НАВІЩО ЩОНЕДІЛІ ХОДИТИ ДО ХРАМУ?

Це й подібні запитання часто ставлять люди, які, нещодавно прийшовши до Церкви, дізнавшись про необхідність щотижневого відвідання недільних служб. Замість того, щоб поступово входити у духовне життя Церкви з її законами і традиціями, вони намагаються виправдати своє неприйняття цього правила різними відмовками. У зв’язку з цим пропонуємо до вашої уваги відповіді приснопам’ятного ієрея Даниїла Сисоєва тим, хто виправдовує своє неходіння до храму.

29 грудня, напередодні пам’яті пророка Даниїла і Дня Ангела батюшки, виповнилося 40 днів від дня його кончини. Отець Даниїл активно займався місіонерською діяльністю. Він був смертельно поранений у храмі під час виконання своїх священицьких обов’язків 19 листопада 2009 р. і в ніч проти 20 листопада помер. У надгробному слові Святіший Патріарх Кирил, зокрема, сказав: “Отець Даниїл багато зробив для утвердження Божої правди <…> Але, певно, найсильніше слово, яке він промовив, — це те, свідками якого ми є сьогодні. Якщо людину вбивають за Божу правду, це означає, що правда ця вражає людей, які її не приймають, і володіє величезною силою”.
***
Іноді можна почути: “Неділя — це єдиний вихідний день, потрібно виспатися, побути з родиною, зробити домашні справи, а тут — вставай, іди до церкви”.
Але ж ніхто не змушує людину йти саме на вранішню службу. В містах майже завжди служать ранню і пізню Літургії, а в селі й у неділю ніхто довго не спить. Що стосується мегаполіса, то ніхто не заважає прийти в суботу з вечірньої служби, поговорити з родиною, почитати цікаву книгу і після вечірніх молитов лягти спати близько 11–12 години ночі, а вранці прокинутися о 8:30 і піти на Літургію. Дев’ять годин сну майже кожному допоможуть відновити сили, а якщо цього і не станеться, то ми можемо “добрати” нестачу за рахунок денного сну. Усі наші проблеми пов’язані не з церквою, а з тим, що ритм нашого життя не відповідає Божій волі й тому виснажує нас. А спілкування з Богом — Джерелом усіх сил Всесвіту — звичайно, може надати людині й духовних, і фізичних сил. Невипадково подвижники, які жили у нелюдських умовах пустині, доживали до 120–130 років, а ми ледве дотягуємо до 70–80. Бог зміцнює тих, хто сподівається на Нього і служить Йому.

Що ж до спілкування з родиною, то хто заважає нам піти до храму разом з нею? Якщо діти маленькі, то дружина може прийти до церкви пізніше, а після закінчення Літургії можна всім разом погуляти, піти в кафе, поспілкуватися. Хіба це можна порівняти з тим “спілкуванням”, коли вся сім’я дружно потопає у “чорному ящику”? Часто ті, хто не ходить до храму через сім’ю, не обмінюється з близькими й десятком слів за день.

Що стосується домашніх справ, то слово Боже не дозволяє виконувати тих справ, які не є істотно важливими. Єдиний вид важких робіт, які ми можемо й повинні робити в неділю і на свята, — це справи милосердя. Прибрати у хворого або старого, допомогти у храмі, заготовити продукти сироті й багатодітній родині — це істинне й угодне Творцю правило дотримання свята.

