НА ХИCТКОМУ ҐРУНТІ

Остання чверть століття ознаменувалася виникненням і розвитком на просторах СНД неоязичницьких (рідновірчих) культів, ворожих християнству.


 НЕОЯЗИЧНИЦТВО Й «ВЛЕСОВА КНИГА»

В Україні найвідоміші з неоязичницьких релігій — «Об’єднання Синів і Дочок України рідної Української Національної Віри (РУНвіра)» та «Релігійний центр Об’єднання релігійних громад рідновірів України» (скорочено: ОРУ). Першу заснував (близько півстоліття тому, в Північній Америці) Лев Силенко — «величний мислитель Українського народу», як називають його адепти цієї віри. РУНвіра, вважаючи себе монотеїстичною, поклоняється Дажбогу, «Святому Духу Народу Українського». Друге угруповання, яке очолює Галина Лозко («Верховна Волхвиня України Зореслава»), поклоняється пантеону язичеських богів, нібито давньо­слов’янських, яким поклонялися на Русі до її Хрещення. Обидва язичеських культи вважають християнство чужою, привнесеною ззовні релігією, яка нібито зруйнувала гармонію слов’янської душі й суспільства, і нею, мовляв, спричинені всі наші біди й нещастя. А повернення до язичництва, до рідного релігійного ґрунту — запорука процвітання й щастя народного.

Одне з найважливіших джерел знань про давньо­слов’ян­ську релігію, її пантеон та обряди (принаймні для ОРУ) — Влесова (Велесова) книга, яку досліджувала й «переклала» сама «Верховна Волхвиня» ОРУ Галина Лозко, нині професор, завідувачка кафедри теорії та історії культури Гуманітарного інституту Київського міського педагогічного університету ім. Бориса Грінченка. У своїх численних статтях вона багаторазово й безпосередньо посилається на це джерело.

Для багатьох українських, російських рідновірів «Влесова книга» — пам’ятка, що містить дорогоцінні крихти «Древньої Сло­в’янсько-Арійської Мудрості», збереженої новгородськими волхвами ІХ ст. Книга здебільшого присвячена богу багатства й мудрості давніх слов’ян Велесу. На їхню думку, у книзі відбивається історія багатьох європейських і азіатських народів, причому, й оком не змигнувши, вони запевняють, що історики визнають її як абсолютно достовірний документ, що відповідає багатьом сучасним історичним уявленням про ті прадавні й загадкові часи.

Чи так це? Що ж це за джерело, наскільки воно не замулене, чи можна за ним скласти уявлення про історію й вірування слов’ян? Коротко розповімо про історію появи цієї книги. «Влесову книгу», за словами її перших видавців, знайшов у роки громадянської війни офіцер добровольчої армії Алі (Федір Артурович) Ізенбек в одному російському дворянському маєтку й вивіз її за кордон. Уперше книгу випустили друком у 1950-ті роки російські емігранти Ю. П. Миролюбов і О. Кур (О. О. Куренков) у Сан-Франциско (США). Миролюбов запевняв, що текст книги він списав з дерев’яних дощечок, нібито створених близько IX ст., які він згодом загубив. Текст містить молитви, а також легенди й перекази про прадавню історію слов’ян і охоп­лює період приблизно з VII ст. до н. е. аж до IX ст. н. е. Багатьох відомостей немає більше в жодній прадавній літературі.

ІСТОРИКИ Й ФІЛОЛОГИ ПРО «ВЛЕСОВУ КНИГУ»

Яке ж думка науки з цього приводу? Більшість академічних учених, істориків і лінгвістів, відомих в усьому світі дослідників Давньої Русі й більш ранньої історії східних слов’ян, їхньої культури та мови вважають, що «Влесова книга» — фальсифікація, написана в XIX або (що ймовірніше) XX ст., яка досить примітивно й грубо імітує прадавню слов’янську мову. Найбільш імовірним фальсифікатором тексту «Влесової книги» учені вважають самого Ю. П. Миролюбова, автора художньої літератури й аматорських творів зі слов’янського фольклору. Дехто вважає, що автором підробки був найбільш відомий і спритний вітчизняний фальсифікатор історичних джерел першої третини ХІХ ст. О. І. Сулакадзев, колекціонер справжніх і фальшивих старожитностей, містик і хіромант, «Хлестаков вітчизняної “археології”», як влучно назвав його російський історик, член-кореспондент РАН В. П.  Козлов.

