Митрополит Веніамін (Федченков). Спогади дитинства

 4 жовтня (21 ве­­ресня за ст. ст.) 2011 р., у день пам’яті святителя Димитрія Ростовського, виповнюється 50 років від дня кончини митрополита Веніаміна (Федченкова), відомого духовного письменника XX ст. До уваги читачів «Церковної православної газети» фрагмент з його книги «Записки єпископа».

«Пополям»


Я себе пам’ятаю майже з двох років, якщо не раніше.
Бабуся любила мене пригощати купленими яблуками. Попередньо вона надкушувала вибраний гостинець, і якщо він був солодкий, то давала його мені. Це вона називала: «пополам». Я ж вимовляв це слово: «пополям». І коли мені хотілося яблучка, я казав їй: «Бабусю! пополям». І ми з нею йшли до комірчини, де стояв кошик з яблуками: я був ще настільки малий, що насилу перелазив через поріг комірки.

Їде, їде!

Якось архієрей, об’їжджаючи єпархію, заїхав надвечір і в наше село. Людей було оповіщено. Повели і мене, і я пам’ятаю, як архієрей проголошував слово. Але про що, я не зрозумів: малий був.
Іншим разом, коли мені було вже років дев’ять-десять, чекали його вдень. Я з іншими дітьми забрався на дзвіницю: зустріти його вчасно. З’явилася хмарка пилу… Стали бити у дзвони, але приїхали архієрейські півчі… Сміху було!
Чекаємо… Ще трійка мчить далеко… Знову дзвонять… Але приїхав приватний пристав. Знову невдача.
Тільки на третій раз прискакав на трійці сам архієрей… Більше нічого про нього не пам’ятаю. Тільки півчі мені дуже сподобалися. Після зустрічі архієрей поїхав ночувати до панів Ч-них. І згадується мені обрис: «Їде, їде!».

На співанку

Коли я навчався у початковій школі, мене вчитель обрав у півчі. Щосуботи ми повинні були збиратися в панському будинку Ч-них на співанку…
Іду я полями. У чистій сорочці. Тепла пора — літо, сонце світить… Хліб росте… Душа ще дитяча, чиста, і я, мов ангел, йду радісно. Он там вдалині — вже гай. За ним — панський будинок.
Півчі проходять коридором повз лакейську, у вестибюль. Пахне смаженою кавою. На вікнах у лакейській — квіти, «фуксії». Мені здається, тут прекрасно, «як у раю»…
У вестибюлі чекає вже регент-учитель. За кілька хвилин величаво виходить панна Софія Сергівна. Вітається. Починаємо зіспівуватися… Панна співала альтом…
Після співанки — біжу назад. Було версти 1/2—2. На душі знову весело…
А ще раніше, на початку участі в хорі, на Великдень, регент мені каже: «Вище, вище!». А я не розумів ще цього слова у співі і піднімався навшпиньки. А слух у мене був (і зараз ще є, у 74 роки) відмінний; після цього вже ніколи мені не робили зауваження — «вище».
Октавою, — і пречудовою, — співав «камердинер» (лакей) панський. Він ходив у м’яких пантофлях, щоб не турбувати господарів… Добрий був, тихий. Недарма його і звали: «Тихон Єгорович».

Пасхальна ніч

Я був ще зовсім маленьким: мабуть, років чотирьох-п’яти. А старшому брату Михайлу було більше, ніж мені, майже роки на два. Того року його вже «взяли» на Великдень до церкви. Я засмутився і гірко просив «взяти» мене, хоч на майбутній рік. Мати обіцяла.
Минув рік. Йде Страсна. Четвер: фарбують яйця, я кручуся поблизу. П’ятниця: виносять у храмі Плащаницю. Мене взяли до храму. Мабуть, цього року мені довелося бути свідком, як священик плакав, читаючи канон «Плач Богоматері». А він був з ґанджем (вино). Цього дня не належало готувати на Великдень: сирну «паску» мати готувала ще напередодні, і нам, дітям, цікаво було «виколупати» з сиру родзинку, але мати забороняла це робити: вона вже була «скоромна», оскільки доторкалася до сиру. У суботу пекли паски: пахло так приємно, святково і віщувало закінчення посту.
Надвечір запалювали перед образами лампадку: це робилося під «великі» свята… У кімнатах (а в хаті нашій, власне, була одна кімната; але «кухня», завширшки з піч, відокремлювалася від «зали» перегородкою) ще з вчорашньої п’ятниці було чисто вимито: прибирання кімнат і миття вікон дозволялося того дня… Перед сном я знову попросив матір розбудити мене вчасно, щоб поїхати до церкви (коня давали з «маєтку»: пам’ятаю — була Пегашка, чорна з білими плямами). Мати обіцяла, але це було хитрістю: прокинувся я, коли «наші» вже приїхали з церкви. Я плакав, але скоро заспокоївся, коли почали «розговлятися».
Ще через рік мене вже «взяли». Все було дуже цікаво: і багато люду, і гарматний гуркіт, коли заспівали «Христос воскрес», і світло від палаючих бочок, і часте христосування «батюшок» (так називали священика, диякона і навіть дячка в підряснику), і наприкінці обідні — освячення яєць, пасок, розставлених у хустках навколо церкви, а в кожній пасці горить встромлена копійчана свічечка. Поступово вогників залишається все менше і менше: духовенство співає і кропить вузли святою водою, а староста збирає свічки; батюшка ж бере копієчки. Ось уже залишається вузликів з десяток, потім — п’ять, три, два… один… Народ поспішає врізнобіч по домівках… Бочки ліниво догорають… На чистому зоряному небі займається зоря … Ми на Пегашці риссю їдемо. Снігу вже немає, але в коліях подекуди збереглися калюжі води, вони за ніч примерзли, і тепер під колесами льодок хрумтить.
Вдома розговіння. Батько і мати дружно співають «Христос воскрес». Сідаємо за стіл: спочатку пробуємо «святої паски», потім — сирної паски, фарбованих яєць і чаю з молоком. І відразу спати. Години до десятої. Потім обід: курячий суп та інше. Чекаємо на «ікони» і батюшок. Дуже короткий молебень — цим тільки кінчається власне Великдень, а до цього відчувається ще неповнота. Годині о дванадцятій збираємося на лужку «катати яйця» з усією «челяддю», але нижчою — управитель вважався вищим.
Здалеку ж, за півтори версти, чути передзвін, він іноді безладний: любителі лазять на дзвіницю і там вправляються. Сьогодні всякому можна дзвонити, хоч і невміло…
Боже! як добре! І передзвін — цілий день, до вечірні. І так увесь тиждень…

