Наскельні святині “коридору цивілізацій”. Історія Православ’я на Подільських землях. Частина II. Від середини ХVI ст. до сьогодні

Юзеф Брандт.
“Напад польської кавалерії
на турків у XVII ст.”, 1867 р.

Подолія у складі Речі Посполитої (1569—1793). Наслідки Берестейської церковної унії
З другої чверті ХVI ст., після певного послаблення татарських набігів на Литву, знову відбувається інтенсивне заселення східної та південної Подолії. Пожвавилося церковне будівництво — у Вінниці, наприклад, за описом 1552 р. нараховувалося шість православних храмів.
Зводилися храми і в інших містах: зокрема, в Кам’янці було побудовано Петропавлівську церкву, що й донині прикрашає місто. Укладена в 1569 р. у Любліні польсько-литовська державна унія, згідно з якою усі українські землі перейшли до Польщі, також сприяла заселенню Подолії. Проте тепер сюди хлинула і польська шляхта у супроводі латинського кліру й духовних орденів. Подолія входила до складу православної Львівської єпархії, що чинила найбільш упертий спротив Берестейській церковній унії. Різке посилення кріпосного, релігійного і національного гніту в останнє десятиліття ХVI ст. викликало ряд потужних народних повстань, центром яких були землі між Південним Бугом і Дністром. Наймасштабніше з них очолив уродженець Гусятина, ватажок нереєстрового козацтва Северин Наливайко. Його старший брат Дем’ян Наливайко був настоятелем храму в ім’я святого Миколая в Острозі, авторитетним діячем Острозького гуртка і, як вважають деякі історики, духівником князя Василя-Костянтина Острозького. У 1596 р. він був учасником Берестейського православного антиуніатського Собору.
У 1598 р. центр Брацлавського воєводства було перенесено до Вінниці. Дванадцять років потому брацлавський староста Валентин Калиновський пожертвував 30 000 злотих і два села для монастиря єзуїтів, що оселилися у місті. Ця могутня, схожа на фортецю споруда стала оплотом їхньої прозелітичної діяльності у краї. Протистояли цій експансії православні братства, особливо вінницьке в ім’я Косми та Даміана. У 1616 р. православні заснували Бершадський і Вінницький Преображенський чоловічі монастирі, а через п’ять років — Благовіщенський жіночий монастир, котрі стали оплотом отцівської віри у краї.
На додаток до насадження унії та підступів єзуїтів, на подільські землі насувалося ще одне грізне випробування. Якщо століття тому об’єктом османської агресії були Балкани, Крим і Придунайські князівства, то з початку ХVII ст. султанська армія усю свою міць спрямувала на Річ Посполиту. У 1620 р. під Цецорою в Молдові польське військо зазнало страшної поразки, загинув його цвіт на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Кримський хан вторгся в Подолію, розорив її і забрав із собою тисячі полонених. Лише рік потому, за вирішальної ролі козаків гетьмана Сагайдачного, перемогою під Хотином на півстоліття вдалося призупинити подальше просування турків.
Але ці десятиліття не принесли миру на багатостраждальну землю. Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, багато битв якої проходило на подільській землі, не увінчалася звільненням з‑під польсько-католицького гніту. Розпочалися сумнозвісні в історії Правобережної України роки Руїни. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. Подолія залишилася у складі Речі Посполитої. Через п’ять років її захопили турецькі війська султана Мехмеда IV і до 1699 р. вона перебувала у складі Османської імперії (Подільський еялет (провінція) з центром у Кам’янці), після чого її було повернено полякам у результаті перемоги військ “Священної ліги” над османами. Повернення польських військ, шляхти і католицького кліру, насадження унії викликали вибух народного обурення, що невдовзі вилився у повстання під проводом полковника Семена Палія. Палій, як він сам себе іменував, “справжній козак і вождь козацького народу”, неодноразово звертався до гетьмана Мазепи і царя Петра I про прийняття Правобережжя у підданство. Але початок Північної війни, в якій Річ Посполита була союзником Росії, це унеможливив. Населення масово тікало на Лівобережну Україну, економіка Правобережжя катастрофічно падала. Вивіз хліба, наприклад, у 1715 р. становив лише близько 2,3 % хлібного експорту 1648 р.
