МУСУЛЬМАНИН

Якось, після служби на одній з віддалених парафій, ніяк не могли знайти транспорт, щоб відправити мене додому. Там, утім, частенько така халепа траплялася: їхати треба вісімдесят кілометрів, по бездоріжжю, богослужіння ж припадали зазвичай на недільні дні, коли колгоспний гараж було зачинено, а народ клопотався на своїх городах. Сидів, сидів я на паперті, притомився і вирішив погуляти. 
Біля храму був невеликий цвинтар, і в купі сміття, серед старих вінків з обгорілими паперовими квітами помітив я декілька позеленілих черепів… Біда! 
Тут таке по всіх цвинтарях: якщо при копанні нової могили трапляються кістки, їх викидають на смітник. Скільки разів утовкмачував: це кісточки ваших предків — можливо, діда, баби, прабаби… Дивляться з подивом: то й що, мовляв? Полежали — і годі… Ні, видно, усе-таки правий був архі­єрей, який написав в одному циркулярі: «Ступінь духовного здичавіння нашого народу неймовірний»…
Обходжу храм, дивлюсь — а внизу, біля річки, вантажівка і якісь люди. Спустився: троє солдатиків лагодять міст, зруйнований повін­ню. Власне, працює тільки один: махає кувалдою, заганяє в колоди залізні скоби, а двоє стоять — руки в кишенях, гімнастерки розстебнуті, в зубах цигарки…
— Здрастуйте, — кажу, — доблесні воїни.
Двоє мовчки кивнули, а робітник кинув кувалду, підбіг до мене і схилився, ніби як під благо­словення, тільки долоньки разом склав. Ну, думаю, з новонавернених. Благословив його, він і до руки моєї приклався. А потім обертається до двох:
— Російський мулла!
Тут тільки зрозумів я, що переді мною мусульманин. А він тим двом все пояснює, що я — російський мулла, і, схоже, чекає від них великого захвату. Однак вони ні рук з кишень не повитягали, ні цигарок із зубів, — так і стоять розхристані, тобто з розкритими натільними хрестами.
Слід зізнатися, що із чимось подібним мені вже доводилося стикатися в районній адміністрації: всі співвітчизники і співвітчизниці на мої привітання відповідали переляканими кивками і ховалися по кабінетах, і лише узбек, який з волі невідомих обставин став заступником голови, щиро радів моєму приходу, пригощав чаєм і просив, щоб «моя» пробачив людей, які «зовсім Бога забув, один матеріальний пілосопія знає». З часом, однак, і народ звик, і узбек засвоїв відсутній у його мові звук «ф»…
Цей солдатик виявився татарином. Він одразу зголосився мене підкинути, тим паче що їхати їм було майже по дорозі, ось тільки залишалося забити кілька десятків скоб… Я хотів уже взяти другу кувалду, що лежала на траві, але тут в одновірців моїх щось здригнулося: відсторонивши і мене, і татарина, вони за декілька хвилин завершили мостобудування… Через рік я зустрів цього татарина на похоронах свого тестя. З’ясувалося, що він уже відслужив, одружився з місцевою дівчиною і відвіз її до себе на батьківщину. Розповів ще, що допомагає муллі будувати мечеть, а старші брати — безбожники — забороняють. І раптом запитує, кого йому слухатися: братів чи муллу?
— Чи часто, — кажу, — ходиш допомагати?
— Раз на місяць.
— Спробуй ходити раз на тиждень.
Зрадів.
А ще через рік, приїхавши влітку, він сам розшукав мене і сказав, що мулла велів йому під час відпустки у всіх складних питаннях звертатися до російського батюшки.
Ярослав Шипов

Ярослав Олексійович Шипов (народився 16.01.1947 р.), священик, письменник та громадський діяч. Закінчив Літературний інститут у Москві. Працював у журналах «Літературне навчання», «Наш сучасник», у видавництві «Сучасник». У віці 44 років став священиком. Піднімав парафії у Вологодській області. Отець Ярослав — автор оповідань та повістей «Подорож на лінію фронту», «Ішов третій день», «Західна окраїна», «Повітовий чудотворець» та ін. Пропонуємо до уваги читачів одне з оповідань отця Ярослава.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.