Перші видання «Влесової книги» були фрагментарними, повне уявлення про неї вчені змогли одержати тільки після завершення в 1984 р. багатотомної публікації в Мюнхені творів Ю. П. Миролюбова (вже після його смерті). Ці матеріали лягли в основу унікального дослідження, яке побачило світ у 1990 р. Його здійснив один з найбільших текстологів, найвизначніший філолог-медієвіст, провідний спеціаліст з історії давньоруської літератури О. В. Творогов. Він повністю опублікував текст «Влесової книги» (з усіма варіантами, що збереглися в робочих записах Миролюбова), провів його якнайдокладніше й всебічне вивчення. За результатами свого надзвичайно копіткого дослідження Творогов дійшов однозначного висновку: «Аналіз ВК («Влесової книги». — В. М.) свідчить, що мова, якою вона написана, не могла існувати. Немає такої мови, яка не мала б стійкої фонетичної системи, єдиних правил граматики, так порушувала б добре вивчені закономірності розвитку всіх слов’янських мов». Висновок ученого: «Важко знайти серед середньовічних хронік і літописів навіть найнижчого рівня твір настільки ж убогий за думкою, з відсутністю логіки розповіді, настільки ж бідне при звертанні до конкретних фактів, настільки ж “безлюдне”, настільки позбавлене топонімічних орієнтирів. Словом, і аналіз “історіографії” ВК свідчить про те, що перед нами невдало змонтований фальсифікат».

З ним згодні інші вчені, які вивчали цей «пам’ятник». Наведемо їхні думки:
Російський історик, фахівець з Давньої Русі, доктор історичних наук І. М. Данилевський: «Підсумки наукового аналізу «Влесової книги» не залишають жодних ілюзій. Усе, починаючи із зовнішнього вигляду «джерела», перших суперечливих повідомлень про його існування й закінчуючи редакціями тексту в робочих зошитах Ю. П. Миролюбова, свідчило про одне: перед нами вкрай примітивна фальсифікація, створена самим першим дослідником “книги”».
Професор Санкт-Петер­бурзької духовної академії, професор СПбДУ, який очолює створену ним кафедру біблеїстики на факультеті філології й мистецтв, доктор філологічних наук А. О. Алексєєв: «Лінгвістичні особливості тексту дуже виразно свідчать проти його автентичності. Впадає в око безпринципне й безладне змішання польських, українських, рідше чеських лінгвістичних рис із вигаданими й неймовірними граматичними формами, яких немає й не було в жодній зі слов’янських мов». Тож адекватний переклад тексту «Влесової книги» (це відзначали також Творогов і Залізняк) практично неможливий. А як же існуючі переклади? Тут багато чого — плід авторської фантазії: перекладачі, опираючись на корінь слів, вигадують загальну побудову фраз за контекстом.

Тому різні публікації й переклади «Влесової книги» так відрізняються одне від одного. Також багато відверто фантастичних відомостей з історії слов’ян та їхньої міфології. Наприклад, птах-блискавка «Мати Слава» («Мати Сва»), яка згадується у «Влесовій книзі» частіше, ніж будь-яке інше божество (63 рази), не зустрічається ніде в міфології ні Київської Русі, ні слов’ян взагалі.

ЕМОЦІЇ ПРОТИ АРГУМЕНТІВ РОЗУМУ

Проте, незважаючи на вердикт науки, підробка лягла в основу неоязичницьких вірувань як джерело знань про прадавніх слов’янських богів. Парадокс? Аж ніяк. Секрет популярності «Влесової книги» і подібних  їй фальсифікацій добре сформулював В. П. Козлов, характеризуючи Сулакадзева: «Ним керувало не стільки бажання з’ясувати суть явищ і подій, скільки прагнення до чогось таємничого, загадкового, від чого він впадав у якийсь захват». Це прагнення до таємничого, загадкового й хвилюючого властиве багатьом людям. Притому їм або ніколи, або просто не хочеться напружувати мізки, та й не завжди вистачає знань, щоб відрізнити «пшеницю від плевелів». «На жаль, — пише видатний лінгвіст, дійсний член РАН А. А. Залізняк, — як і у випадку з іншими творами лінгвістів-аматорів, фальш тут добре видно тільки професійним лінгвістам. Непідготовлений читач і тепер може опинитися у полоні примітивних вигадок про те, як прадавні русичі успішно боролися з ворогами вже кілька тисячоріч тому».

Ось у такий спосіб і множаться всілякі секти й екзотичні псевдорелігії, найчастіше агресивні та нетерпимі. На хисткому ґрунті недостовірних джерел не можна побудувати міцний і гармонійний світогляд. Він, цей ґрунт, до того ж засмоктує й паралізує здатність до пізнання істини. Звідси таке сліпе підпорядкування в тоталітарних сектах, що призводить до деградації особистості. Залишається побажати молоді, яка прагне пізнати істину, інтелектуально працювати, перевіряти самому ті відомості, якими їх «напихають» з екранів телевізорів або на різних зборах. Критикують язичники християнство — відкрий Біблію, почитай Євангеліє, ознайомся зі спадщиною святих отців перших століть нашої ери, апологією та патристикою, працями Василія Великого, Григорія Богослова, Августина Блаженного — усі вони свого часу відстоювали юне християнство від нападів язичників, сперечалися з видатними філософами древності й знаходили відповіді на найхитромудріші, а часто й каверзні запитання.
Дерзай, юна душа, пізнавай істину!

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.