У 1681 р. уперше з’являється самостійна Кам’янець-Подільська єпархія, та вона проіснувала лише десять років. Після переходу в 1686 р. Київської митрополії під омофор Патріарха Московського і всієї Русі незмірно зріс тиск польських королівських властей на православну ієрархію з вимогою прийняття унії. Львівський єпископ Іосиф (Шумлянський), який особисто вже давно прийняв унію, зіткнувшись із запеклою протидією Львівського братства і монастирів, довго не наважувався перевести свою величезну єпархію в унію. “Влада Речі Посполитої поклала край коливанням Іосифа, — пише доктор церковної історії В. І. Петрушко, — заборонивши йому прийняти управління парафіями звільненої від турків за Карловецьким миром Подолії, що входила до складу його єпархії, але тимчасово була передана під оруду уніата Інокентія Вінницького. Прагнучи зберегти свій контроль над Подолією, Шумлянський врешті погодився відкрито оголосити про свій перехід під юрисдикцію Риму, що він і зробив у Варшаві в 1700 р. Невдовзі після свого відходу в унію Іосиф Шумлянський змусив піти слідом за ним більшість парафій своєї Львівської і Кам’янець-Подільської єпархії”.
Протягом першої половини XVIII ст. єдиному, який залишився на території Речі Посполитої, православному ієрархові — Мстиславському єпископові — ставало все важче опікуватися своєю паствою. Український емігрантський історик О. П. Оглоблін писав: “Прийняття унії не давало українському населенню Речі Посполитої рівних прав з поляками. Польський уряд, який щонайбільше лише толерував уніятську Церкву, не міг опертися на неї у своїй антиукраїнській національній політиці. Бо наступ Польщі проти українського народу йшов не тільки лінією релігійно-церковних утисків і заборон. Наприкінці XVII ст. були фактично скасовані права руської (української) мови. Соймова конституція 1697 р. ухвалила провадити урядове діловодство польською мовою. Руську мову перестають уживати в урядових актах, замінюючи її польською; навіть копії старих документів, писаних руською мовою, нерідко передаються латинською абеткою”.
У 1768 р. спалахнуло величезне народне повстання проти нестерпного соціального, національного і релігійного гніту — Коліївщина. Селяни українських земель, обурені знущаннями над духовенством з боку фанатичних католиків — польських шляхтичів, членів антиросійської Барської конфедерації, що утворилася на Подолії (священиків запрягали в плуги, сікли терновими різками, забивали в колоди й навіть убивали), встали на їхній захист і почали масово повертатися в Православ’я.
На подільських землях ревнителі унії з початку XVIII ст., пише голова Вінницького церковно-історичного комітету А. В. Сварчевський, “усіляко намагаються на руїнах колишніх православних монастирів створювати базиліанські — кляштори, тобто уніатські монастирі чину святого Василія Великого або Базиліанського ордену, заснованого в ХVII ст. митрополитом Іосифом Веніаміном Рутським. Так, базиліани оселяються в Сатанівському монастирі в 1707 р., в Маліївському в 1708 р., в Барському на Семенках в 1715 р., в Шаргородському на Калинівці в 1718 р., і в Кам’янецькій Свято-Троїцькій церкві в 1723 р. <…> Лише південно-східні обителі Подільського краю ще довго борються з унією, часто пустіють внаслідок цієї боротьби, а іноді тільки тимчасово заселяються базиліанами. Така доля Бершадського і Гранівського монастирів, які неодноразово приймали то унію, то Православ’я”.
Від 1762 до 1801 р. у м. Могилеві‑Подільському існував православний Свято-Георгіївський грецький монастир, що за своїм устроєм був радше першим монастирським подвір’ям Святогірської Афонської Лаври святого Афанасія.
У складі Російської імперії. Повернення уніатів у Православ’я (1793—1917)
У 1793 р. згідно з Другим поділом Речі Посполитою майже вся Подолія переходить у володіння Російської імперії. Почалося масове повернення населення в Православ’я, що швидко збільшувало місцеву паству. В межах новоутворених Брацлавської і Подільської губерній 12 квітня 1795 р. було засновано самостійну другокласну Брацлавську єпархію. Призначений сюди єпископ Іоанникій (Никифорович-Полонський) тимчасово оселився у Миколаївському монастирі в Шаргороді. Указом Павла I від 16 жовтня 1799 р., що утвердив синодальну доповідь, Брацлавська єпархія отримала найменування Подільська, її межі були приведені у відповідність з губернськими, а кафедрою нової єпархії після цього став Кам’янець-Подільський. Преосвященний Іоанникій розділив єпархію на благочинницькі округи, заснував духовну семінарію, вчителями якої стали випускники Київської академії, переважно уродженці Подолії.
