«НЕ бІЙСЯ ГОВОРИТИ ПРАВДУ БУДЬ-КОМУ…» Життєпис преподобного Антонія (Абашидзе), схиархієпископа, сповідника Київського

Схиархієпископ Антоній
(князь Абашидзе)
Владика Антоній жив у Києві «як великий подвижник, молитовник і духоносний старець». За духовними порадами до нього зверталися православні віруючі з Росії, України, Білорусії, Грузії, і в нього окормлялося багато віруючих, особливо ченці. «Жив він не для себе, — пише владика Леонтій, — а для Бога, для Церкви і для людей. Жоден православний єпископ, і навіть деякі з обновленців, які згодом принесли покаяння, не проїжджали повз його скромне житло, щоб не зайти для православної бесіди».
Митрополит Веніамін (Федченков) проніс через роки поневірянь і скорбот повчання архієпископа Димитрія, сказане йому під час архієрейської хіротонії: «Не бійся говорити правду будь-кому, хоча б і самому Патріарху або іншим поважним людям».

ПРИСВЯТИТИ СЕБЕ СЛУЖІННЮ ЦЕРКВИ
Схиархієпископ Антоній (у миру Давид Ілліч Абашидзе) належав до старовинного і шляхетного грузинського роду. По батькові він походив з князів Абашидзе, по материнській лінії був родичем іншого знаменитого князівського сімейства — Багратуні, з якого вийшов герой Вітчизняної війни 1812 р. генерал Багратіон.
Народився майбутній світильник Церкви 12 жовтня 1867 р. у с. Веджіни Сигнахського повіту Тифліської губернії в маєтку своїх батьків. Після закінчення Тифліської гімназії навчався на юридичному факультеті Імператорського Новоросійського університету в Одесі, який закінчив у 1891 р. з відзнакою. Перед молодим князем відкривалася блискуча світська кар’єра, але несподівано для рідних він обирає іншу, духовну стежину — вступає на I курс Київської духовної академії.
1 жовтня 1892 р. Давид Абашидзе подав на ім’я ректора академії єпископа Сильвестра (Малеванського) прохання, в якому писав: «Маючи непереборне бажання виконати обіт­ницю, яку я давно дав Господу, цілком присвятити себе служінню Святій Його Церкві, впадаю до ніг Вашого Преосвященства і найсмиренніше прошу висвятити мене у чернечий чин». Як напише пізніше сам владика, «Господь сподобив мене прийняти чернецтво в церкві преподобного Антонія в Ближніх печерах у Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі, в якій, перед вступом своїм до Духовної Академії і при вступі у чернецтво, прожив 3 місяці, а після прийняття чернецтва, впродовж 4 років свого навчання, вважав Св. Лавру своїм рідним монастирем». Того ж року 16 листопада Давид Абашидзе був пострижений у чернецтво з ім’ям Димитрій, на честь святителя Димитрія Ростовського, а через п’ять днів, 21 листопада, в Богоявленській церкві Києво-Братського монастиря висвячений у сан ієродиякона.
ВИКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Після закінчення академії в 1896 р. Димитрій Абашидзе був удостоєний звання кандидата богослов’я і висвячений у сан ієромонаха і того ж року призначений викладачем Святого Письма до Тифліської духов­ної семінарії. У той час одним з її вихованців був Йосиф Джугашвілі (Сталін), майбутній глава радянської держави.
У 1897 р. отця Димитрія призначили інспектором Кутаїської духовної семінарії, а через рік, у цій самій посаді, він повернувся до Тифліської семінарії. Тут під його керівництвом знову опинився вихованець Джугашвілі, який на той час із зразкового семінариста перетворився на некерованого бунтівника: не раз його карали за порушення семінарської дисципліни, відвідування революційних зборів та зберігання нелегальної літератури. Отець Димитрій намагався напоумити юнака, але все було марно. У травні 1899 р. Йосифа Джугашвілі відрахували із семінарії «за нез’явлення на іспити з невідомої причини».
