МІСІЯ ЗДІЙСНЕННА

Експедиція до людожерів Папуа — Нової Гвінеї за участю православного священика привернула увагу оксфордських професорів і українських тележурналістів. Наприкінці липня київський храм Луки Кримського вітав цікавого і бажаного гостя — протоієрея Миколая Несправу.

Заступник голови Синодального відділу релігійної освіти, катехізації та місіонерства УПЦ — він зацікавив розповіддю про місіонерську експедицію до папуасів близько сотні слухачів, зумівши показати, що таке служіння не абстрактне і не марне. Доктор богослов’я — він зізнався, що ніде не молився з таким почуттям як у джунглях, повних небезпек. Доктор філософії — він дав зрозуміти, як важливо місіонерові пізнавати чужу культуру (нехай навіть язичницьку), а не по-ханжеському критикувати її. Настоятель Іверського храму в Дніпропетровську — він звернув увагу на те, що городяни, які перетворюють паркові зони на звалища, менш культурні, ніж папуаси… Витяги з двогодинного виступу протоієрея Миколая Несправи і його відповідей на запитання — найбільш яскраві бризки тих тропічних злив, які пережив місіонер.
— Як народилася і яким чином здійснилася ідея місіонерської подорожі до Папуа — Нової Гвінеї?
— Я багато подорожував незвіданими, маловивченими місцями нашої планети, проте місіонерська подорож до Папуа — Нової Гвінеї була, мабуть, найяскравішою. А почалося все несподівано. На прес-конференції жартома сказав, що, напевно, для того, щоб зрозуміти аборигенів, потрібно до них з’їздити, вивчити їхню мову та звичаї. Буквально наступного ранку мені зателефонував журналісти з «Еха Москви», і я відповідав на уточнюючі запитання у прямому ефірі. А ще за кілька годин дізнався про те, що повідомлення інформагентства — про поїздку православного священика до людожерів — зібрало рекордну кількість посилань, близько шести тисяч. От мені, християнинові, й довелося відповідати за свої слова. Сказав — зробив. Слова ці були сказані декілька років тому.

— А самі Ви хотіли їхати до людожерів?
— Було цікаво. Один знайомий, фахівець зі зміїних отрут, працював за завданням американського університету в Папуа — Новій Гвінеї, шукав рідкісного плазуна, щоб витягти отруту. Багато блукав горами, джунглями й одного разу пізнім дощовим вечором опинився в селищі аборигенів — звичайному, як йому здавалося в сутінках. На ранок учений побачив будинки, обкладені… людськими черепами. Як виявилося, він ночував у селі папуасів, що практикують канібалізм. Він злякався, а його провідник пояснив, що боятися нічого: мовляв, у них імунітет, оскільки серед жителів цього селища є далекі родичі… Вислухавши цю історію, я відразу сказав: «Їдемо!».
Ми швиденько зібрали експедицію — почали в травні, а в серпні вже були готові. Передусім мені довелося підтягнути свої фізичні дані, пройти курс виживання в офіцерів спецпідрозділів, які знають про джунглі не з чуток, загалом, довелося серйозно потрудитися. Я помолився, взяв благословення у правлячого архієрея, попросив знайомих не згадувати лихим словом і вирушив у подорож.

— Родичі не заперечували?
— (Посміхається.) Я сказав, що їду на етнічний фестиваль робити фотосесію. І, до речі кажучи, не збрехав — фотографії вийшли класні. На сайті «Пілігрим» є повний фотозвіт, викладені оригінальні подорожні записки, які з часом стали основою моєї книги «Листи пілігрима, або Ми всі трохи папуаси», яка описує не тільки подробиці нашої поїздки, а й побут, і звичаї, і вірування місцевого населення… На етнічному фестивалі в Папуа — Новій Гвінеї ми також побували. А ось фотосесія у джунглях ледь не зірвалася.

