НА ПОЧАТКУ ШЛЯХУ

Недалеко від Києва, праворуч від Житомирської траси, розташувалося село Стоянка, в якому на вулиці Лісовій, у мальовничому сосновому лісі, уперше за всю історію села будується православний храм на честь святителя Миколая і блаженної Ксенії Петербурзької.

У бесіді з настоятелем храму протоієреєм Олександром Іценком ми дізналися про життя парафії, з її маленькими, але все ж досягненнями та великими планами на майбутнє.
Коли отець Олександр навчався у шостому класі, він сказав батькам, що стане священиком. Ніхто не був здивований такою заявою хлопця, тому що родина була віруючою (з Рівненщини) і навіть у радянський час відвіду­вала недільні богослужіння. Дід його, Іван, служив регентом, а мама співала у хорі церкви в ім’я Архістратига Михаїла, де дитину й хрестили.
Починаючи з 1990 р. Олександр прислужував у вівтарі, а після закінчення школи вступив до Волинської духовної семінарії, потім продовжив навчання в Київській духовній академії. У той час академіст мріяв про парафію у невеликому селі, але першим храмом, у якому він служив рік дияконом і три з половиною — священиком, став храм в ім’я великомученика Димитрія Солунського, що в Жулянах (район Києва). Потім отець Олександр служив у київському Покровському храмі, що на Пріорці, пізніше — у смт Ворзель, у невеликій церкві в ім’я преподобного Амфілохія Почаївського при психотерапевтичній лікарні, а в листопаді 2010 р., у день Архістратига Михаїла, протоієрей Олександр звершив свою першу Літургію в храмі села Стоянка.
Спочатку богослужіння звершувалися у вагончику, тому що церкву почали будувати пізніше. Наразі збудовано нижній храм в ім’я блаженної Ксенії Петербурзької, де зараз і відбуваються богослужіння. Верхній храм, в ім’я святителя Миколая, —  тільки в проекті.
«Парафія невеличка, — розповідає отець Олександр, — але роботи непочатий край. Спочатку на богослужіння приходило мало людей. У зв’язку з цим згадувалися слова святителя Іоанна Шанхайського: «Якщо троє людей зібралося в храмі, то це вже великі збори». Старожили розповідають, що в Стоянці ніколи не було церкви, а в самому селі налічувалося всього 39 будинків. Лише наприкінці 1990-х і початку 2000-х тут почали будувати дачі, тому, на перший погляд, село стало велике, але корінних жителів обмаль. Тут навіть немає школи, і діти змушені їздити на навчання в школи сусідніх селищ або в Київ».
Але парафія міцніє й поступово зростає. Люди знайомляться, зближуються, допомагають одне одному. Цьому сприяє, насамперед, Літургія — спільна справа. По неділях приїжджають із Києва парафіяни храму, де раніше служив настоятель. Регент і півчі хору теж звідти. «Радує, — каже отець Олександр, — що до Євхаристичної Чаші стало підходити більше дітей. Раніше сільські діти зовсім не причащалися. Одна маленька дівчинка, Анастасія, завжди причащалася, коли приїжджала з батьками. І вона дуже голосно й виразно промовляла своє ім’я біля Чаші. Це й послужило гарним прикладом для батьків і дітей села».
«Зближенню людей допомагають і чаювання,  які ми організовуємо спільними зусиллями після служби, — продовжує отець Олександр. — Крім того, служимо молебні до дня Ангела. Також ми почали їздити в паломництва. Це допомагає більше пізнати одне одного. Уже побували в Почаївській і Святогірській Лаврах, а також у Кулевчі, що на Одещині. Після кожної поїздки ми привозимо святині для храму».
Основним своїм завданням отець Олександр вважає духов­ну просвіту пастви. Часто люди не знають значення основ­них моментів богослужіння. Наприклад, навіщо священик виходить із Євангелієм або що символізує винесення Чаші. Тому після кожної Літургії, під час проповіді, він доступно розповідає парафіянам про зміст богослужіння.
Якось два роки тому священика запросили на відспівування на кладовище. «Чому не в церкві?» — запитав він. До пуття ніхто відповісти не зміг. Треба було пояснювати, що таке християнське поховання. Відтоді зародилася нова для селян традиція — відспівувати покійного в храмі, а потім хресним ходом із корогвами нести для поховання на цвинтар. Також отець Олександр звернув увагу на марновірний страх жителів села говорити про смерть. Знову потрібні були бесіди про те, що якщо людина живе із Христом, то й після смерті буде з Ним, що потрібно готувати себе до християнської кончини. Тепер багато селян із правильним розумінням ставляться і до смерті, і до поховання й самі розповідають про це односельцям.
— Отче Олександре, традиційне запитання: які плани на майбутнє?
— Насамперед, добудувати храм, недільну школу й дитячий майданчик. Потрібно з дитинства привчати людей до віри, давати дітям духовне виховання та освіту. Ще є задум встановити чотири хрести на розвилках чотирьох доріг, що ведуть у Київ, у село Стоянка, у місто Ірпінь та в село Гореничі.
— А яким буде храм?
— Ми взяли за зразок дерев’яний храм скита Святогірської Лаври. Куполів може бути й три, і п’ять, і більше — на скільки вистачить коштів. Будувати такий храм потрібно взимку, тому що колоди повин­ні набратися вологи. Сподіваємося цієї зими розпочати будівництво.
Парафія ще зовсім молода, ще на початку свого шляху. Нехай цей шлях буде сповнений духовних радощів і перемог, а Господь допоможе втілити мрію настоятеля та парафіян.
Наталя Миненкова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.