«МОЯ ХАТА СКРАЮ…»

Два роки тому подзвонила за оголошенням: знадобилась допомога дворічному хлопчику, який перебував на лікуванні в Охматдиті. Моє знайомство з Артемком почалося за тиждень до його дня народження. У два роки він важив усього 6700. Волонтери встановили графік чергувань і щодня приходили до нього в лікарню. Вони годували, гуляли, купали (літо було дуже спекотне), вчили говорити цього славного хлопчину.
Коли йому зробили складну операцію, волонтери цілодобово були з ним. Артемку виготовили корсет, що дозволяє йому повзати, але сидіти й ходити сам хлопчик не може.

Потім Господь послав йому прекрасну жінку Ірину, яка і стала другою мамою (швидше бабусею) нашому хлопцю. Спочатку вона провела з ним довгі місяці в лікарні, потім у санаторії в Пущі-Водиці. Коли його остаточно виписали, Ірина відвезла хлопчика до себе додому, в маленьке містечко у Дніпропетровській області. Артемко почав говорити, співати пісні, набрав вагу. Але періодично їм дзвонять з Охматдиту і просять приїхати на консультацію. Якось, розмовляючи з Іриною по телефону, я дізналася, що вони знову перебувають у рідній лікарні (хоча як можна назвати лікарню рідною?). Запитала, як вони доїхали. Ірина відповіла, що нормально — на другій полиці. «Хто на другій полиці їхав?» — перепитала я. «Ми з Артемком…» Виявилося, що квитків на нижні місця не було, тому Ірина купила квиток на верхнє місце у плацкартному вагоні. Підійшовши до провідника, попросила допомогти з кимось помінятися на нижнє місце. Але провідниця сказала, щоб вона домовлялася сама. Ірина просила, щоб хтось поступився їм місцем, та ніхто з пасажирів не захотів з нею мінятися. Я порахувала, що нижніх місць у купе 18, плюс дев’ять бокових. Разом 27 нижніх місць.
27 людей, бачачи літню жінку з дитиною-інвалідом (не бачити це міг тільки сліпий, оскільки Артемко в корсеті, і ноги у нього висять як батоги), не поступилися своїм місцем, і вона полізла з ним на другу полицю.
…Може, у цьому вагоні їхали всі сліпі чи інваліди, і вони просто не могли поступитися місцем?
Ні, в цьому вагоні їхали в Київ наші здорові співвітчизники, якщо не рідні та близькі люди, то напевно якісь знайомі, й вони цілу ніч спокійно спали…
***

Довелося мені нещодавно проводжати знайомих, які виїжджали в Крим. Поїзд Київ — Севастополь відправлявся о 18:40. Занісши речі у вагон, ми вийшли на перон трохи поговорити. Поруч із нами стояла група молоді, що проводжала дівчину-інваліда. Вже залишалося небагато часу до відправлення поїзда, тож вони акуратно підняли візок у вагон і відвезли дівчину в купе. Ми ж іще стояли на пероні й побачили, як провідниця раптом швидко стала ходити по вагону вперед-назад. Тут вона спустилася і підійшла до нас. Мало не плачучи, поцікавилася, які у нас місця. Почувши, що у нас є нижнє місце, запитала, чи не поступимося ми ним дівчині-інваліду. Знайомі погодилися. Ви б бачили, як зраділа провідниця! Перед цим вона пройшла по вагону і просила всіх пасажирів помінятися з дівчиною місцями — і жоден із них не погодився. Її сусідами по купе була сімейна пара з дитиною років 13-ти. У них було два нижніх місця, але вони не поступилися ні одним із них дівчині, яка не може навіть стояти, не кажучи про те, щоб залізти на верхню полицю. Цих батьків я б точно позбавила батьківських прав, щоб своєю байдужістю і немилосердністю не доводили до морального падіння власну дитину.
Але ж і решта людей, хто їхав на верхніх полицях, мовчали і ніяк не відреагували, щоб змінити ситуацію.
Поїзд уже почав відправлятися, і провідниця, яка все ще не могла отямитися, гірко сказала: «Як люди можуть так чинити? Адже з кожним із нас таке може трапитися. Всі ми під Богом ходимо!».
Дві дуже схожі історії про людську байдужість: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Що змушує нас закривати очі й бути зовсім байдужими до чужого горя?
У першому опові­дан­ні виявилося 27 байдужих людей, у другому — 17.
У першому випадку взагалі ніхто не поступився місцем, у другому хоч одна людина виявила людяність. І за те дякувати Богу!