***

З питанням про домашні справи у свята нерозривно позв’язана проблема літнього відвідання храмів. Дуже багато хто говорить: “Ми не зможемо витримати зиму без тих заготовок, продукти для яких ми вирощуємо на наших ділянках. Як же ми можемо ходити до храму?”.
Вважаю, відповідь очевидна. Ніхто не заважає сходити до сільського храму на службу, а городню роботу зробити або в суботу, або у другій половині неділі. Так і здоров’я наше збережеться, і воля Божа буде дотримана. Навіть якщо ніде поблизу немає храму, ми повинні присвячувати суботній вечір і недільний ранок молитві та Святому Письму. Ті ж, хто не бажає виконувати волю Божу, отримують Його покарання. Очікуваний урожай пожирає сарана, гусениці, хвороби. Коли потрібен дощ — настає засуха, коли потрібна ясна погода — починається повінь. Навпаки, тим, хто виконує заповідь Божу, Він дає небувалі врожаї. Наприклад, в Оптиній пустині врожаї перевищували врожай сусідів учетверо, хоча застосовувалася однакова техніка землекористування.

***
Деякі кажуть: “Не піду до храму, тому що у вас немає лавок, жарко. Не те, що в католиків!”.
Звичайно, це заперечення не можна назвати серйозним, але для багатьох відчуття комфорту важливіше за питання вічного спасіння. Що стосується лавок, то це питання взагалі не принципове. Православні греки мають сидіння в усьому храмі, у наших церквах їх немає. Але якщо людина хвора, то ніхто не заважає їй сісти на лаві, розташованій ззаду майже у кожному храмі. Ніхто не заважає принести із собою розкладний стілець. Навряд чи хтось за це засуджуватиме. Треба тільки підводитися під час читання Євангелія, співу Херувимської та в деяких інших найважливіших моментах служби, про що сказано в богослужбовому уставі. Гадаю, що це ні для кого не буде проблемою. На інвалідів ці правила не поширюються.

***

Також не виправдовує людину таке заперечення: “У вас у храмі всі такі злі, сердиті. Бабці шиплять і лаються. А ще християни! Я таким бути не хочу і тому до храму не піду”.
Але ж ніхто не вимагає бути злим і сердитим. Хіба хтось у храмі змушує бути таким? Хіба при вході до храму від тебе вимагають одягнути боксерські рукавички? Не шипи й не лайся сам і тоді зможеш також інших виправити. Як говорить апостол Павел: “Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає?” (Рим. 14: 4).

Це було б справедливим, якби священики навчали лаятися і пліткувати. Але ж це не так. Ні Біблія, ні Церква, ні її служителі ніколи не навчали цього. Навпаки — на будь-якій проповіді й у піснеспівах нас закликають бути смиренними, милостивими. Отож це не причина не відвідувати храм.

Церква називає себе лікарнею (на Сповіді священик мовить: “Оскільки ти прийшов у лікарню — тож не піди невілікуваний”), то хіба мудро очікувати, що її заповнюють здорові? Здорові є, але перебувають вони на Небесах. Ось коли всі охочі зцілитися скористаються допомогою Церкви, тоді вона явиться в усій своїй красі. Святі — ось хто ясно показує могутність Бога, явленого в Церкві. Отже, в храмі треба дивитися не на тих, хто тебе оточує, а на Бога. Адже і приходимо ми не до людей, а до Творця.

***

Часто відмовляються ходити до храму, кажучи: “У вас у храмі нічого не зрозуміло. Служать незрозумілою мовою”.
Уявіть собі, що першокласник приходить до школи і, підслухавши урок алгебри в 11‑му класі, відмовляється відвідувати заняття, пояснюючи: “Там же нічого не зрозуміло”. Нерозумно? Але так само нерозумно відмовлятися від вивчення Божественної науки, посилаючись на незрозумілість.

Навпаки, якби все було зрозумілим, тоді навчатися не було б сенсу. Ти ж і так уже знаєш усе, про що кажуть фахівці. Повірте, що наука жити з Богом не менш складна й витончена, ніж математика, тож дозвольте їй мати свою термінологію і свою мову.