Анастасія Федорівна

Це була сусідка. Дружина дворового камердинера. Вони народили, мабуть, уже десятеро дітей, і коли старшому Павлу було вже під 20 років, вона все народжувала. Якось я стою під їхнім відчиненим вікном — теля, видно, відв’язалося. Анастасія Федорівна каже мені: «Піди, заверни теля!». Я з радістю побіг виконувати її прохання: мені хотілося здатися їй «хорошим». Зробивши діло, я повернувся знову до вікна. Вона похвалила мене. Я хутко пішов додому. Там інша біда: шуліка, а можливо й ворона, непокоять квочку з курчатами. Мати каже мені: «Піди, подивися курчат». «Мамо! — відповідаю я, — пошли Мишка!».
І тоді ж дитячою голівкою я замислився: чому це чужий жінці мені захотілося зробити послугу, а рідну матір не захотів послухати?.. І тоді ж я добре розібрався в цьому: перед чужою людиною самолюбство моє хотіло похвалитися, ну, а мати ж уже добре мене знає, який я — тут нічого показувати…
І пізніше, і досі я багато разів спостерігав за собою і за іншими цю кляту спокусу марнославства. Он з яких років (мені тоді було років п’ять) воно вже сидить у нас і керує нами!..
Потому я бачив гріхи і в собі, і в інших. Ще раніше — з рочку (якщо не з одинадцяти місяців) я спостерігав прогріх у однієї дівчинки: гнівливість, як відомо, можна спостерігати у дітей перш, ніж вони почнуть говорити. Спробуйте забрати в дитини іграшку, вона почне «сукати» і ручками, і ніжками, і кричати, поки не повернуть її. Недарма прислів’я каже: «Гріх раніше нас народився». Ніяке «середовище» ще не впливало на неї. Значить — знову спадковість.
З цього приводу мені пригадується інший випадок зі мною. Мати пішла на річку прати білизну. Мишко і я пішли за нею. Поки вона била на «лавах» (пліт) праником по білизні, нам захотілося скупатися. Мати послала нас запитати у батька. Той дозволив, біля матері. Брат, тримаючись рукою за лави, зайшов глибше, а я — ближче до берега: він був значно вищий мене. Але мені захотілося (знову марнославство!) зайти далі від брата; я правою рукою потягнувся за його спиною — вхопитися далі, а лівою тримався ще за лави, ліворуч від нього, ближче до берега. Але, оскільки ніжками я вже не діставав землі, то лівою рукою зірвався, а правою ще не встиг вхопитися… І «пішов» у воду. Мати била праником, а брат бовтав ноженятами, і вони не помітили, як я потонув. Тепер зовсім не пам’ятаю, що я відчував, коли тонув — ніби знепритомнів. Пам’ятаю вже себе вдома, коли мене привели до тями… Мабуть, мати помітила мою відсутність і кинулася шукати мене у воді. Вийняла, і почали робити штучне дихання.
Залишився живий. І все — нещасне марнославство.
Останній випадок розповім про цього брата.
Ми з ним йдемо до школи в маєтку Ч-них, версти за дві від дому. Він скаржиться мені на матір: ніби чимось вона його образила. І ось він вирішив «насолити» батькам: покінчити самогубством! Яким способом, не пам’ятаю. Мабуть, я заспокоював і відмовляв його від такої думки. Скінчилося тим, що ця забаганка полишила його. А йому уявлялося у мріях: він лежить у труні, батьки плачуть за ним, а він, мертвий, і цим задоволений!
Ось з якого часу розпочалися спокуси… Йому тоді було років 9–10.

Перша сповідь

Мені виповнилося сім років: треба вже було сповідатися. Я був у школі. Батюшка сповідав нас гуртом, чоловік по 5–7. Загальні питання, а гріхи-то вже бували і свої в кожного. Після «відпусної» молитви ми радісно бігли додому. Мати радо нас зустрічала. Їсти ввечері вже не належало.
— Ну, мерщій, мерщій лягайте спати, щоб чим-небудь не нагрішити! — з любов’ю казала вона нам. Совість у нас була мирна: висповідалися! Скоро ми вже спали. На другий день причащалися. І ще більше раділи… Щасливий час!

Друкується за виданням:
Митрополит
Вениамин (Федченков).
Записки епископа.
 — СПб.: Вид-во «Воскресение», 2002.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.