— Що може перешкодити фотографувати в джунглях?
— Ми розшукували плем’я короваїв, чотири дні блукали по пояс у воді. Я віддав провідникові свій рюкзак з амуніцією, а сам ніс апаратуру. Буквально метрів через тридцять ходи без нічого дорогою, вимощеною з… дерев, я впав з висоти кількох метрів. Чую — хрускіт… Подумав — об’єктив, виявилося — ребро. Я подякував Богу, обробив забій гелем, наклав пов’язку… В очах трохи запаморочилось, але потім зібрався, дивлюся — аборигени. Оточили мене, показують пальцями в мій бік і кажуть: «Лука! Лука! Лука!..». Можете уявити, що відчуває в такій ситуації людина, яка виросла у православній культурі.
Перша думка — про нашого прославленого цілителя святителя Луку (Войно-Ясенецького) та його «Нариси гнійної хірургії». А тут ще папуаси, які побачили у мене в руках аптечку, почали свої численні рани показувати, ліки просити… За лічені хвилини аптечку спустошили, залишивши лише активоване вугілля. До ліків чорного кольору вони ставилися з особливим благоговінням — брали двома руками і з поклоном відходили. Вугілля, у сприйнятті чорношкірих аборигенів, найчудодійніший препарат.

— Від кого папуаси дізналися про святителя Луку Кримського?
— Провідник пояснив, що «лука» — це слово, що означає допомогу у хворобах, при травмі. Вигуки аборигенів не були усвідомленим зверненням до святителя… Але я зробив висновок, що кращими місіо­нерами в цьому регіоні могли б бути священики-лікарі. За майже тритижневе перебування в джунглях бачили багато племен, але ніде не було здорових дітей, більшість немовлят, як виявилося, просто не виживають. У регіоні лютує малярія, інші хвороби, а середній термін життя становить близько тридцяти років. Взагалі, ми знали про це й до поїздки (тому взяли, скільки змогли,  із собою ліки для папуасів), однак навіть у найстрашніших фантазіях ми не уявляли дійсності, що відкрилася нам там. Пізніше даючи, наскільки це було можливо, їжу дітям, я помітив, як трепетно старші діляться з молодшими… У нас не в кожній родині таке побачиш.

Ось багато хто в Україні часто нарікає на життя, навіть не уявляючи, в яких насправді королівських умовах ми живемо. Під час експедиції був випадок: мене ледь не з’їли поглядами папуаси після того, як я розмочив шматочок черствого, цвілого сухаря і кинув його собаці — худому, як дудка, жалюгідному донезмоги… Провідник швидко відвів мене вбік і пояснив, що в них такий хліб дістається не всім діткам. Ми самі харчувалися рисом, і я помітив, як носильники, наймані іноді нашим провідником, збирають всі до єдиної зернинки, що впали на землю. За перший тиждень експедиції я скинув десь кілограмів вісім, потім — схуд ще на сім… З часом виявилося, що відмовляють нирки.

— Боялися бути з’їденими голодними папуасами?
— На початку експедиції, коли нас супроводжували носильники, було трохи не по собі… Уявіть собі групу супроводу з кремезних чорношкірих хлопців, які скриплять зубами (є така звичка у тамтешніх чоловіків), а по обидва боки процесії — звуки, що нагадують виття гієн. Пізніше провідник пояснив нам, що це воїни перегукуються, стежачи за безпекою нашого пересування територією, контрольованою плем’ям. Я запитав, чи дійсно, є ризик бути з’їденим?.. Провідник пояснив, що це малоймовірно. По-перше, наша безпека — питання їхньої честі. По-друге, у папуасів, що часто практикують канібалізм у ритуальних цілях, не прийнято їсти білих, оскільки колір м’яса відрізняється від місцевого, більше того — померлі аборигени стають схожими на білих. В одному з племен, наприклад, урочисто з’їдали людей старших за п’ятдесят років… Щоправда, найчастіше канібалізм практикують як знак військової доблесті (з’їсти ворога) або ж у разі крайнього голоду.

Хоча був і неприємний випадок: готуючись до поїздки, ми купили індонезійські рупії (один мільйон відповідає тисячі гривень), образно кажучи, за хвилину стали мільйонерами. Під час експедиції за перетин території одного племені аборигени зажадали від нас мільйон. Ми відповіли: «Без проблем!..». Та виявилося, що проблема є — ішлося про мільйон американських доларів. Ясна річ, що таких грошей у нас не було. Запитали, що ж нам загрожує? Виявилося, що майже нічого — будуть з’їдені провідники. Це не жарт у непрохідних джунглях, але, Божою милістю, обійшлося.

— Друга назва вашої книги — «Ми всі трохи папуаси». Звідки така асоціація?
— Справа, звичайно ж, не в канібалізмі… Ми, християни, часто вагаємося у нашій вірі; при спокусах відходимо від Христа і шукаємо підтримки казна-де, сподіваємось, незрозуміло на кого. Просто як папуаси, які вірять у «чорного духа», навіть споруджують йому спеціальні будиночки, а в разі напастей рятуються тим, що ховають у будиночки свої голови в очікуванні, поки лихо мине. Багато хто з парафіян наших храмів ставиться до віри по-споживацькому, магічно. А іноді навіть звертається до ворожок. Це неправильно.

