МІЦНИЙ ЗВ’ЯЗОК

Із кожною людиною, що з нею ми зустрічаємося, з кожним місцем, що його відвідуємо, існує певний зв’язок. Він може бути у вигляді тонкої ниточки або міцного каната, який ніхто не зможе розрубати. Такий дивовижний зв’язок одразу ж виник між нами й дітьми, коли ми вперше відвідали їх у дитячому будинку с. Молниця Чернівецької області.

Тоді приїхало понад 40 волонтерів із різних регіонів України, серед них і восьмеро з братства преподобного Іони, організованого при Свято-Троїцькому Іонинському монастирі у м. Києві.

У дитбудинку було 250 дітей; з деякими із них, в основному інвалідами, ми тісно спілкувалися.
Я помітила одного хлопчика, який, як мені здалося, зовсім не хотів спілкуватися, з побоюванням поглядаючи на нас. Спілкування з Ваньком (так звати хлопчика) мені вдалося встановити тільки завдяки фотоапарату. Показавши, як треба фотографувати, я віддала його Ванькові. Він став фотографувати усе, що бачив і хотів. «Покажи, покажи, як я зняв», — часто кликав він мене. І я йому показувала. Іноді виходили досить гарні знімки, але здебільшого видно було тільки випадкові фрагменти. Побачивши свої шедеври, Ванько не дуже засмучувався і продовжував знову знімати геть усе.
Спілкувалися ми і з дорослішими хлопцями — Ромою, Стьопою, Тарасом та іншими дітьми, які розповідали про своє життя, співали пісні, читали вірші. Розлучалися ми з ними довго, неохоче й дали обіцянку приїхати знову. І щось трапилося з нами: ми були вже не такі, як раніше. Спілкування з ними змінило нас. Думаю, що саме в той, перший приїзд і утворився цей зв’язок між нами й дітьми.
* * *
…Ми дотрималися своєї обіцянки: через кілька місяців, вже у розширеному складі київських волонтерів, зустрілися з дітлахами. Дивно, що вони нічого не забули і запитували нас про ті речі, які ми, дорослі, вже й не пам’ятали.
На жаль, утретє ми змогли зустрітися лише через рік. Звичайно ж, діти змінилися, підросли. Коли я шукала свого друга, мене боляче зачепила кимось сказана фраза: «Хто його шукає? До нього ніхто не може приїхати!».
Таке я чула, коли приїхала в тубдиспансер відвідати одного хлопчика. Для мене це стало справжнім шоком. Дитина перебуває місяцями у лікарні, й ніхто до неї не приїжджає, ніхто не цікавиться, як вона…
* * *
…Знову настав час, коли серце защеміло й виникло бажання зустрітися з тими, хто тобі дорогий. Цієї осені група волонтерів Іонинського братства вкотре відвідала чернівецьку землю. Програма у нас була насичена. Відразу ж після приїзду в Чернівці ми поїхали у Введенський жіночий монастир, де побували на архієрейській Літургії з нагоди дня Ангела ігумені монастиря — доброї і турботливої ігумені Мелітини. Потім відвідали кафедральний собор, храм в ім’я святителя Миколая (з незвичайними «крученими» куполами), а також чоловічий монастир Різдва Пресвятої Богородиці «Гореча», який нещодавно святкував своє 300-річчя. У цьому монастирі ми бували вже неодноразово, і, як завжди, нас радо зустріли, провели для гостей екскурсію. А ще встигли подивитися одну з головних визначних пам’яток міста — національний університет — колишню резиденцію буковинських митрополитів.
…Перед поїздкою волонтери запитали мене: «А в Хрещатику ми будемо?». Ви подумаєте, що йдеться про київську вулицю Хрещатик. Зовсім ні. Так називається улюблений нами монастир у с. Хрещатик — Іоанно-Богословський Хрещатицький чоловічий монастир. Святинями монастиря вважаються чудотворне джерело (в який ми із задоволенням і, звичайно ж, з молитвою занурилися) і невелика печерка, де трудився преподоб­ний Кукша Одеський. Що можна коротко сказати про цю обитель: благодатне і красиве місце, в якому ми почуваємося як удома. Побувавши на вечірній службі, ми вже пізно ввечері по­їхали в Банчени й увесь наступний день провели у Вознесенському монастирі. З ранку були на Літургії в нещодавно побудованому гарному Троїцькому храмі, а потім хоч трохи, але змогли поспілкуватися з дітьми. Перша зустріч була з Ваньком, який розповідав про себе і ставив мені запитання. Виникло таке враження, що ми розлучилися нещодавно. Потім він раптом запитав мене: «Коли ти приїдеш?». І, не чекаючи моєї відповіді, сказав: «Приїдеш, коли зможеш! Так?». Я подумала, що це найточніша відповідь. З дорослішими дітьми ми теж поспілкувалися. Цього разу усіх до сліз розчулив Стьопа своєю відвертістю і щирістю…
Упевнена: мине час, і ми знову приїдемо у цей дивовижний край. Адже завжди хочеться повертатися туди, де тебе люблять і чекають.
Аліна Недашківська

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.