Аліна Недашківська

Але перш, ніж ми досягли входу в Царство Небесне, нас зустріли злі духи останнього митарства, яке називається митарством немилосердя і жорстокосердості. Мучителі цього митарства особливо жорстокі, а ще більше їхній князь.
Він має сухий, похмурий вигляд і в люті душить немилосердним вогнем. У цьому митарстві без жодної пощади випробовуються душі немилосердних. Навіть і якщо хтось і робив великі подвиги, дотримувався суворого посту, був невсипущим у молитвах, зберіг чистоту серця і умертвив плоть стриманістю, але був немилосердний, немилостивий, глухий до благань ближнього свого — той із цього митарства падає додолу, потрапляючи в пекельну безодню, і не отримає милості вовіки.
Митарство 20‑те

МИЛОСЕРДЯ НЕ МОЖЕ МАТИ ЗВИЧНИЙ ФОРМАТ

Кожен з нас хоча б раз у житті стикався із черствістю: і в інших, і в собі. Тільки в інших її помітно краще, а ось свою — можна виправдати. Для цього знаходиться ряд відмовок: «чому саме я?!», «чи не стану жертвою обманщика?», «кожному своє», «мене хочуть використати», «я вчора вже допоміг» тощо.
Одна мама згадувала, що ніколи не відгукувалася на прохання стати донором крові для онкохворих дітей. Потім, через роки, не виходило в лічені години знайти донора для хворого на важку лейкемію сина. Вона в розпачі хапала перехожих за руки, приголомшуючи їх запитанням: «Яка у вас група крові?». І за кожною спиною людини, яка перелякано тікала, бачила себе — ту безтурботну жінку, яка пройшла повз чужу біду…
Ні, звичайно, ми можемо бути милосердними, але не просто так. Милосердям купуються самовдоволення і ексклюзивна вдячність саме «врятованої» нами людини. Багато хто тому довго шукає для милостині бідного пенсіонера чи малозабезпечену сім’ю. Просто поділитися не цікаво і марнославство не задовольняє.
А старець Паїсій Святогорець радить шукати таких прохачів, які не будуть дякувати.
На запитання — «чи подаю я милостиню?» — є спокуса згадати ряд «професійних» жебраків біля входу в храм чи монастир, кинуту дрібну купюру і почуття задоволення від зроб­леного.
Однак милосердя не може мати звичний формат. Милосердя — це хліб для самотньої сусідки і поїздка у притулок, візит до сумуючої бабусі і цільовий збір коштів для нужденних, телефонний дзвінок зневіреному і біль у стомлених ногах заради жінки з немовлям у тролейбусі.
Господь частіше застає наше серце зненацька, коли ми не підготувалися, не налаштувалися творити добро. Адже найважче в милостині — доводиться відкрити для когось наш особистий простір, наприклад нагодувати мандрівника у своїй оселі, перемагаючи страх бути обкраденим; бачачи інвалідний візок, нагадати собі — «і моє здоров’я і благополуччя умовне»; присвятити свій вихідний участі у благодійному ярмарку.
Справжнє милосердя, яке введе нас в Царство Небесне, може стати частиною нашого життя, як у притчі про Страшний Суд (див.: Мф. 25: 31–46). Спочатку воно дається з душевним зусиллям, подоланням ліні й серцевого холоду, а потім стає радісною звичкою, готовністю на відгук.

Протоієрей Іоанн Тронько 

«Через що ми стаємо жорстокосердими до бідних і навіть до своїх родичів? — чи не через пристрасть нашу до насолод, взагалі до черева, до одягу, до дорогого посуду, меблів, екіпажу, до грошей…»
Праведний Іоанн Кронштадтський (1829–1908)