Думаю, що треба не відмовлятися від храмового навчання, а постаратися зрозуміти те, що саме незрозуміло. При цьому треба врахувати, що служба була призначена не для місіонерства серед невіруючих, а для самих віруючих. Нам, слава Богу, якщо ми уважно молимося, все стає зрозумілим вже за місяць-півтора постійного відвідання храму. Але глибини богослужіння можуть розкриватися через роки. Це, дійсно, неймовірна таємниця Господня. Ми маємо не “плоску” проповідь протестантів, а, якщо хочете, вічний університет, в якому богослужбові тексти — це навчальні посібники, а Викладач — Сам Господь.

Церковнослов’янська мова — це не латина і не санскрит. Треба лише трохи потрудитися: купити словник, кілька книжок, вивчити півсотні слів — і мова розкриє свої таємниці. А Бог воздасть за цю працю сторицею — під час молитви буде легше сконцентруватися на Божественній таємниці. Думки за законами асоціації не поринуть кудись удалину. Таким чином, слов’янська мова покращує умови для богоспілкування, адже саме для цього ми приходимо до церкви.

***

Інші говорять: “Я вірю в Бога, але не вірю попам, а тому не піду до храму”.
Але ж від парафіянина ніхто не просить, щоб він вірив священику. Ми віримо Богу, а священики — лише Його слуги і знаряддя виконання Його волі. Хтось сказав: “Струм йде й іржавим дротом”. Так і благодать передається також через негідного. За вірною думкою святителя Іоанна Златоуста, “ми самі, ті, що сидять на кафедрі й навчають, сплетені з гріхами. Однак не зневіряємося в людинолюбстві Божому і не приписуємо Йому жорстокосердя. Для того Бог і попустив самим священикам рабствувати пристрастям, щоб вони із власного досвіду навчилися поблажливо ставитись і до інших”.

Взагалі це твердження можна порівняти з відмовою від медичної допомоги через користолюбство сучасної медицини. Набагато очевидніша фінансова зацікавленість окремих лікарів, як у цьому переконуються усі, хто потрапляв до лікарні. Але чомусь через це люди не відмовляються від медицини. А коли йдеться про набагато важливіше — про здоров’я душі, то згадують усяку бувальщину й небилиці, аби тільки не йти до церкви. Був такий випадок. Один чернець жив у пустині, й до нього ходив священик причащати його. І от якось він почув, що священик, який його причащає, розпусник. І тоді він відмовився у нього причащатися. І тієї ж ночі він побачив одкровення, що стоїть золота криниця із кришталевою водою і з неї золотим відром черпає воду прокажений. І Божий голос сказав: “Бачиш, як вода залишається чистою, хоча й подає її прокажений, так і благодать не залежить від того, через кого вона подається”. І після цього чернець знову почав причащатися у священика, не роздумуючи, чи праведний він, чи грішний.

Але якщо подумати, то всі ці виправдання абсолютно неістотні. Адже хіба можна ігнорувати пряму Господню волю, посилаючись на гріхи священика? “Хто ти, що осуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. І буде поставлений, бо Господь має силу поставити його” (Рим. 14: 4).

