«МІЙ ПРИХІД У ЦЕРКВУ ЗДІЙСНИВСЯ ЗАВДЯКИ МОЛИТВАМ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРЕДКІВ»

Владику Іону (Черепанова), єпископа Обухівського, вікарія Київської єпархії, навіть особливо і представляти не потрібно. Він відомий багатьом у Церкві, майже 15 років є намісником одного з найвідоміших у Києві монастирів — Свято-Троїцького Іонинського, головою Синодального відділу у справах молоді УПЦ, голов­ним редактором журналу «Отрок.ua».

Багато людей читали його інтерв’ю, знають погляди владики на ті чи інші церковні та нецерковні проблеми. Наша сьогоднішня бесіда носить інший характер, вона, сподіваюсь, більш душевна, особистісна — про себе, про віру, про монастир…

— Владико, в якій сім’ї Ви народилися і як прийшли у Церкву?

— Я народився у м. Києві в родині військовослужбовця, причому родина була звичайна, радянська, яку не можна назвати повністю релігійною, але й не можна назвати атеїстичною. Протидії вірі не було: незважаючи на те що батько був секретарем партійної організації полку, в нашому домі знаходилися ікони (вони збереглися й досі), які залишилися нам від моїх прабабусь. Проте ці ікони, хоча й висіли в домі, не були свідченням віри, а скоріше були даниною моді 1980-х років. (Може, читачі пам’ятають, у ті роки виникло захоплення всім давньоруським, пов’язаним зі старовиною.)

У Церкву я прийшов, як мені здається, абсолютно природним шляхом. Як говорить отець Андрій Кураєв, якщо запитати протестанта, як він прийшов до віри, то завжди є момент, коли його приводять у Церкву. От і в мене був схожий момент, тільки я прийшов у Церкву не під впливом чиїхось переконань, — прийшовши до храму, я знайшов своє місце. Це було приблизно 1989 р., у старших класах школи.

— Що ж Вас у ті атеїстичні роки привело до Церкви?

— Тоді я ще був комсомольцем, існував Радянський Союз, хоча вже почався період «перебудови». У мене був друг, з яким ми дружили з дитячого садка, а потім навчалися в паралельних класах. Десь із класу 8-го ми стали з ним дедалі більше спілкуватися на релігійно-філософські теми, причому ні я, ні він не були особливо досвідчені в релігійному житті, тому свої знання здобували з періодики того часу. Журнали, зокрема «Слово», «Огоньок», почали активно писати на церковну та навколоцерковну тематику, в деяких виданнях стало публікуватися Євангеліє («Літературне навчання». — О. Г.). Тому ми намагалися знаходити в цій періодиці все те, що стосувалося віри, Церкви і взагалі питань вічності.

Якось мій друг мене запитав: «А ти хоч раз чув, як дзвонять дзвони?», на що я сказав: «Так, звичайно, ось на Хрещатику годинник кожну годину вибиває». Він у відповідь: «Це не те, там електронний, а от справж­ній дзвін ти коли-небудь чув?», я кажу: «Ні, ніколи». Тоді він запропонував піти на Поділ у Хрестовоздвиженську церкву. Поділ я знав дуже добре, тому що ми читали Булгакова і знали, де він народився (на жаль, цей будинок зараз зруйнований), часто бували в урочищі Гончарі-Кожум’яки, оскільки на той час багато будинків відселяли й було дуже цікаво полазити по дореволюційних спорудах, доторкнутися до старовини…

У призначений час я під’їжджаю на трамваї до храму й чую дзвін, тоді він здався мені якоюсь неземною музикою, просто небесними звуками. Коли я підійшов до храму, то побачив, що у дзвони б’є якраз той самий мій друг Олег! Для мене це було шоком, афектом, якоюсь атомною бомбою, що вибухнула! Хоча ми і спілкувалися на ці теми й, коли було святкування 1000-річчя Хрещення Русі, навіть змогли пробратися крізь оточення на Володимирську гірку, щоб бути присутніми на урочистому молебні біля пам’ятника князю Володимиру, — але те, що мій друг дзвонар — навіть уявити собі не міг. Мій одноліток, комсомолець, причому ми, як і всі підлітки того часу, не особливо вирізнялися зразковою поведінкою. І ось він спускається із дзвіниці, а я підходжу до нього з величезними очима й запитую: «Як ти сюди потрапив?», а він каже: «Зачекай, скоро закінчиться служба, і я тобі все розповім».

