МОЯ ПЕРША ПАСХА (ПРОДОВЖЕННЯ)

Переді мною відкривалося нове життя, що про нього я раніше й уявлення не мала. А далі був хресний хід навколо храму, і мені несподівано доручили нести ікону. Пам’ятаю, як ноги підкосилися і серце зупинилося. Я не наважувалася поворухнутися і тим більше подивитися, що на іконі зображено. Здавалося, що мені дали у руки небо!  

НА ПАСХУ ЗІГРІЙТЕ ТОГО, ХТО ЦЬОГО ПОТРЕБУЄ
Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир закликає у Світле Воскресіння не тільки молитися, а й приділити увагу немічним людям.

— Як слід провести Пасхальний день, повернувшись із храму?
— Цього дня слід не тільки пити і їсти, чого не забороняє Церква, але й радісно молитися Богу. Від кожного з нас вимагається розумне сприйняття цього світлого торжества: якщо Іісус Христос воскрес із мертвих, то воскреснемо й ми. А ще важливо скористатися часом, щоб відвідати хворих і самотніх людей, привітати їх скромним пасхальним подарунком — наприклад, крашанкою. Зігріти того, хто цього потребує. Це буде найкращим даром Богу до свята Пасхи.

— Ваше Блаженство, Ви пам’ятаєте свою першу Пасху?
— Мені було шість років. У суботу, напередодні Світлого Воскресіння, яке того року співпало з 1 травня, мама привела мене до храму. Я стояв біля вівтаря. Настрій був святковий, піднесений. Пам’ятаю, який був щасливий, коли священик виніс мені з вівтаря три крашанки. Придивлявся до мене, хлопчика, щоб через рік узяти в паламарі. О четвертій ранку ми поверталися після заутрені додому — втомлені й сонні, але я урочисто ніс крашанки в руках. Потім усією сім’єю сіли за стіл, розговілися, заснули. Наступного дня я прокинувся вдома один. Усі вже були у храмі. Мене пожаліли, не стали будити. Чую — стукіт у двері, відчиняю — старчиха баба Іуліанія по милостиню прийшла. Довелося віддати їй одну із чотирьох пасок, які мама наказала до Радониці зберегти. Боявся, що мама мене насварить. Але вона сказала, що я правильно зробив, по-християнськи.

Бесіду вела
Жанна Шевченко
(Уривок з інтерв’ю для АіФ)

БАБУСИНИМИ ПАСКАМИ ПАХЛА УСЯ ВУЛИЦЯ

У нашій сім’ї це свято було найшанованішим. До нього готувалися заздалегідь: усе, що можна, вимивалося і вичищають, прибиралося. Коли моя бабуся пекла паски, то ними пахла уся вулиця.

Нам, школярам, ​​у радянські часи напередодні пасхальних свят пояснювали, що до церкви ходять тільки темні й нерозумні люди. Вони цілують ікони й таким чином інфекція передається від однієї особи до іншої, тому виникають епідемії…

Пам’ятаю в 60-х роках минулого століття ми з бабусею святили вербу в кафедральному соборі в ім’я Олександра Невського (м. Слов’янськ, Донецька область). По дорозі до церкви стояли заслони з піонерських і комсомольських активістів і вчителів. Вони стежили за тим, щоб ніхто з дітей шкільного віку не зайшов до церкви, адже це вважалося великою ганьбою і наслідки очікувалися сумні.

Але в моїй пам’яті залишилося урочисте богослужіння, на якому освячувалася верба…

У Страсний Четвер, коли люди несли із церкви палаючі свічки, школярі отримували завдання: на вулицях міста погасити якомога більше свічок. Про це потім потрібно було доповідати вчителям…

Бабуся завжди ходила на всеношну службу, приносила вранці освячений кошик, і уся сім’я розговлялася. На стіл стелили гарну скатертину, яку берегли лише для пасхальних свят. Усе нам здавалося дуже смачним. Приходили гості, раділи люди, раділа природа.
Свою особисту першу Пасху я зустрічала вже у 45-річному віці й дякую Богу за щорічну світлу пасхальну радість.

Тамара Зозуленко
МЕНІ ДАЛИ У РУКИ НЕБО

Святити паску вночі, відстоявши незрозумілу й довгу службу в церкві, здавалося мені чимось неймовірно важким, і думалося, що я ніколи добровільно не наважуся на такий крок. Куди зручніше було прийти не дуже рано до старого храму, вишикуватися разом з усіма в коло й чекати, коли пройде батюшка й окропить водою, а потім із почуттям виконаного обов’язку йти додому розговлятися.

Але одного разу настала і моя перша Пасха. Думка про те, що потрібно йти на нічну Літургію, вже не лякала, а радувала. Усе єство прагнуло до цього. Здавалося, що без таких служб людина просто не може жити, як не може не їсти й не пити. І як можна було раніше спокійно спати вдома у таку ніч, було незрозуміло. Це стало моїм оновленням і воскрешенням мене самої.

І ось я із кошиком в руках у храмі. Людей багато, усі посміхаються, усі в очікуванні якогось дива. Почалася Літургія. Ані натяку на втому або сон, служба світла, радісна. Усе було нове: і читання Євангеліє різними мовами, і зміна облачення у священнослужителів, і радісний вигук — «Христос Воскрес!». Розум не міг зрозуміти значення фрази «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що у гробах, життя дарував», але серце раділо! Іноді усі голосно співали, а я дивувалася тому, що люди знають напам’ять так багато молитов, про які я навіть не чула.

Переді мною відкривалося нове життя, що про нього я раніше й уявлення не мала.
А далі був хресний хід навколо храму, і мені несподівано доручили нести ікону. Пам’ятаю, як ноги підкосилися і серце зупинилося. Я не наважувалася поворухнутися і тим більше подивитися, що на іконі зображено. Здавалося, що мені дали у руки небо! Йшла, уважно спостерігаючи за оточуючими людьми з іконами в руках, боячись зробити щось не так. Потім я все-таки наважилася подивитися на свою ікону. Це був образ «Жони-мироносиці». Не люблю прикмет і знаків, але якось раптом зрозуміла, що це не випадково, що надалі усе буде пов’язано з назвою цієї ікони.
Цієї пасхальної ночі в нашому храмі не було традиційних дзвонів, а був феєрверк! Як же це було радісно! І як хотілося кричати на увесь світ «Христос Воскрес!».

Надія Попко, координатор волонтерського руху
«Молодість не байдужа»
при Синодальному відділі у справах молоді УПЦ

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.