Спочатку під впливом польських поміщиків, які панували на Подолії, ще траплялися повторні відходи православних в унію та латинство. Пани змушували селян працювати у святкові та недільні дні з метою відвернення їх від церкви. Внаслідок крайньої нужди в нерівноправному становищі перебував не тільки народ, але і його пастирі. Призначений на подільську кафедру в 1832 р. знаменитий проповідник, архієпископ Кирил (Платонов‑Богословський) багато що зумів змінити на краще. У березні того ж року переобладнаний колишній головний храм вінницького домініканського монастиря став Спасо-Преображенським кафедральним собором. З метою духовної просвіти пастви почали видавати “Подільські єпархіальні відомості”, за клопотанням преосвященного Кирила вийшов імператорський указ про спорудження в казенних маєтках кам’яних церков за рахунок казни. Почалося повернення відібраних панами церковних угідь, поміщики повинні були відбудовувати старі церкви і зводити нові. У 1839 р. уніати, які залишалися ще не приєднаними, возз’єдналися з Православною Церквою. З 1841 р. впродовж семи років єпархію опікував архі­єпископ Арсеній (Москвін), пастир твердого звичаю, непохитної волі, високої мудрості. Преосвященний Арсеній, користуючись довірою начальства і, зокрема, генерал-губернатора Бібікова, успішно захищав духовенство, яке роз’яснювало селянам їхні права, від несправедливих звинувачень і переслідувань з боку католиків‑поміщиків. При ньому було покращено становище православного духовенства — затвердженим царським положенням від 20 липня 1842 р. православному духовенству було призначено постійні оклади.
9 травня 1836 р. в єпархії було створено Вінницьке вікаріатство, яке в 50‑ті рр. очолював ректор СПбДА, видатний історик Руської Церкви Макарій (Булгаков). З 1858 р. архіпастирем Подільської єпархії був Іринарх (Попов), колишній вікарний Ризький єпископ, за якого почався перехід прибалтійських селян у Православ’я. Відомий проповідник і богослов, преосвященний Іринарх проголошував у храмах, а потім видавав у друкованому вигляді катехізичні повчання, де дуже докладно, живою і захоплюючою мовою викладалися істини християнського віровчення. Становище місцевих парафій значно покращилося після звільнення селян і надання їм земельних наділів, конфіскованих у польських поміщиків, які брали участь у Польському повстанні 1863—1864 рр.
Однак основна частина змін припадає вже на роки правління єпархією преосвященного Леонтія (Лебединського), палкого ревнителя Православ’я і народної просвіти, поставленого на кафедру в розпал польського повстання, який управляв Подільською паствою близько 11 років. У багатьох парафіях було відкрито руські православні школи. “Школи ці, — пише в газеті “Одигітрія” протоієрей Олексій Іродов, — були підмогою Церкві, зміцненням Православ’я і задоволенням потреби знань, що пробудилася в народі. У містах і містечках з’явилялися руські народні училища, у великих селах — парафіяльні школи. В цих школах у 1873 р. навчалося 17370 хлопчиків і 2448 дівчаток”. За рівнем грамотності Подільська губернія на кінець століття стала однією з передових у країні. А у звіті Подільського губернатора царю за 1912 р. повідомлялося: “Народна освіта головним чином у руках духовенства. У 1727 церковнопарафіяльних школах Поділля навчається 76675 дітей”. Подільська єпархія посідала на той час перше місце в Російській імперії за кількістю церковнопарафіяльних шкіл і друге місце за кількістю учнів у них. Центром освіти на Подолії була Кам’янецька духовна семінарія, усі викладачі якої були випускниками Київської, Московської і Петербурзької духовних академій.
На кінець 60‑х рр. духовенству було призначено утримання з відсоткового збору з поміщицьких маєтків; також збільшено утримання сільським священикам до 300 крб., міським — до 400 крб. платні; псаломникам — до 100 крб., а дияконам — до 50 карбованців. У 1866 р. замість скасованого (відновлено в 1904 р.) Вінницького вікаріатства було засновано Балтське. Балтськими вікаріями, зокрема, на початку ХХ ст. були Киріон (Садзаглішвілі, згодом Католикос-Патріарх всієї Грузії Киріон III) і великий подвижник, схиархієпископ Антоній (князь Дмитрій Абашидзе).