Я залишився на всеношну. Відстояв усю службу, і хоча це була служба парафіяльна й багато чого скорочували, але все одно я тоді зрозумів, що це моє місце, що я повинен бути тут, у мене не виникло жодних сумнівів чи вагань.

Багато хто приходить до Церкви кружним шляхом: побувавши у протестантів, захоплюючись східними релігіями тощо, але я завжди відчував себе православною людиною. У разі потреби перед іспитом я заходив у Володимирський собор, щоб поставити свічку, як багато хто зі школярів та студентів того часу. Тому мій прихід у храм був цілком звичайним кроком. Мені здається, що такий легкий прихід до віри й до Церкви здійснився завдяки молитвам моїх благочестивих предків: мої прабабусі були дуже побожними і благочестивими людьми, брат моєї прабабусі був новомучеником, ієромонахом, який постраждав у 1930-ті роки.

— Після закінчення школи Ви продовжили навчання у світському вузі?

— Так, після закінчення школи я вступив до медичного інституту, провчився там три роки. На першому курсі я потрапив у Києво-Печерську Лавру, і один із парафіян Хрестовоздвиженської церкви попросив допомогти: обитель тоді тільки-тільки відроджувалася. Я попрацював у Лаврі, вперше потрапив на братську трапезу, і тоді я побачив таку однодушну молитву, коли усі були єдиним цілим, присвяченим Христу. Коли я побачив таку справжню християнську однодушність, то зрозумів, що повинен бути тільки тут.

Після цього випадку весь вільний час я намагався проводити в Лаврі: і після занять, і у вихідні дні, на канікулах. Тому до третього курсу інституту я зрозумів, що навіть якщо закінчу його, то все одно не буду працювати за фахом, все одно я буду тільки в Лаврі. Я «завалив» сесію і пішов у монастир. Це було 1992 р.

— Як Ваші батьки поставилися до такого життєвого вибору?

— Звичайно, у моїх батьків був шок, тому що вони, як багато хто зі світських мирських людей, жили у тій системі цінностей, що тоді (та й у наш час) була прийнята — коли людина оцінюється за престижністю її роботи або місця навчання. Якщо раніше, коли їх запитували, мовляв, як Ваш син, вони з гордістю відповідали «Він навчається в інституті» (тим більше що медінститут був другим за престижністю після університету ім. Т. Шевченка), то потім вони скорботно мали говорити «Він пішов у монастир».

— Ви єдина дитина в сім’ї?

— Так, я єдиний син.

— А як зараз батьки ставляться до Вашого вибору?

— Зараз, коли їм ставлять таке запитання, вони відповідають більш поблажливо. Слава Богу, що батьки воцерковилися і те, що я пішов у монастир, не стало для них спокусою і не відштовхнуло їх від Христа. Із часом вони змирися і прийняли мій вибір.

— Владико, хочу запитати про молодіжний рух в Іонинському монастирі, адже про нього знають не лише в Києві, а Ви були біля витоків цього руху. Чим відрізняється сьогоднішня молодь від тієї, яка була п’ять-десять років тому? Чим вони схожі на попередніх своїх однолітків?

