МУДРІ ЗВУКИ

1953 року я приїхав до Києва — приїхав, можна сказати, вперше. До війни я був у Києві навесні 1939 року, але тоді я прожив там усього кілька днів, приїхав непідготовлений, дечого не побачив зі своєї вини, через своє невігластво, багато чого не міг побачити й почути, бо в Києві тоді, за винятком Андріївської церкви і ще якихось церквиць на околиці, обителі та храми було закрито, а більшість — зруйновано.

Отже, був червень 1953 року. «Во едину от суббот» я поїхав у Києво-Печерську Лавру на всеношну. Цього дня я багато бігав містом, приїхав у Лавру «еле можаху», у храмі проводилося прибирання, молільників довго не пускали, я мок під дощем, це мене дратувало, нарешті впустили, служба почалася з читання, і я подумав: «Чи не піти мені? Все одно довго не вистою». Та як загули, як залилися впереклик правий і лівий криласи, як почув я цю, за висловом Чайковського, «дику гармонію», почув на її батьківщині, незіпсовану гармонізаторами, в її первісному звучанні, — ноги мої приросли до місця.
Коли стоїш біля витоку річки, тебе охоплює якесь особливе хвилювання. Нехай далі від берега буде і різноманітніше, і живописніше, але це витік. Ось таке ж абсолютно особливе хвилювання відчував я щоразу, коли слухав у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі її розспів, а там і не можна було нічого почути, крім цього розспіву, що виник у XI столітті, можна сказати — разом із самою Лаврою, на основі старогрецького наспіву, а згодом зазнав на собі впливу, як вказують дослідники, наспівів південнослов’янського й давньокиївського. Далі будуть і Бортнянський, і Березовський, і Ведель, і Турчанінов, і Кастальський, і Архангельський, і Чайковський, і Рахманінов, і Чесноков, і кого-кого тільки ще не буде, але це один із витоків руського церковного співу, та й не тільки церковного. З роками, з віками Києво-Печерський розспів розіллється на всю широчінь Русі великої і доплеснеться до наших північних, західних і східних околиць.
Чим насамперед вражає слух Києво-Печерський розспів? Своєю гучноголосністю.
Влітку 1955 року я познайомився з ієромонахом Києво-Печерської Лаври о. Іосифом (у миру — Іван Сергійович Штельмах). Одного разу ми з ним усамітнилися для бесіди у затишному куточку лаврського внутрішнього дворика, й, сидячи на колоді, ця подвижницької непохитності людина, за плечима у якої і медичний факультет, і світська музична освіта, яка всю війну 41–45 років провела на фронті військовим лікарем, знала історію Києво-Печерської Лаври в усіх її розгалуженнях, яка збагнула і в теорії і на практиці премудрість православного співу, ділилася зі мною на моє прохання своїм розумінням Києво-Печерського розспіву. Причину його «гучноголосності» о. Іосиф вбачав у характері українського народу, який виріс серед степової та річкової широчіні, народу палкого і бойового. Як приклад він вказав мені на відзвуки запорізьких войовничих наспівів у Києво-Печерському догматику «В Чермнем мори». Цілком приймаючи тлумачення о. Іосифа, я все ж дозволю собі додати, що гучноголосність виростала ще, ймовірно, і з простодушного переконання наших предків: чим голосніше, тим Богові чутніше, тим до Нього дохідливіше.
Вслухаєшся, вслухаєшся у «дику гармонію», що їй такий поціновувач, як Чайковський, надавав перевагу співу в інших київських храмах і монастирях, хоча і віддавав йому належне, — і тебе дивує вже не тільки гучноголосність, а й повтори, підхоплення:
«Исповедуйтеся Господеви, яко благ, исповедуйтеся Господеви, яко благ, исповедуйтеся Господеви, яко благ, яко в век милость Его» («Хвалите имя Господне…»).
«Пробави милость Твою ведущим Тя, ведущим Тя, пробави милость Твою ведущим Тя»
(«Великое славословие»).
Повтори й підхоплення о. Іосиф пояснював наполегливістю у славо­­слов’ї та молитвослов’ї (його буквальний вираз). За­ра­ди цього люди залишали світ з усією круговертю його марноти, з усією примарною райдужністю його мрій, з усією його неозорою та різноликою принадністю, цьому присвячували все своє життя — куди їм було поспішати?
Слух поступово звикає й до гучноголосності, й до повторів, і тоді починаєш розрізняти характер басової і тенорової партії в гармонії Києво-Печерського розспіву, основою якого, до речі, є другий тенор.
Я запитав о. Іосифа, чи можна сказати, що баси «славо­словлять», а тенори «молитвословлять»?
— Можна, — погодився о. Іосиф і додав: — А ще в нашому лаврському побуті є такий вираз: «Баси за землю тримаються, а тенори в небеса линуть».
У розмові зі мною о. Іосиф розкрив повну відповідність Києво-Печерського розспіву думкам і почуттям, вираженим у словах співів.
Співають початковий псалом (103):
««Господи Боже мой, возвеличился еси зело».
«Во исповедание и в велелепоту облеклся еси».
«На горах станут воды. Дивна дела Твоя, Господи!