Бачачи, що бунтарський дух дедалі більше захоплює і розбещує юнацтво, отець Димитрій розпочав усно і в пресі виступати з полум’яними пропові­дями, викриваючи революційне безумство. 1900 р. його звели у сан архімандрита і призначили ректором Олександрівської Ардонської духовної семінарії. Під його керівництвом у 1902 р. було розпочато будівництво нової будівлі семінарії. У садибі, що належала семінарії, було посаджено великий фруктовий сад, за яким доглядали самі вихованці. Архімандрит Димитрій був не тільки добрим пастирем, керівником, вихователем юнацтва, він завжди вирізнявся благородством, особистою мужністю і навіть відвагою. Так, будучи ректором, він відвідував розташований неподалік від семінарії лепрозорій, де причащав прокажених.
…ЩОБ ПРОЩАТИ
23 квітня 1902 р. відбулася хіротонія отця Димитрія на єпископа Алавердського, вікарія Грузинського Екзархату. У промові при нареченні у святительський сан владика засвідчив свою готовність до жертовного служіння на ниві Христовій: «…Настають часи люті, — говорив він, — множаться гріхи, лжевчення й невіра… Я у Господі не боюсь безчестя, що примножується… Сходження на кафедру єпископську є наближенням до Голгофи. Але Голгофа не може злякати християнина, для неї ми народжені, а без Голгофи немає Воскресіння… І я, немічний, тому зі світлим у Господі лицем розпочинаю велике служіння, обіцяючи служити Єдиному Господу і Богу Христу Іісусу, Який вихопив мене з пащі гріха, очистив і освятив мене своєю всемогутньою благодаттю». Згодом владика дуже часто говорив: «Єпископська влада дана мені не для того, щоб карати, а щоб прощати».
Мартвільський Успенський чоловічий монастир, X ст.
У перші ж роки свого єпископського служіння Преосвященний Димитрій виявив велику ревність у піклуванні про Церкву. Діяльність його була широкою і різноманітною. Він займався справами духовної освіти, був головою Грузинської Єпархіальної училищної Ради, головою Комітету з видання грузинського церковного обіходу, очолював Археологічний музей Грузинського Екзархату й організував поповнення його зібрань. Одночасно був настоятелем Тифліського Спасо-Преображенського монастиря, завоювавши таку любов ченців, що, дізнавшись про його від’їзд, «уся братія ридала вголос».
У 1903 р. Преосвященний Димитрій був призначений єпископом Гурійсько-Мінгрельським Грузинського Екзархату. Одночасно він — настоятель давнього Мартвільського Успенського чоловічого монастиря, заснованого у X ст.
НА ТУРКЕСТАНСЬКІЙ КАФЕДРІ
У 1906 р. єпископ Димитрій отримує призначення в Ташкентську і Туркестанську єпархію. У той час вона вважалася найвіддаленішою і найбіднішою в Руській Церкві: парафії були розкидані на величезній території, що охоплювала нинішні Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Казахстан. Священиків бракувало — духовенство вкрай неохоче їхало в цей далекий незнайомий край з важким кліматом, де жили народи, що не знали Христа.
З перших кроків на Туркестанській кафедрі владика Димитрій завоював симпатії в усіх прошарках суспільства. Широка освіченість, щирий інтерес до будь-якої людини допомагали йому знаходити спільну мову з різними людьми. В його поводженні з дворянами, чиновниками, офіцерами виявлялося шляхетне походження і виховання; вони знали про його князівську гідність і бачили в архієреєві «людину свого кола», завдяки чому йому вдалося зруйнувати ту стіну відчуження, яка часом розділяла імперську і духовну владу в Туркестані. Духовенство, відчувши підтримку й турботу нового архієрея, збадьорилося. Становлення церковного життя, будівництво храмів і зміцнення парафій у Середній Азії відбувалося багато в чому завдяки православній ревності й пожертвам російських промисловців, купців, селян, що переселилися сюди. Єпископ Димитрій радо запрошував їх до себе, пригощав і годинами розмовляв з благодійниками, яким була дуже приємна така увага архіпастиря. Він відвідував сільські парафії, умів знайти прості й проникливі слова про православну віру, що викликали відгук у серцях селян, серед яких на той час сіяли смуту сектанти і революціонери-безбожники. Адже до Туркестану, як і до Сибіру, засилали революціонерів, сюди втікали з Центральної Росії різного роду сектанти. Владика Димитрій непримиренно ставився до зазіхань на віру і моральність народу й чимало зусиль доклав для захисту своєї пастви від «вовків у овечій шкурі».
