МОНАСТИР У СТАРОВИННОМУ ЗАМКУ

Слова «палац», «маєток», «зàмок» для мене, вихідця із селянського середовища, ще з дитинства асоціювалися з пишністю, багатством, вишуканою та незрівнянною красою. А кінофільми про давно минулі дні, казки та легенди про королів і королев, царів і цариць, принців і принцес, графів і графинь, а також відвідування різноманітних музеїв, що розгорнули свої експозиції у приміщеннях, де в давні часи мешкали найясніші особи та представники найвищої знаті, утверджували саме такі мої думки.
Згодом реальність наших днів, вивчення історії (однією із жорстоких сторінок якої було втілення в життя дуже далекої від любові до ближнього тези «мир хатам — війна палацам»), трохи, так би мовити, підредагували мої надто вже рожеві уявлення про навколишню дійсність. 

А нещодавно ми з редактором передачі «Благовіст» Лідією Гончар побували в одному зі старовинних зàмків. Розташований він у селищі Червоне, що в Андрушівському районі Житомирської області. Жителі самого Червоного і навколишніх сіл цей архітектурний об’єкт називають маєтком Терещенка (йдеться про відомого до революції цукровиробника). Зàмок споруджено на межі XVII та XVIII ст. Його фундатором був польський магнат граф Адольф Грохольський. 
Нині тут міститься православний жіночий монастир на честь Різдва Христового. Духівник обителі та настоятель храму на честь святих царственних мучеників — архіманд­рит Тимофій (Волощенко).  Саме він, із благословення архі­єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Никодима, і привіз нас до Червоного. 
Коли ми заїхали на територію монастиря, перше, що впало в око, — це сам будинок, колишній маєток. Сірого кольору, триповерховий, з колись красивими аркоподібними вікнами, з кількома чотириповерховими вежами, що увінчані ажурними зубцями та свічками. Більшість вікон побиті, без скла, а деякі й без рам. Окремі з них закладені цеглою. Стіни в багатьох місцях обдерті, облущені. Хоча над центральним входом якимось дивом зберігся давній герб фундатора зàмку. 
Разом з отцем Тимофієм заходимо під колись величні склепіння. 
— У нас на сьогодні дуже страшне убожество, — говорить отець Тимофій. — Як бачите, тут немає ні підлоги, ні даху, ні вікон…
Колишній кінозал — одне з перших приміщень, куди нас запросив намісник монастиря. Ми це визначили самі, побачивши у стіні характерні отвори для кінодемонстраційних апаратів. 
У давні часи це був бенкетний або концертний зал із великими красивими балконами, — захоплено розповідає отець Тимофій. — Ви погляньте — оркестрова яма! Дивлячись на цей зàмок, я, заплющуючи очі, бачу тут храм, прекрасний Божий храм, — уже мрійливо мовить намісник монастиря. — Тут у нас буде вівтарна частина. На цих балконах стоятиме крилас. Уявляєте: хори славлять Бога (тут дуже гарна акустика), усі ці стіни вимальовані візантійським письмом, люди йдуть сюди помолитися… І в це місце я приходжу щоранку, щовечора. Стою і читаю молитвочку. Хрещу тут оці стіночки. Кажу: «Господи, прошу Тебе — по моєму грішному маленькому сердечку, але дай славити Тебе тут». 
— Повернімося думкою в минуле, — пропонуємо отцю Тимофію. — Що було в цьому приміщенні після революційних подій 1917 р.? 
— Після 1917 р. у замку існував дитбудинок, інтернат для знедолених, — говорить архімандрит. — Після Великої Вітчизняної війни тут було утворено профтехучилище, яке готувало будівельників… До 1992 р. приміщення замку перебувало, можна сказати, в порядку. Працювала електрика, каналізація. А потім приміщення стало безгосподарним… Не прийшли до нас ні американці, ні німці, ні поляки, — згадує священик. — Усе робили самі. Сусіди — хто вікно вирвав і через паркан витяг, хто зірвав підлогу, хто з покрівлі бляху потяг… І потихеньку за 20 років усе розікрали, розграбували. А потім побачили, що воно уже нікому не потрібне, все руйнується, то, мовляв, давайте віддамо ченцям… Загалом, добре, що замок перейшов у чернечі руки, — робить висновок отець Тимофій. — Ми сподіваємося на милість Божу. І на вашу передачу, де нас багато хто почує. Впевнений, що люди захочуть до нас приїхати, побачити, помолитися з нами, попрацювати. Приїжджайте, будь ласка, до нас, попрацюйте. Нехай вас зміцнить і благословить Господь і дарує вам спасіння. 
Ми пройшлися поверхами будинку. Скрізь розруха, неначе після війни. Особливо нас вразила та частина приміщення, де донедавна між невеликими кімнатами стояло спеціальне обладнання для обігрівання житла в холодну пору року. Маю на увазі груби. 
— Самі груби повиламували та повиносили, — показує нам розбиті й потрощені стіни отець Тимофій. — Повністю повитягували весь метал. Але думаємо, що Промислом Божим у нас тут будуть келії.  
— А хто житиме в цих келіях? — запитуємо отця Тимофія. — І скількома руками зараз здійснюється відродження будинку та становлення обителі? 
— Дивлячись на цю маленьку духовну сім’ю, яку мені дав Господь, з десятеро цих людей, серце радіє, що вони так працюють… 
Одна з великих кімнат старовинного замку обладнана під храм. 
— Маємо все необхідне для проведення богослужінь, — запевнив нас архімандрит Тимофій. — У нас зберігається понад 150 святинь: частиця Древа, на якому був розіп’ятий Господь, мощі Іоанна Хрестителя, Іоанна Златоуста, Василія Великого… Як хочеться, щоб монастир піднявся з руїн, щоб відроджувалося і міцнішало духов­не життя в нашому краї!
Володимир Татаренко, 
ведучий радіопередачі «Благовіст» 
Національної радіокомпанії України

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.