Місто над Удаєм

Є міста, які попри швидкоплинний час не хочуть втрачати своє обличчя. Вони були такими і 100, і 200 років тому. Схоже, що сам час тут сповільнює свій хід. Люди пересуваються неспішно, а будинки потопають у зелені. Все це можна сказати і про Прилуки. Колись це було місто-фортеця, що захищало кордони Київської Русі від кочівників. Уперше його згадує князь Володимир Мономах у своєму знаменитому «Повчанні дітям». У 1085 р. князь, прямуючи до Прилук, просто біля стін міста натрапив на половецьку орду. Він був зовсім не готовим до бою, оскільки дружину зі зброєю та обозом відправив уперед. Біля князя залишилася тільки особиста охорона, а половців було вісім тисяч. Дивом вдалося уникнути битви й увійти під захист стін Прилуцької фортеці. Пізніше князь у битві з половцями отримав перемогу.

«Якщо ви, прихильний читачу, любитель батьківської старовини, — писав Тарас Григорович Шевченко в повісті «Музикант», — то, проїжджаючи місто Прилуки Полтавської губернії, раджу вам зупинитися на добу в цьому місті, а якщо це трапиться не восени або взимку, то можна залишитися і на дві доби. Запевняю вас, що жалкувати не будете. Тут є все. І глибокий канал, що колись наповнювався водою з тихого Удаю. І вал, а на валу висока кам’яна зубчаста стіна з внутрішніми ходами і бійницями. І нескінченні склепи, що вросли в землю між величезними суховерхими дубами. Словом, є все, що потрібно для найповнішої романтичної картини».
Багато води сплило в Удаї відтоді, як його береги відвідав Тарас Григорович, а Прилуки майже не змінилися. Це місто і нині один із найромантичніших куточків України. Його духовним центром є Преображенський собор, який уже три століття прикрашає козацьку столицю.
Історія храму почалася незадовго до Полтавської битви і пов’язана з ім’ям Ігнатія Галагана. За участь у Північній війні Галаган одержав від імператора Петра маєток у с. Сокиринцях та звання Прилуцького полковника (1708).
Залишивши ратні справи, Ігнатій Галаган присвятив себе благодійності. Він задумав побудувати в Прилуках великий храм. Тоді в центрі міста стояла стара дерев’яна Спаська церква. На її місці й був закладений новий собор на честь Преображення Господнього. Його зводили найкращі майстри з тих, яких зміг знайти Галаган у своїх володіннях. Зразком для зодчих став Троїцький собор Густинського монастиря — шедевр українського бароко. Але будівничі не стали копіювати храм, а створили оригінальну монументальну споруду. У її підмурівок було покладено кам’яні брили, привезені з околиці Прилук. Колись вони слугували фундаментом мосту, біля якого захисники міста відбивали натиск кочівників. Камені, политі кров’ю героїв, скріпили фундамент нового храму. Напевно, тому він простояв 300 років і витримав лихоліття.
Храм прикрашають багато старовинних ікон; деякі з них з частицями мощей угодників Божих. Але головна святиня храму — чудотворна ікона Божої Матері «Скорботна». Її знайшло одне благочестиве подружжя. У 1977 р. Олександр та Євдокія Пальохи купили у Прилуках ділянку землі. Вони хотіли, щоб їхній син Іван, який був військовослужбовцем, побудував тут дім для своєї родини. Від колишніх господарів на ділянці залишилися старі споруди. Щоб знести їх, Іван запросив своїх товаришів по службі. Розбираючи підлогу курника, солдати знайшли широку дошку. Перевернувши її, побачили, що це ікона. Зображення майже не проглядалося. Пальохи перенесли її до хати, і вся родина почала благоговійно молитися перед образом. Тридцять років минуло відтоді. За цей час ікона повністю оновилася. Всі ці роки Пресвята Богородиця подавала віруючим благодатну допомогу за молитвами перед Її образом. Нарешті, восени 2008 р. відбулося прославлення ікони. За офіційним рішенням Синоду Української Православної Церкви та з благословення її Предстоятеля Блаженнішого Митрополита Володимира, ікону Божої Матері «Скорботна» визнали чудотворною і встановили день святкування на її честь (6 листопада за н. ст.).
З прилучан найбільш відомими є поетеса Любов Забашта та народний артист УРСР Микола Яковченко, письменник Павло Білецький і герой-підпільник Олег Кошовий. Утім, починати список відомих мешканців міста треба з імені святителя Іоасафа Білгородського.
Він народився 1705 р., у день свята Різдва Богородиці, в родині козацького старшини Горленка. Дід майбутнього святителя на власні кошти побудував два храми у Свято-Троїцькому Густинському монастирі: в ім’я святителя Миколая та на честь апостолів Петра і Павла. Хлопчика охрестили у Спасо-Преображенському храмі м. Прилук, у Хрещенні нарекли Іоакимом. Але в історію Церкви святитель увійшов під своїм чернечим ім’ям Іоасаф. Постриг він прийняв у 16 років, а в неповні 40 уже був настоятелем Свято-Троїцької Сергієвої Лаври. Якийсь час був ігуменом Мгарського монастиря. Ставши єпископом Білгородським, святитель Іоасаф усі сили поклав на облаштування нових монастирів і храмів у своїй єпархії. Слабкий здоров’ям, він не прожив і 50 років, але підтвердив істину, що не довге життя, а лише справи любові можуть прихилити милосердя Боже. (Рішенням другої сесії міської ради шостого скликання 2011 рік у Прилуках оголошено Роком святителя Іоасафа Білгородського — у зв’язку зі 100‑річчям його канонізації. — Ред.)
Сьогоднішні Прилуки — це районний центр з населенням близько 60 тисяч чоловік. Новітня історія міста ще пишеться, але й те, що відбувалося в ньому останню тисячу років, уже робить його історичною та культурною пам’яткою України. Можна говорити про Прилуки як про промисловий центр, можна всерйоз вивчати його культурне надбання, але незаперечним залишиться факт, що найбільш приваб­ливе це місто для прочан і тих, хто жадає доторкнутися до духовної спадщини Вітчизни.
Олександр Ворсін,
співробітник Паломницького центру
при Відділі зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.