***
“Церква не у стінах, а в ребрах, — кажуть інші, — тому можна і вдома помолитися”.
Це, нібито народне прислів’я, — насправді вигадка наших доморощених сектантів, які, всупереч слову Божому, відокремилися від Церкви. Бог дійсно є і в тілах християн. Але входить Він у них через Святе Причастя, що подається у храмах. При цьому і молитва в церкві вища, ніж молитва вдома. Святий Іоанн Златоуст каже: “Помиляєшся ти, людино; молитися, звичайно, можна і вдома, але молитися так, як у церкві, де так багато отців, де однодушно звертаються з піснеспівами до Бога, вдома неможливо. Ти не будеш так швидко почутий, молячись Владиці у себе, ніж молячись зі своїми братами. Тут є щось більше, як от: однодушність і згода, союз любові й молитви священиків. Для того й потрібні священики, щоб молитви народу, як слабші, поєднуючись із їхніми молитвами сильнішими, разом сходили на небо… Якщо і Петру допомогла молитва церкви і вивільнила з темниці цей стовп церкви (Діян. 12: 5), то як ти, скажи мені, нехтуєш її силою і яке можеш мати виправдання? Послухай і Самого Бога, Який говорить, що Його умилостивляють благоговійні молитви багатьох (Іон. 3: 10–11). Не самі лише люди тут так старанно моляться й благають, але й А­нгели припадають до Владики, і Архангели моляться. Сам час сприяє їм, саме жертвопринесення сприяє. Як люди, взявши оливове віття, потрясають ним перед царями, нагадуючи їм цими вітами про милість і людинолюбство; так само й Ангели, представляючи замість оливових гілок саме Тіло Господнє, благають Владику про рід людський і ніби кажуть: ми молимося за тих, яких Ти Сам колись удостоїв такої любові Своєї, що віддав за них Свою душу; ми молимося за тих, за кого Ти пролив кров; ми просимо за тих, за яких Ти приніс у жертву Своє Тіло” (Слово З-тє проти аномеїв).

Отже, і це заперечення абсолютно необґрунтоване. Адже наскільки святіший дім Божий від твого будинку, настільки й вища молитва, що приноситься у храмі, від молитви домашньої.

***

Деякі кажуть: “Я не піду до цієї церкви, тому що там погана енергетика. Мені у храмі стає погано, особливо від ладану”.
Насправді в будь-якому храмі енергетика одна — Божа благодать. Усі храми освячені Духом Святим. В усіх церквах перебуває Христос Спаситель Своїм Тілом і Кров’ю. Ангели Божі стоять біля входу до будь-якого храму. Справа лише в людині. Буває, що цей ефект має і природне пояснення. На свята, коли “захожани” відвідують храми, ті вщерть набиті людьми. Адже справді священних місць украй мало для такої безлічі християн. І тому, дійсно, багато кому стає просто задушно. Але часто буває так, що людям робиться зле і в абсолютно порожньому храмі. Християни чудово знають духовні причини цього явища.

Злі справи, в яких людина не бажає розкаюватися, відганяють благодать Божу. Ось цей опір злої волі людини силі Божій і сприймається нею як “погана енергетика”. Але не тільки людина відвертається від Господа, але й Сам Бог не приймає егоїста. Адже сказано, що “Бог гордим противиться” (Як. 4: 6). Подібні випадки відомі й у давні часи. Так, Марія Єгипетська, яка була блудницею, спробувала увійти до Храму Гробу Господнього в Єрусалимі і вклонитися Животворящому Хресту. Але невидима сила відкинула її від воріт церкви. І лише після того, як вона розкаялася і дала обітницю ніколи більше не повторювати свого гріха, Бог впустив її у дім Свій.

Не тільки людина, але й ті, хто стоїть за її гріховними звичками, не бажають зустрічі з Творцем. Ці істоти — бунтівні ангели, біси. Саме ці нечисті єства заважають людині увійти до храму. Саме вони забирають сили у тих, хто стоїть у церкві. Буває, що одна й та сама людина може годинами сидіти в “гойдалці” і не здатна й десяти хвилин провести у присутності Творця. Тільки Бог може допомогти тому, хто захоплений дияволом. Але допомагає Він лише тому, хто розкаявся і бажає жити згідно з волею Господа Всемогутнього. А так усі ці міркування є лише непродуманим повторенням сатанинської пропаганди. Не випадково й сама термінологія цього заперечення була взята в екстрасенсів (а Церква знає, що всі вони служать дияволу), які дуже полюбляють правити теревені про якісь енергії, якими можна “зарядитися”, неначе йдеться про акумулятор, а не про Боже чудо. Тут виявляються симптоми духовної хвороби. Замість любові люди намагаються маніпулювати Творцем. А це і є  ознака демонізму.