Вражають розмах і стрімкість поїздок Преосвященного Димитрія єпархією. Подолання середньоазіатських доріг у той час вимагало неабиякої сміливості й мужності. Владика зумів відвідати всі закутки неосяжного Туркестанського краю. Часто його виручав набутий в юності кавалерійський вишкіл. Одного разу владиці довелося верхи на коні перепливти стрімку річку. Вийшовши на берег у мокрому одязі, він пожартував: «От тепер я зрозумів, що я справжній туркменський архієрей».
За шість років служіння Преосвященного Димитрія в Туркестанському краї кількість храмів зросла більш ніж удвічі (із 78 до 161), причому будувалися не лише скромні сільські храми, а й величні собори чудової архітектури. Піклуванням владики було завершено будівництво Вознесенського кафед­рального собору у Вєрному (Алма-Аті), який за красою порівнювали з храмом Василія Блаженного на Красній площі в Москві. У ті ж роки чудової краси храми було споруджено у Самарканді, Коканді, Ашхабаді, Байрам-Алі, Іссик-Кульському Свято-Троїцькому чоловічому монастирі. Владика Димитрій піклувався про зміцнення монастирів, що вже були в єпархії, і про створення нових. За його допомогою у Вєрному було засновано Іверсько-Серафимівський жіночий монастир, якому він передав землю та будівлі приміської архієрейської дачі. З благословення владики в Ашхабаді також виник жіночий монастир.
Єпископ Димитрій заснував у Туркестані єпархіальний журнал «Туркестанські Єпархіальні відомості», який швидко став авторитетним виданням. У ньому друкувалися нариси парафіяльного життя, статті богословського, історичного, філософського, краєзнавчого характеру, відгуки на російські та зарубіжні події, а також велися палкі обговорення духов­но-моральних питань. Владика став ініціатором скликання загальноєпархіальних з’їздів духовенства Туркестану, які надихнули священнослужителів краю, давши їм можливість відчути свою єдність у трудах на священній ниві Христовій. Перший такий з’їзд відбувся 1908 р.
ПОЇЗДКИ РОСІЄЮ
Серед невпинної тяжкої праці з управління єпархією Преосвященний Димитрій все‑таки знаходив час для поїздок до Росії та України, паломництва до давньоруських святинь. Ці поїздки були аж ніяк не відпочинком — вони входили до його діянь на благо Туркестанської пастви. Він сам об’їжджав російські духовні семінарії, полум’яними промовами «про спраглу на трудівників Туркестанську ниву Божу» збуджував ревність у їхніх вихованців і забирав багатьох з них із собою в Туркестан, щоб висвятити у священний сан і послати на служіння в осиротілі без духовенства парафії. Наприкінці перебування єпископа Димитрія в Туркестані священики були в усіх храмах єпархії. Крім того, був ще штат «роз’їзних» пастирів, з’явилася можливість зміцнювати великі парафії — направляти туди другого священика.
З благословення владики було створено церковні просвітницькі організації, як-от Туркестанське єпархіальне братство на честь Казанської ікони Божої Матері, Туркестанське товариство релігійно-моральної просвіти, Православне товариство корогвоносців, Закаспійське братство Святого Хреста в Ашхабаді. Для зміцнення віри в народі владика Димитрій намагався використовувати величну красу православних обрядів. При ньому почали організовуватися урочисті далекі хресні ходи (із селища — в селище, з міста — в місто), храмові свята і свята з нагоди прибуття різних святинь.
ПЕРЕВЕДЕННЯ НА ТАВРІЙСЬКУ КАФЕДРУ
Для протидії сектантам Преосвященний Димитрій організував протисектантські місіонерські курси. Він докладав також чимало зусиль, аби захистити туркестанську паству від ворогів Православ’я — революціонерів. Останні почали поширювати усілякі вигадки і зводити наклепи на владику, на адресу його посипалися погрози. Проте цим справа не обмежилася: двічі в карету Преосвященного Димитрія підкладали бомби, які милістю Божою обидва рази так і не вибухнули. Але архіпастир залишався безстрашним. Тож не дивно, що звістка про те, що Преосвященного Димитрія переводять на Таврійську кафед­ру, скорботою відгукнулася в серцях православних туркестанців. У прощальному адресі духовенства мовилося: «Сумно розлучатися з Вами, Владико, отець-миротворець. Адже Ви воістину замінювали нам рідних матір і батька».