Посреде гор пройдут воды. Дивна дела Твоя, Господи! Вся премудростию сотворил еси. Слава Ти, Господи, сотворившему вся!»
Коли чуєш ці «широкі розводи у мелодіях», як висловився Гайдай, характеризуючи в листі до мене Києво-Печерський розспів, здається, ніби це недалеко, під горою, вийшовши з берегів, шириться, шириться Дніпро навесні, у повінь.
Початковий псалом присвячено створенню світу, — пояснює мені о. Іосиф. — Людина дивується з того, наскільки прекрасний створений Богом світ. Ось звідки це піднесення, ця радісна міць.
Та чому ж слідом за хвалою на славу світу, що оплавився із хаосу, й на славу його Творця такою скорботою звучить велика єктенія? Адже тим мінорним ключем, в якому ваш диякон закінчує кожне її прохання, ми, жителі півночі, скористалися для єктеній панахидних:
…« И о еже проститися ему всякому пре­грешению, вольному же и невольному…идеже праведнии упокояются…… …у Христа, Безсмертного Царя и Бога нашего, просим…»…
— Так, але за створенням світу невдовзі було гріхопадіння, — ось звідки мінор великої єктенії, — прокоментував о. Іосиф.
— Але чому ж таких духовних веселощів сповнений частий передзвін, який чується потім у «Блажен муж…»? Чому таке хвалебне життєствердження у цих нескінченних «алілуя»?
— А тому, що Спаситель усе ж прийде, тільки ти, чоловіче, будь справедливий, а шлях безбожних — згине.
На загальному тлі уповільненості різко виділяються в полієлеї своїм «благовісним» ритмом недільні тропарі, й у цій «тріумфальній», хоча і з відтінком недовірливого смутку, стрімкості відбивається радість жон-мироносиць, які дізналися про те, що Христос воскрес…
Одну із суботніх всеношних улітку 1955 року я стояв у Лаврі разом із професором Борисом Івановичем Пуришевим, для якого давньоруське зодчество й живопис — це була розгорнута, захоплива, натхненна книга: кожна лінія летить, співає, кожна барва живе і дихає, кожен завиток орнаменту сповнений високого значення.
Цього вечора Борис Іванович уперше чув Києво-Печерський розспів «масивом», без будь-якого прошарку й розбивання, з якими він виконується в інших монастирях і церквах. Всеношна у Лаврі тривала довго — п’ять годин. Під час богослужіння ми кілька разів спускалися в лаврський сад, виходили за хвіртку й, сидячи знову-таки на колодах і дивлячись на Дніпро, що міліє, і на просторе Задніпров’я, звідки тягнув теплий запашний вітер, ділилися щойно відчутим.
Особливо приголом­шений був Борис Іванович «Великим славо­слов’ям», яке ченці, знявши клобуки, співали на середині храму. Закінчується воно протяжним, могутнім «Святым Боже».
Коли ми піднімалися до трамвайної зупинки, Борис Іванович сказав:
— Тепер мені ясно, що після такої молитви, спов­неної незламної віри в те, що «Святый без­смертный» помилує їх, ченцям не страшно було розходитися на ніч по своїх печерах.
Ще ми говорили про те, як добре, що існує тепер такий заповідник давньоруського співу. Душі любителя старовини Пуришева особ­ливо дорогим було те, що це наспів — подумати тільки! — XI століття. Я висловив ту просту думку, що ні до чого було цей заповідник на початку революції закривати; жодної небезпеки для держави він не складає, а як це важливо, як це потрібно всім, хто любить музику, — побувати біля витоків руської музичної культури!
— Звичайно, — підхопив Борис Іванович, — і лише дурні цього не розуміють… Так! — повчально скоромовкою додав він.
У 1923 році Пастернак скаржився, що «ум черствеет в царстве дурака»… З 1957 по 1964 рік хрущовське «царство дурня» ширилося, примножувалося, багатшало і процвітало. За дуже вдалим спостереженням Мережковського, в революційні епохи висуваються люди, що вирізняються особливою дурістю, «коли додається до їхньої особистої дурості — загальна» (Наполеон. Белград, 1929. Т. 2. С. 37). У 1961 році дурням київським за вказівкою дурнів московських знадобилося знову ліквідувати Києво-Печерську Лавру. Руських людей знову позбавили можливості помолитися в печерах біля гробниць своїх великих предків — першого руського історика Нестора, першого руського живописця Аліпія, одного з перших руських лікарів Агапіта й почути неспотворену, невиправлену, дику, але прекрасну, дику, але єдину в усьому світі гармонію Києво-Печерського розспіву.
І все ж о. Іосиф, який після другого закриття Лаври приїжджав до мене в Москву погостювати, казав:
— Звичайно, прикро мені та іншим, що Лавру закрили, але це закриття недовговічне — вона неодмінно відкриється знову, ось побачите.
Пророцтво о. Іосифа збулося.

Ялта 1963 — Москва 1989
Микола Любимов, із книги спогадів «Нев’янучий цвіт»
Прикро мені та іншим, що Лавру закрили, але це закриття недовговічне — вона неодмінно відкриється знову, ось побачите.

Пророцтво о. Іосифа збулося.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.