— Світська молодь практично не змінюється, а церковна молодь, на мій погляд, дещо деградувала. Можливо, це моє суб’єктивне відчуття. Я зараз перебуваю у тому віці, коли багато батьків мають уже дорослих дітей, і можу дивитися на сучасну молодь з точки зору себе 20-літнього початку 1990-х років. Тоді молодь більше прагла і шукала, була як губка, здатна поглинути будь-яку інформацію про Право­слав’я. Єдині книги, які можна було тоді купити —  це православний молитвослов, який коштував 50 радянських карбованців і Тлумачна Біблія — ​​350 радянських карбованців. А 300 карбованців — це дві місячні зарплати. Тому якусь іншу літературу передавали з рук у руки: самовидавничі книги, дореволюційні Євангелія зі сторінками, що сипалися та випадали. Намагалися знайти передрукований на ксероксі молитвослов церковно­слов’янською, тому що прагнули читати не в сучасній радянській орфографії, а саме в церковно­слов’янській. Прагнули дізнаватися, що означає те чи інше церковно­слов’янське слово, прагнули говорити з людьми, які хоч щось могли знати про Православну віру.

В епоху Google спостерігається повна інфантильність молоді до основ віри. У кращому випадку, почитали Євангеліє і одну-дві брошурочки, тому що Google настільки народ розпестив, що навіть не думають щось дізнаватися, якусь інформацію обробляти. Зараз людина, якщо стикається із чимось незрозумілим у Православ’ї, набирає це слово в пошуковику, отримує мінімальну інформацію та одразу заспокоюється. А щоб бути хоч трішки енциклопедистом у своїй вірі, люди до цього навіть не прагнуть. Тому відбувається така тотальна деградація.

— Це тільки тому, що вони читають про Православ’я не у книжці, а в Інтернеті?

— Ви знаєте, все-таки в Інтернеті переважно можна почитати тільки публіцистику і якісь статті, не більше. Щоб мати уявлення про церковну епоху або церковне явище, потрібно читати серйозні книжки. Щоб дізнатися про Літургію, недостатньо про­читати одну-дві статті на pravmir. ru або на «Православії в Україні», для цього потрібно прочитати, скажімо, праці Кіпріана (Керна) або інші книги з літургіки. Щоб мати уявлення про церковну історію, потрібно читати відповідні видання, мемуари тощо.

— Якось надто все безрадісно…

— На жаль, безрадісно, ​​але це факт. Напевно, зараз це загальне явище — тотальна інфантильність. Можливо, це схоже на бурчання, але молодь переважно інфантильна. Їм не хочеться нічого робити, вони звикли жити досить по-спо­жи­ва­ць­кому з погляду, наскільки це їм корисно чи некорисно. Тому одним із пріоритетних напрямів нашого Синодального відділу у справах молоді є розвиток соціальної діяльності, соціальної роботи.

— Якраз хотіла запитати: можливо, те, що вони не читають книг з історії або богослов’я, компенсується тим, що вони діють? Молоді люди з руху «Молодість не байдужа» багато їздять, допомагають сиротам, хворим дітям.

— Ми до цього і прагнемо — боротися з інфантильністю шляхом залучення молодих людей до соціальної роботи. Молодості властиво кудись спрямовувати свою енергію. Але інше питання: робити щось добре чи щось зле? Невоцерковлена молодь прагне відобразити себе в історії в найгірших видах і направляє свою енергію не в найпозитивніше русло. Звичайно, є чудові люди й нецерковні, які займаються соціальною роботою, волонтерством, іншими добрими справами, але, на жаль, суспільство споживання диктує інші закони. Сподіваюся, наша соціальна робота є хорошою протиотрутою цій загальній інфантильності.

Молоді люди дуже депресивні, постійні зовнішні впливи здатні довести їх до стану крайньої зневіри, що є смертним гріхом. Скільки ми знаємо прикладів, коли юнак лізе у зашморг через те, що не склав іспит, або заборгував певну суму грошей, або розлучився зі своєю коханою тощо. Інакше кажучи, не найзначущіші речі, через які люди зневіряються, доводять до такого смутку, що дехто готовий покінчити життя самогубством. А ось якщо така молода людина з’їздить до онкоінституту й побачить, як живуть діти, які роками борються з раком, які виживають з останніх сил, які позбавлені прогулянок на свіжому повітрі, спілкування з друзями, інших радощів дитячого віку; або коли вона побуває в дитбудинках, де діти позбавлені найголовнішого — любові, тоді вона побачить, що є люди, яким значно важче, ніж їй, але вони, проте, не перестають радіти життю, — ось тоді й відбувається переоцінка своїх псевдоскорбот.