Одночасно з переведенням у Крим владика був призначений настоятелем Корсунського Богородичного монастиря, а в 1914 р. також настоятелем Балаклавського Георгіївського монастиря. З перших днів служіння в Тавриді він активно береться проповідувати, велику увагу приділяє протисектантській місіонерській роботі. Так само, як і в Туркестані, Преосвященний Димитрій багато роз’їжджає: менш ніж за два роки він відвідав практично всі парафії та монастирі своєї єпархії.
СЛУЖІННЯ В ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
У 1914 р. вибухнула світова війна. Туреччина, яка заявляла про свій нейтралітет, без оголошення війни розпочала ворожі дії. 16 жовтня турецька ескадра напала на Севастополь. Були зруйновані деякі будівлі, один снаряд потрапив у Морський госпіталь. Дізнавшись про бомбардування міста, Преосвященний Димитрій наступного ж дня прибув до Севастополя, щоб служити там Божественну літургію. Після Літургії він попрямував у Морський госпіталь, де відвідав поранених і звершив відспівування п’яти загиблих матросів, провівши їхні останки до місця поховання на військовому кладовищі. З благословення владики було створено Єпархіальний комітет допомоги пораненим.
6 травня 1915 р. за старанне служіння на славу Святої Церкви Преосвященного Димитрія було зведено у сан архієпископа. На урочистостях з цього приводу, сповнений патріотичного почуття, він висловив бажання послужити Богу і людям на полі битви. З дозволу імператора бажання владики було задоволене, і його призначили виконуючим обов’язки штатного священика (в сані архієпископа!) на колишній броненосець «Потьомкін», після відомих революційних подій і бунту перейменований на «Пантелеймон». З дня прибуття владики на корабель на ньому щодня звершувалися встановлені згідно із церковним статутом служби. Архієпископ Димитрій брав участь у всіх походах Чорноморського флоту з травня 1915‑го до першої половини квітня 1916 р. За «доблесні труди, докладені під час військових дій» владика був нагороджений орденом Олександра Невського з мечами.
Скориставшись війною, вороги Російського престолу здійснили державний переворот, названий згодом Лютневою революцією, після якої, в результаті Жовтневої революції, яка відбулася за нею, до влади прийшли комуністи-більшовики. У Петрограді, Москві та інших містах почалися заворушення, колись сміливі російські солдати, «розпропагандовані» різними агітаторами, масово дезертирували й тікали з фронтів. 2 лютого сталося вимушене зречення імператора Миколи II. Відчувши п’янкий дух безвладдя та вседозволеності, люди, втративши страх Божий, почали піднімати руку і на Церкву.
ЦЕРКОВНИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР
Тим часом у Москві 15 серпня 1917 р., у день свята Успіння Пресвятої Богородиці, відкрився Всеросійський Церковний Помісний Собор, голов­ним підсумком якого стало обрання на патріарший престол святителя Тихона. Архієпископ Таврійський Димитрій був обраний головою Відділу з улаштування церковних справ на Кавказі.
У той час, коли в Кремлі проходили соборні засідання, за його стінами вирувала жорстока міжусобиця, проливалися ріки братської крові. Владика Димитрій був обраний до складу депутації Собору, яка 31 жовтня 1917 р. розпочала переговори з більшовиками й зуміла домогтися від них припинення обстрілу Кремля, що дозволило зберегти кремлівські святині та продовжити роботу Собору. У відповідь на звинувачення одного з учасників Собору в «занадто доброзичливому» ставленні до більшовиків, владика відповів: «Я б вважав щастям і честю загинути разом з юнкерами («білими»), але вважаю своїм обов’язком помолитися і за тих, які незаконно поховані біля стін Кремля («червоних»). Те, що серед них, можливо, є іудеї, не може завадити мені молитися за них» (Діяння Священного Собору Православної Руської Церкви 1917–1918 рр. Т. 3. С. 181). У цих словах якнайкраще відбивається ставлення владики до людини і до свого християнського та пастирського обов’язку. Благородство і вірність, такі властиві йому, виявилися і в тому, що він не прийняв автокефалії Грузинської Церкви, «завойованої» в ті роки, коли Росія перебувала «в імлі» й Руська Церква зазнавала гонінь від безбожної влади. Прийнявши чернецтво і висвячення в Руській Церкві, він залишався вірним їй до кінця. Разом із тим він не засуджував і тих, хто відійшов від неї, і підтримував дружні стосунки з багатьма архієреями та духовенством Грузинської Церкви.
