хистким. Угорцями в 926 р. було пограбовано і спалено знаменитий Санкт-Галленський монастир. Тільки виплатою великої щорічної данини король зміг укласти дев’ятирічне перемир’я, в результаті якого, підпорядкувавши полабських слов’ян, він зміг зібратися з силами і в березні 933 р. вщент розбити угорців, а через рік і данців.

У роки правління Генріха, який показав себе талановитим правителем і вправним політиком, почався тривалий процес формування германської імперії. При його синові Оттоні I Великому в цьому був зроблений найважливіший крок — в 962 р. була заснована Священна Римська імперія, яка проіснувала до 1806 р. і об’єднала багато світських та церковних територій Європи.

Володимир Моїсеєнко

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.