— Як Ви вважаєте, чи потрібно (і яким чином) активізувати роботу церковних людей, не молоді, щоб вони не просто прийшли, помолились, послухали проповідь, причастилися і  пішли? Щоб були єдині, брали ще якусь участь у житті парафії, Церкви.

— Потрібно завжди розуміти, що «невільний — не богомільний», якщо у людини немає бажання займатися тією чи іншою діяльністю, то вона займатися цим не буде. І тут дуже багато залежить від пастиря, від священика. Зараз, дякувати Богу, відкривається все більше храмів, і, звичайно, священику, що почав служити у новому храмі (у старих храмах уже склалися певні традиції, які досить непросто буває змінити), потрібно прагнути до того, щоб парафія була не тільки місцем, де звершуються богослужіння і треби, а й центром життя общини. Священика називають «отцем» не тільки через сан, але й тому, що він повинен стати справжнім отцем, духовним батьком для своїх парафіян. Коли він знає потреби кожного парафіянина, який звертається до нього, коли він живе разом із ними, веде їх до Христа, тоді він прагне усім серцем допомогти їм на шляху до Царства Небесного. Слава Богу, такі парафії вже є, багато священиків саме на таких принципах будують парафіяльне життя. Тоді кожен парафіянин є не просто людиною, яка зайшла до храму, а духовним сином або духовною дочкою небайдужого священика.

У монастирі дещо складніше втілити усе це через велику кількість парафіян. Але ми намагаємося в соціальній роботі монастиря, в діяльності Синодального відділу у справах молоді дотримуватися такого принципу: підтримати будь-яку гарну, добру справу. Якщо людина приходить з якою-небудь ініціативою, ми намагаємося цю ініціативу підтримати, звичайно, якщо вона не суперечить ні Євангелію, ні Церковному Статуту і є цілком прийнятною для православної людини. А далі дивимося: якщо це справа Божа, то вона розростеться, розшириться, як, наприклад, наша соціальна робота, а якщо це справа людська, то вона сама по собі зруйнується.

— Владико, Ви, можна сказати, триєдині в одній особі: єпископ, настоятель монастиря, голова Синодального відділу УПЦ. Скажіть, які риси повинен мати єпископ, і чого чекають люди від особи, що має вищий ступінь священства?

— Це питання для мене складне, бо я вікарій Київського Митрополита, тому самостійних рішень не приймаю. Коло моїх обов’язків після висвячення практично не змінилося: як очолював монастир, так і очолюю, як займався молодіжною роботою, так і займаюся. Безумовно, деякі зміни є, але мені дуже складно їх відстежити й висловити. Те, що стало менше часу, так це точно! Зараз доводиться і служити частіше, і бути в поїздках, стало більше обов’язків, більше відповідальності.

— Іонинський монастир відроджувався, по суті, на порожньому, зневаженому місці. А для монастирського життя важлива спадкоємність, передача досвіду попередніх поколінь. Де брала і бере сили братія монастиря для духовного життя?

— Ви торкнулися дуже важливої та актуальної проблеми для практично усіх наших монастирів — проблеми відсутності спадкоємності. У багатьох монастирях братію складають люди, які прийшли в обитель на початку 1990-х років. Тоді був величезний сплеск інтересу людей до чернецтва. Я пам’ятаю, тоді в Лаврі до нас приходило за день до п’яти-десяти осіб із проханням прийняти в монастир. Також і в інші монастирі приходила велика кількість людей; власне, вони тепер складають ядро ​​усіх обителей, що були відкриті в той час. Але, на превеликий жаль, не було тих людей, які могли б передати справжній чернечий досвід, досвід облаштування чернечого життя. Тому чимало доводилося дізнаватися самим, шукати тих небагатьох ченців, які ще були живі на початку 1990-х років і яким вдалося пережити усі гоніння та репресії… Зрозуміло, що виникала й виникає досить велика кількість помилок, тому що без досвідченого духівництва і досвідченого наставництва дуже складно будувати монастирське життя.