***

Останнє заперечення, споріднене з попередніми, зустрічається найчастіше: “У мене Бог у душі, тому мені ваші обряди не потрібні. Я і так роблю тільки добро. Невже Бог відправить мене до пекла лише за те, що я не ходжу до храму?”.
Але що розуміти під словом “Бог”? Якщо йдеться просто про совість, то, звичайно, у будь-якої людини цей голос Божий звучить у серці. Тут немає жодних винятків. Ні Гітлер, ні Чикатило не були його позбавлені. Всі лиходії знали, що є добро і зло. Голос Божий намагався втримати їх від беззаконня. Та невже лише тому, що вони чули цей голос, вони уже святі? Та й совість — це не Бог, а лише Його мова. Адже якщо на магнітофоні або через радіоприймач ти чуєш голос президента, то хіба це означає, що він у тебе в квартирі? Так само і наявність совісті не говорить про те, що Бог у тебе в душі.

Але якщо вдуматися у цей вислів, то Хто такий Бог? Це — Всемогутній, Безкінечний, Всезнаючий, Праведний, Благий Дух, Творець всесвіту, Якого не вміщають небо і небеса небес. То як же може вмістити Його твоя душа — Його, Лице Якого бояться бачити Ангели?
Невже той, хто так говорить, щиро думає, що ця Безмірна Сила перебуває з ним? Дозвольте нам узяти це під сумнів. Адже щиро сказати: “Бог у мене в душі”, — може тільки святий. Ми вимагаємо від того, хто так говорить, святості, а інакше це буде брехня, батько якої — диявол.
Кажуть: “Я роблю тільки добро, невже Бог вкине мене у пе­­кло?”. Але дозвольте мені піддати сумніву вашу праведність. Що вважати критерієм добра і зла, за яким можна визначити, що ти або я робимо — добро чи зло? Якщо вважати критерієм самого себе (як часто кажуть: “я сам для себе визначаю, що таке добро і зло”), тоді ці поняття просто позбавлені будь-якої цінності та значення. Адже і Берія, і Геббельс, і Пол Пот вважали себе абсолютно правими, то чому ж ви вважаєте, що їхні справи заслуговують на осуд? Якщо ми маємо право самі визначати для себе мірило добра і зла, то це ж повинні дозволити й усім вбивцям, збоченцям і насильникам. Так, до речі, дозвольте також і Богу не погодитися з вашими критеріями і судити вас не за вашими, а за Своїми мірками. А то якось несправедливо виходить — ми самі собі обираємо мірило, а Всемогутньому і Вільному Богу забороняємо себе судити за Його власними законами. Адже, згідно з ними, без покаяння перед Богом і Святого Причастя людина опиниться в пеклі.

Звідки ми взяли, що Господь Всесвіту виконуватиме нашу пошкоджену гріхом волю? Ми порушили четверту Заповідь і при цьому вважаємо, що Він нам чимось зобов’язаний? Чи не дурість це?

Адже замість того, щоб неділю присвятити Богу, людина віддається дияволу. Цього дня люди нерідко напиваються, лаються, займаються розпустою, а якщо ні — то розважаються далеко не благовидним чином: дивляться сумнівні телепередачі, фільми, де гріхи і пристрасті б’ють через край, тощо. І лише Творець виявляється зайвим у Його Власний День.

Отже, пекло чекає на тих гордіїв, які ігнорують волю Божу. І причина цього — не Божа жорстокість, а те, що вони, залишивши джерела води Життя, намагаються копати порожні колодязі власних виправдань. Вони відмовилися від священної Чаші Причастя, позбавили себе слова Божого і тому блукають у пітьмі цього злого віку. Віддалившись від Світла, вони знаходять пітьму; залишивши любов, вони знаходять ненависть; відмовившись від Життя, вони впадають в обійми вічної смерті. Як не оплакувати їхньої впертості і не побажати, щоб вони повернулися у дім нашого Небесного Отця?

Публікується із скороченнями

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.