Не будьте, як лицеміри

Людина — складна істота. Те, що видно стороннім оком, — не вся людина. Існує ще людина сокровенна, внутрішня. Саме про неї часто згадує у своїх посланнях апостол Павел.

“За внутрішньою людиною знаходжу насолоду в законі Божому” (Рим. 7: 22).

“Якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній з дня на день оновляється (2 Кор. 4: 16).

“Щоб дав вам, за багатством слави Своєї, міцно утвердитися Духом Його у внутрішньому чоловікові” (Єф. 3: 16).

По-різному поводять себе ці дві людини, зовнішня і внутрішня. По-різному ставиться до них душа й пануючий розум. Якщо один із цих “людей” для душі, розуму й волі — син, то для іншої — пасинок.

Можна все життя дбати про зовнішню людину: мити, лікувати, прикрашати, насичувати й догоджати їй. При цьому зовсім занедбуючи сокровенну людину. Можна поступати навпаки, проте таких людей дуже й дуже мало. Можливо, ми жодного разу їх не зустрічали і тільки читали про них у книгах, що розповідають про багатирів духу, — справжніх подвижників.

А може, є спосіб поєднати обидва служіння й догодити і зовнішній, і внутрішній людині? Можливо. Та найпевніше, що слова Іісуса Христа про ставлення до багатства, стосуються й цього питання. “Ніхто не може служити двом господарям, бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме” (Мф. 6: 24).

Будь-яка праця, породжена вірою, праця, до якої закликає нас Євангеліє, спрямована на користь внутрішнього чоловіка. Це піст, молитва й милостиня. Вони дарують волю, окрилюють і облагороджують внутрішню людину. Але цінність її зберігається лише тоді, коли ця праця задля Бога, перед лицем Божим, а не про людські очі і не заради похвальби. Постувати й молитися потрібно “перед Отцем твоїм, Який втаїні” (Мф. 6: 18). Інакше чеснота перетворюється на свою протилежність. Люди бачать її оманливу зовнішність, вихваляють уявного подвижника, якого Євангеліє називає “лицеміром”, і цим він позбавляє себе усякої нагороди.

Щодо посту (утримання від різноманітних життєвих насолод та тілесних приємностей), то, згідно зі Словом Божим, лицемірство тут виявляється в удаваному смутку, коли “приймають похмуре обличчя, щоб на людях бути такими, що постяться” (Мф. 6: 16). Замість цього Господь радить помастити голову свою і вмити лице, а піст і скорботу зберегти в таїні душевній. Слова про вмивання обличчя й помащення голови потрібно розуміти з огляду на Священну історію та стародавні звичаї.

Древні люди не знали внутрішньої скорботи, яка не мала б зовнішнього вияву. Те ж саме можна сказати і про радість. Все, що людина мала у собі, вона виплескувала назовні. Так і донині заведено на Сході: гучно радіти і голосно плакати. Тож під час посту (а піст був приурочений до скорботних дат і пов’ язаний з покаянням) людина рвала на собі одяг, відмовлялася від умивання, не слідкувала за своїм зовнішнім виглядом, натомість посипала голову попелом чи піском, розмазуючи по обличчю сльози. Уся її зовнішність мала свідчити про внутрішню скорботу. Певна річ, що з часом усе це нерідко перетворювалося радше на театр, коли людина привертала до себе увагу зовнішнім виглядом, а серце її при цьому могло не плакати й не тужити, а вдало лицемірити. Саме від цього й застерігає нас Господь.

Тож голову нам нічим мастити не треба. Це адресовано тодішнім людям, у яких було заведено у радісні дні змащувати голову олією. Ми не повинні захоплюватися зовнішніми ознаками утримання: особливим одягом чи похмурим виразом обличчя. Наш зовнішній вигляд завжди має бути скромним і охайним. Що стосується зовнішнього вигляду, то Великий піст у цьому питанні не ставить перед нами жодних особливих вимог. Навпаки, період посту ми повинні відчути як час душевної весни й чистої внутрішньої радості. Тіло отримає полегкість від утримання в їжі; вправляння у читанні Слова Божого та молитві напоять душу внутрішньою свіжістю, а отже, і радістю. Тоді абсурдною видасться зовнішня похмурість і дійсно захочеться “вмити обличчя й помастити голову”.

Але навіть якщо піст видасться важким, якщо ворог непокоїтиме помислами й нападками, якщо замість внутрішньої легкості буде сухість і смуток, — то й тоді не треба навколишньому світові сигналізувати про те, що коїться у тебе всередині. Тужи перед Отцем, Який втаїні, і Отець твій віддасть тобі явно.

Можна бути звичайною людиною, нічого особливого собою не становити, але нічого з себе й не удавати. Звісно, це зовсім не ідеал. Але це краще, ніж потрапити до категорії людей, про яких сказано: “вони мають вигляд побожності, а сили її відреклися” (2 Тим. 3: 5). Про таких апостол далі каже: “Від таких віддаляйтесь!”

Тож намагатимемося уникати лицемірства й удаваності, а натомість послужити істинним постом Богові Живому, щоб “міцно утвердитися Духом Його у внутрішньому чоловікові” (Єф. 3: 16).

Протоієрей Андрій Ткачов

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.