Особливо це стало помітно, коли наша братія почала тісно спілкуватися із братією монастиря Дохіар на Святій Горі Афон. Це той монастир, де повною мірою збереглася чернеча спадкоємність. Ігумен цього монастиря архімандрит Григорій є учнем двох старців, які, вважаю, незабаром будуть прославлені в Елладській Православній Церкві. Це старець Амфілохій Патмоський і старець Філофей Зервакос — два найвідоміші подвижники благочестя ХХ ст. Зрозуміло, що людина, яка виховувалася у таких старців, і сама несе святість і благодать, і той досвід духівництва, що отримала. Бачачи, як живе дохіарська чернеча община, розумієш, наскільки нам ще далеко до цієї досконалості, як далеко до того чернечого подвигу, до того чернечого життя, яке реалізоване в афонських монастирях, де справжні принципи спільножительного монастиря, де люди мають досвід молитви, досвід подвижництва.

Слава Богу, це не засмучує, а, навпаки, стимулює: є над чим попрацювати, і знаєш, в якому напрямі рухатися. Тому що, як і будь-яку людину, починають долати марнолюбні помисли, коли щось вийшло, щось організував з молодіжної лінії, щось у монастирі відновив: «Ось який ти молодець, як у тебе добре вийшло». А коли побуваєш у Дохіарі, поспілкуєшся зі справжнім ченцем, розумієш, наскільки тобі ще далеко до справжньої досконалості. Дуже отвережує.

— Особливість вашого монастиря полягає в тому, що він знаходиться на території ботанічного саду, де навесні та влітку, а до того ж у недільні дні, коли звершується Літургія, буває така кількість відвідувачів, що яблуку ніде впасти. Чи не заважає це усамітненому чернечому життю?

— Звісно, це є деяким ускладнюючим фактором, але не приводом для нарікань чи роздратування. Ми добре розуміли, куди йшли, знали, що монастир розташований не у лісі, не в горах, не в степу, а серед величезного мегаполісу, і яка кількість народу тут буває, скільки незручностей спричиняє факт перебування монастиря в цент­ральному ботанічному саду. Тому ми ставимося до цього як до даності та особливо не переживаємо. Слава Богу, що хоч двадцята частина відвідувачів ботсаду заходить до храму і хоч когось торкнеться благодать Божа у цьому святому місці.

— Наостанок традиційно: Ваші побажання читачам нашої газети.

— Я всім у приклад ставлю «Церковну православну газету» як зразок офіційного церковного видання. Дуже складно газеті в рамках офіційного «паркету» бути цікавою. Проте в ній добре дотриманий баланс між сухістю офіціозу й живою проповіддю Євангелія Христа; висвітлені новини як столичного, так і регіонального життя; дуже цікаві статті з історії; завжди є матеріали, що піднімають проблеми соціального служіння (і це допомагає людині, якщо вона того бажає, знайти своє місце на такому поприщі).
Тому бажаю редакції «ЦПГ» тримати цю високу планку, не бути марнославними, якщо щось вийшло, а дякувати Господу за служіння у проповіді слова Божого.
А читачам мого улюбленого православного видання хочу побажати: вивчаючи матеріали «ЦПГ», прагніть виконувати те, про що ви читаєте, щоб прочитане не просто відкладалося в пам’яті, але й служило керівництвом до виконання.

Бесіду вела Олена Головіна

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

1 коментар до “«МІЙ ПРИХІД У ЦЕРКВУ ЗДІЙСНИВСЯ ЗАВДЯКИ МОЛИТВАМ БЛАГОЧЕСТИВИХ ПРЕДКІВ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.