Папуаси як небожителів сприймають людей у військовій формі, у яких є бейджи, візитки. Все це для них атрибути сили і влади. Чи далеко пішли від них ті з нас, хто хизується відзнаками? Аборигени, наслідуючи могутніх європейців, надягають широкі краватки, вважаючи, що це додає їм мужності. Зовсім, як співгромадяни, які надягають золоті персні напоказ, а ще зовсім недавно вдягалися в малинові піджаки.

Ще приклад?.. Ось ми з парафіянами кілька разів на рік вивозимо самоскиди сміття з парку, де стоїть наш храм. Хіба ті, хто смітять, не розводять антисанітарію?.. Загалом, аналогій не злічити.

До речі, серед іншого, мене вразила відкритість, дитяча невимушеність папуасів і просто-таки зашкалюючий інтерес до релігії. У цьому сенсі там благодатний ґрунт для місіонерства. Аборигени напрочуд довірливі… Ось ти кажеш щось, і тобі відразу вірять. Більше того, починають керуватися настановою у своєму житті, й того, хто повірив, уже не переконати. Але це, образно кажучи, при світлі дня. Тільки трапляється неприємність — одразу ж голову в будиночок. Складність у тому, що для повноцінної місії там необхідно прожити (а точніше — вижити) хоча б кілька років. Тому я нікого не хрестив, а просто взяв набір футболок з православною символікою, привезених з Афону, і дарував хлопчакам у кожному селі.

— Як сприймали папуаси Євангеліє?
— Я проповідував, в основному, прит­чами. По-перше, в Папуа — Новій Гвінеї багато племен, у кожного своя культура, своя мова — перекласти Біблію тисячами мов дуже важко. По-друге, мови деяких племен настільки примітивні, що в них немає понять добра і зла, не кажучи вже про любов. Є табу — поняття, які дії неприпустимі, й обмежений словниковий запас, як у Еллочки Щукиної з «Дванадцяти стільців» Ільфа і Петрова.

Навіть у найосвіченіших дітей (з сімей протестантів) на написання особистих імен йде від хвилини і більше. Один такий протестант — Ісаак — був нашим провідником. Але і його самого, і його пастора насилу можна назвати протестантами. Просто тому, що в них дуже далеке уявлення про віровчення як таке. Вони сповідують Христа як Господа, вірять у Трійцю, читають Святе Письмо. Взагалі, цим їхні уявлення про віру й обмежується. Наші семінаристи знають набагато більше. Ісаак, у моєму сприйнятті, християнин. Він усиновив і доглядає більш як десять дітей, своїх у нього — шестеро; він на волонтерській основі проповідував папуасам Христа. Євангеліє, загорнуте в поліетилен, завжди було з ним…

Святитель Миколай Японський недаремно викривав прохолодне ставлення православних до місіонерства. Хоча на гарячу голову в Папуа — Нову Гвінею краще зовсім не потикатися: потрібно усвідомлювати, що це просто небезпечно для життя, є ризик не повернутися.

— Які були цілі Вашої місії?
— Я не ставив перед собою амбітних завдань. Просто кидав євангельські зерна на цей благодатний ґрунт. Говорив про питання віри з Ісааком, який щиро цікавився святоотцівським тлумаченням Євангелія, служив молебні… До речі, ніколи в житті у мене не було таких молитов, як у Папуа — Новій Гвінеї. Помазував єлеєм діток, розповідав про Христа зацікавленим аборигенам.

— Варто було ризикувати заради цього пастирським життям на іншому кінці землі?
— Відкрию секрет: після цієї експедиції на мене регулярно звертають увагу світські журналісти, багатьох з яких раніше Православ’я особливо не цікавило; ось уже кілька років для мене відкриті навіть телеканали. Привіз багато артефактів, виставки яких регулярно збирають від десятків до тисяч відвідувачів, які слухають мої звіти. Я читав лекцію про нашу експедицію в Оксфорді… На всіх заходах я безперестанно кажу про Господа нашого Іісуса Христа.

— Які Ваші подальші експедиційні плани?
Повернутися додому, до сім’ї… Я говорю про це абсолютно серйозно. А ось на наступний рік задумані два проекти: «Золоте руно» — експедиція на Кавказ, і невелика екстремальна поїздка до Південної Америки.

Підготував В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.