БУТИ МИРОТВОРЦЕМ
Наприкінці 1918 р. архієпископ Димитрій повернувся на свою кафедру в Таврійську єпархію. У Криму вирувала громадянська війна. Крим переходив з рук у руки. У цій складній ситуації владика, незважаючи на те, що його життю щохвилини загрожувала смертельна небезпека, поводився з великою мужністю.
Коли в Крим увійшли війська барона Врангеля, в травні 1919 р. на Південно-Східному руському церковному соборі у Ставрополі владика Димитрій був обраний головою Тимчасового Вищого Церковного Управління Південного Сходу Росії, яке опікувалося паствою на територіях, що перебували під контролем Білого руху. Архієпископ Димитрій намагався виступити миротворцем між ворожими таборами. Влітку 1920 р. за його почином у Криму були оголошені «дні покаяння», до участі в яких він сподівався залучити і червоноармійців. Його підпис стоїть першим під Посланням ВЦУ на Південному Сході Росії до православного руського народу із закликом припинити братовбивство та грабежі й повернутися до праці на славу Божу. Та, на жаль, спокушений псевдовчителями народ залишався глухим до голосу Церкви.
Після поразки Врангеля більшість духовенства, що перебувало у Криму, разом із білою армією вирушила в еміграцію, проте архієпископ Димитрій відмовився залишити батьківщину. Він продовжував жити в архієрейському будинку в Сімферополі, служив у кафед­ральному соборі. Кожен день приносив звістки про арешти й розстріли, але владика не намагався сховатися.
АРЕШТ ВЛАДИКИ
У листопаді 1922 р. владика Димитрій був засуджений на рік примусових робіт за участь у чернечому постригу протоієрея Олександра Звєрева і хіротонії його на єпископа Мелітопольського. Вдруге він був за­арештований органами ДПУ-НКВС у Топловському Параскевинському монастирі 11 квітня 1923 р. і звинувачений у «контрреволюційній діяльності, участі у збройній боротьбі проти республіки». Утримувався під вартою у Феодосії. 17 квітня владика був перевезений до сімферопольської в’язниці, де у зв’язку з різким погіршенням здоров’я (він майже втратив зір, який частково відновився після його гарячої молитви у лаврських печерах біля мощей преподобних отців Києво-Печерських) до 20 травня перебував у тюремній лікарні. Висланий до Києва 21 травня 1923 р.
ПРИЙНЯТТЯ СХИМИ
Ще будучи в Криму, у листі від 17 травня 1921 р., владика звертався до Духовного собору Києво-Печерської Лаври з проханням удостоїти його «прийняття св. схими — чину великого ангельського образу». І ось, 27 листопада 1923 р. в церкві в ім’я преподобного Антонія у Ближніх печерах владика прийняв схиму з нареченням імені преподобного Антонія Печерського. Але жити в Лаврі йому не судилося — захоплена безбожниками, вона доживала останні дні. Монахи змушені були залишити свою обитель, багато які з них знайшли притулок у лаврських скитах і пустинях.
Владика Антоній оселився в Китаївській пустині Києво-Печерської Лаври, де щоденно звершував повністю добове коло лаврських богослужінь. У цей час він постриг у ченці багатьох лаврських послушників, а десятки ченців рукоположив у ієродиякони та ієромонахи. Духовним сином владики став архімандрит Гермоген (Голубєв), який жив тоді ж у Китаївській пустині, а згодом був обраний настоятелем Києво-Печерської Лаври і чимало постраждав у радянських каторжних таборах. До закриття Китаївської пустині в 1929 р. владика жив біля Троїцької церкви, після закриття — на приватній квартирі, поряд із пустинню, в районі під назвою Мишоловка. За спогадами архієпископа Леонтія Чилійського (Филипповича), владика Антоній жив у Києві «як великий подвижник, молитовник і духоносний старець». За духовними порадами до нього зверталися православні віруючі з Росії, України, Білорусії, Грузії, і в нього окормлялося багато віруючих, особливо ченці. «Жив він не для себе, — пише владика Леонтій, — а для Бога, для Церкви і для людей. Жоден православний єпископ, і навіть деякі з обновленців, які згодом принесли покаяння, не проїжджали повз його скромне житло, щоб не зайти для православної бесіди».