ВНОСИТИ СВОЮ МАЛУ ЛЕПТУ
Напевно, логічним висновком до історій, наведених автором, була б думка: «Тому що нехристи, від того й байдужі». Однак я сама виховую тяжко хвору дитину, тому в моєму оточенні десятки мам, які розповідають історії про те, як у православних храмах до них підходять люди і кажуть: «Вийдіть із храму з вашою дитиною, вона біснувата» або «Вам краще відвідувати іншу парафію». Іноді трапляється, що диякон, дивлячись на маму з 5—10‑річною дитиною-інвалідом на руках, яка стоїть у черзі до Причастя, пропускає вперед здорових дітей, а на її прохання пропустити відповідає: «Що ви розмахуєте своєю дитиною, як червоним прапором». І самі здорові діти та їхні батьки не завжди вважають за потрібне пропустити дитину-інваліда до Чаші. Байдужість це? Думаю, більше. Дуже часта реакція на інвалідів у нашому суспільстві — пряма або прихована агресія. Якось, коли моя дочка була ще маленькою, я вирішила проїхати з нею у візку (дитина не ходить) маршруткою — і мало не випала з автобуса, який рушив не дочекавшись нашої посадки. Навколо стояли й сиділи люди, і ніхто не подав руки. Я здивовано запитала у тих, хто стояв навколо: «Чому ж ви мені навіть руки не подали?». І почула у відповідь: «Сиди вдома зі своєю дитиною». Проїжджаючи повз храм, жінка, що кинула цю репліку, старанно хрестилася…
А питання про те, чому в більшості наших храмів немає пандусів на сходах, багато років ятрить розум не одного інваліда.
Тому я не думаю, що всі чуйні люди — православні, а ті, хто поводиться інакше — ні.
Замислимося, що таке байдужість? Це аж ніяк не спокій душі чи відсутність реакції та емоційної включеності. Якщо розібратися, то «Моя хата скраю» = «Це мене не стосується» = «Я не хочу, щоб це мене стосувалося» = «Якщо це мене торкнеться, це буде нестерпно». Тому байдужість у такому випадку — захист. Захист від того, що приносить нестерпний біль і неможливість його пережити. Агресія у таких випадках — захист від небажання відчувати страх або душевний біль. Усе це — наслідок глибокої й укоріненої духов­ної безграмотності. Є і небажання розлучатися з комфортом. Так що реакція є, але вона має агресивний і захисний характер. На противагу таким людям волонтери якраз люди підготовлені. В американських школах, наприклад, до особливих дітей приставляють волонтерів, і вони возять їх на уроки. Але перед цим волонтер приходить у клас і показує однокласникам фільм про хвору дитину. Там розповідається про причини її хвороби, її характер, особ­ливості. Так діти дізнаються і приймають нового учасника навчального процесу.
Одного разу зі мною сталася така історія. Під час занять із дочкою я серйозно пошкодила спину і, повертаючись додому в маршрутці, сиділа, насилу долаючи біль. І тут зайшла дуже немолода жінка, що ледве стояла на ногах. Я відчувала, що у мене просто немає фізичних сил поступитися їй місце. А навколо тиша. Добре, що незабаром знайшовся охочий. Або ось… Якось поспішала до пенсійного фонду і по дорозі побачила дорослу жінку на інвалідному візку. Вона намагалася проїхати по тротуару, але там були припарковані машини. Попросила мене допомогти їй з’їхати з високого бордюру на дорогу. Я допомогла і відчула, що пошкодила спину. Для себе вирішила, що більше так не робитиму…
Як виходити з таких ситуацій? Питання залишається відкритим. Пам’ятаю пораду, що її дав мені й багатьом батькам із хворими дітьми один фізіо­терапевт: «Доглядаючи хвору дитину, батьки самі не повинні ставати інвалідами». Робота з інвалідами — процес, що забирає багато сил. Якщо у когось ці сили є — духовні, фізичні, інтелектуальні — й людина готова ними поділитися — прекрасно. Що стосується тих, у кого таких сил немає… Ми не маємо права їх судити. Їм теж потрібна наша допомога. Святитель Філарет Московський вважав: «Треба хотіти доброї справи; але коли вона не від нас залежить і не робиться, не обурюватися проти тих, хто її не робить, а просити допомоги від Бога і віддавати у Його волю те, що від нас не залежить».
Такі листи й матеріали повин­ні з’являтися, як і будь-яка соціальна реклама на цю тему. Це допомагає подолати примітивні страхи і незнання. Адже, якщо кожен із нас внесе свою малу лепту, може вийти непоганий результат.
Психолог Анастасія Бондарук
«Душа людська в глибині своїй таїть багато добра. Треба його тільки відшукати».
Преподобний Лев Оптинський
(1768–1841)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.