На початку ХХ ст. на Подолії існувало 1685 храмів, десять православних монастирів, найбільшими з яких були штатні: першокласні Кам’янецький і Шаргородський чоловічі та Вінницько-Браїлівський першокласний і Немирівський другокласний жіночі. Серед 32 чудотворних ікон Божої Матері був і чудотворний образ із с. Писарівка Вінницького повіту. Від початку Першої світової війни з благословення правлячого архієрея Митрофана (Афонського) було створено Тимчасовий єпархіальний комітет з надання допомоги пораненим і хворим воїнам. У Браїлівському і Немирівському монастирях було відкрито лазарети, де сестрами милосердя самовіддано служили черниці.
У роки богоборчої влади (1917—1985)

Священносповідник Амвросій,
єпископ Вінницький,
вікарій Кам’янець-Подільської єпархії.
1920 р.

Жовтнева революція і громадянська війна принесли Поділлю незліченні біди. “На Поділлі під час громадянської війни, — пишуть протоієрей Віталій Голоскевич і доцент кафедри історії України ВДПУ А. К. Лисий, — влада змінювалася десятки разів. І якщо представники тієї чи іншої влади були лояльні або нейтральні до Церкви, то кожен наступ більшовиків супроводжувався дикими розправами з духовенством та інтелігенцією”. З жовтня 1918 р. єпископом Вінницьким, вікарієм Кам’янець-Подільської єпархії був Амвросій (Полянський), який через три роки ненадовго очолив усю єпархію. Йому довелося перенести весь тягар війни і свавілля, що настало після встановлення у краї радянської влади. Арешти і розстріли духовенства і мирян за звинуваченням у контрреволюції, конфіскація церковних цінностей ускладнилися і тим, що в самій Церкві почався безлад, пов’язаний зі спробами автокефалії та єретичним рухом обновленців (живоцерковників). Підтримувані властями, обновленці захоплювали храми й церковне начиння. Стійкий захисник Православ’я Амвросій (Полянський) відкрито повів боротьбу з єрессю й одразу був арештований і висланий.
У 1927 р. після Декларації місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського) про визнання радянської влади обновленство поступово зійшло нанівець. Але репресії продовжувалися — у в’язницях НКВС скінчили свої дні чимало подільських священнослужителів, серед них — Амвросій (Полянський) і перший архієрей створеної у 1933 р. самостійної Вінницької єпархії Олександр (Петровський). Його наступника, архієпископа Інокентія (Тихонова) у листопаді 1937 р. було розстріляно НКВС у Вінниці.
Після відновлення Патріаршества церковне життя Поділля мало деякий розвиток. У 1945 р. кафедру (Кам’янець-) Подільської єпархії було перенесено у м. Проскурів, а після перейменування Проскурова на Хмельницький і єпархію перейменували на Хмельницьку і Кам’янець-Подільську. Друге післявоєнне десятиліття стало періодом нових гонінь на Церкву. У 1962 р. у віруючих відібрали вінницький Преображенський кафедральний собор, і з того часу собор на честь Різдва Богородиці (П’ятничанський) став кафедральним храмом. Видатним ієрархом, який служив на Вінницькій кафедрі від 1955 до 1961 р., був архієпископ Симон (Івановський). У Хмельницькій єпархії на 1964 р. з 452 храмів діючими залишилося лише 139.
У подальші два десятиліття держава значно ослабила тиск на життя віруючих. З 1975 р., з приходом на Вінницьку кафедру (паралельно управляв і Хмельницькою єпархією) єпископа Агафангела (Саввіна), на Поділлі намічається його відродження, висвячуються у священицький сан понад 200 осіб, відкривається стільки ж нових храмів.
Відродження і розвиток церковного життя у наші дні
У 1990 р. віруючим повернули вінницький Преображенський собор, що знову став кафедральним. Тоді ж Хмельницька єпархія, що вдовувала 26 років, знову отримала власного архієрея. 22 червня 1993 р. рішенням Священного Синоду УПЦ з Хмельницької було виділено самостійну Кам’янець-Подільську і Городоцьку єпархію, а наступного року створено Тульчинську і Брацлавську єпархію. Піднімаються з руїн стародавні святині — ченцями УПЦ у 1998 р. було відроджено Лядівський Свято-Усікновенський наскельний монастир, Бакотський Свято-Михайлівський печерний монастир, відреставровано й відроджено численні храми, в тому числі освячений у 2004 р. кафедральний собор на честь Покрову Пресвятої Богородиці у Хмельницькому.
До 1020‑ліття Хрещення Русі і 250‑ліття Вінницького Спасо-Преображенського кафедрального собору у вересні 2008 р. пройшла Всеукраїнська науково‑теоретична конференція “Релігійне життя Поділля: минуле і сучасність”, організаторами якої виступили Вінницька єпархія УПЦ і Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського.

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.