Митрополит Веніамін (Федченков) проніс через роки поневірянь і скорбот повчання архієпископа Димитрія, сказане йому під час архієрейської хіротонії: «Не бійся говорити правду будь-кому, хоча б і самому Патріарху або іншим поважним людям».
АВВА АНТОНІЙ
У 1920–1930 рр. схиархі­єпископ Антоній продовжував брати участь у звершенні таємних хіротоній. На початку 1933 р. він був заарештований органами ДПУ. Заарештовані лаврські ченці на допитах говорили про колосальний авторитет владики, називали його своїм аввою, «благочестивим отцем своїм». У матеріалах слідчої справи він названий «ідейним натхненником Київської к / р (контрреволюційної — Ред.) організації церковників». Вирок — три роки концтаборів умовно. Можливо, від більш жорстоких репресій владику вберегло знайомство зі Сталіним — колишнім вихованцем Тифліської семінарії.
9 травня 1933 р. слідчі органи визнали, що перебування схиархієпископа Антонія на волі не вплине на хід слідства, і 10 травня він був випущений із в’язниці з підпискою про невиїзд з Києва. Після звільнення владика продовжував зустрічатися і листуватися з духовними чадами, зокрема з тими, які перебували в ув’язненні, в таборах і засланнях, надсилав до місць ув’язнення посилки.
З кінця 1937 р. до 15 липня 1941 р. владика Антоній, перебуваючи на покої, був єдиним православним архієреєм у Києві. Проживав він на приватній квартирі на Кловському узвозі, 20. За свідченням архі­єпископа Леонтія Чилійського, будинок був маленький, простий-простий. «При владиці жив мирянин — майбутній о. Димитрій Бакай, насельник Руської Духовної Місії у Святій Землі, і дві черниці — Ксенія та Серафима, які доглядали за ним».
Після окупації Києва фашистами восени 1941 — взимку 1942 р. до Лаври повернулася братія чисельністю 15–20 осіб, яким пощастило вижити й уникнути арештів. На Ближніх печерах почав діяти монастир.
Узимку 1941 р. владика Антоній перебрався з Кловського узвозу до Лаври. Він зайняв маленький будиночок колишнього настоятеля Ближніх печер. Тоді до Києва приїхав єпископ Пантелеймон (Рудик) — тимчасово керуючий Київською єпархією. До 1942 р. у підпорядкуванні єпископа Пантелеймона перебувало п’ять чоловічих і три жіночі монастирі, 23 храми. Завдяки авторитету схиархі­єпископа Антонія і єпископату Автономної Української Православної Церкви на чолі з єпископом Пантелеймоном в Україні вдалося зберегти єдність з Матір’ю-Церквою.
23 липня 1942 р., в день свого Ангела, владика востаннє брав участь у богослужінні у Великій церкві. Схиархієпископ Антоній спочив у Києво-Печерській Лаврі 1 листопада 1942 р. і був похований біля вівтарної стіни Хрестовоздвиженського храму на Ближніх печерах. Поховання святого старця проходило при величезному скупченні народу. Напис на могильному хресті був обраний самим владикою: «Отче! согрішив я проти неба і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15: 18–19).
Могила схиархієпископа Антонія зберігалася до 1960‑х років і була місцем поклоніння віруючих. У роки хрущовських гонінь на Церкву могилу зрівняли із землею і закатали асфальтом, однак через 30 років, у 1990 р., місце поховання владики Антонія було відновлене братією відродженого монастиря. Напис на могильній плиті через брак на той час відомостей було змінено, тепер на ній написано: «В пам’ять вічну буде праведник».
22 квітня 2012 р. в Києво-Печерській Лаврі відбулося прославлення преподобного Антонія у сонмі святих. Мощі святого спочивають у храмі на честь Усіх преподобних Печерських на Ближніх печерах.
Підготувала монахиня Євтропія (Бобровнікова)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.