«МИЛОСТІ ХОЧУ, А НЕ ЖЕРТВИ»

Вид Оптиної пустині
з висоти пташиного польоту (літо, 2011 р.)

У 90‑х роках минулого століття будувалася залізниця Козельськ — Сухиничі. На будівництво цієї дороги і був призначений інженер Beйденгаммер. Він був, як сам про себе говорив, людиною невіруючою і розпусною. Гульвіса. Був одружений і мав доньку, але дружині постійно зраджував. У вирі невгамовних швидкоплинних захоплень він зустрів дівчину, яку справді покохав. Він приїхав з нею, як з дружиною (це був так званий цивільний шлюб. — Ред.), і оселився у Козельську на час будування цієї гілки залізниці.

Його дружина (він називав її Даня) була жінкою дуже тихою, лагідною і впливала на чоловіка своєю світлою особистістю. З нею він почав перероджуватися. Скоро Даня стала духовною дочкою оптинського старця Іосифа. Коли вона йшла до старця, чоловік супроводжував її і терпляче чекав, сидячи на лавці неподалік халупи у скиту…
Ієросхимонах Іосиф (Літовкін)  
(1837–1911)
Невдовзі закінчили будувати залізницю. Інженера відрядили на інше будівництво — Ростов-на-Дону. Данечка мала ненадовго залишитися у Козельську. Від’їжджаючи, він сказав їй, щоб вона швидше завершувала свої хатні справи і їхала до нього. Тож по від’їзді Вейденгаммера Даня щонайперше вирушила до старця, благословилася розпродати свої меблі і підготуватися до поїздки. Потім посповідалася в батюшки, причастилася, пособорувалась і вирушила в путь. Дорогою їй треба було зійти; вона поспішала вийти і потрапила під потяг.
Дали знати Вейденгаммеру. Скорбота його була безмежною, він зовсім втратив надію, хотів застрелитися, але думка: «Данечка ж не похоронена, хто ж її ховатиме?» — тримала його. Він доїхав і поховав Данечку в Рудневі біля церкви (це дача Шамордінського монастиря): вона особливо любила це місце… Тож тепер він вільний і може покінчити з собою. Але з’явилася ще одна думка: «Данечка ж так любила старця, піду йому скажу».
Розповів він старцю про її смерть і при цьому зізнався, що тепер не може жити… Смиренний, лагідний старець незвично суворо сказав: «Ти повинен піти в монастир у пам’ять про Даню». «Як я можу піти, коли я невіруючий розпусник?»
«Ти повинен це зробити у пам’ять про Даню», — знову суворо сказав старець. «Я п’яниця, курець». «Пий, кури, але так, щоб ніхто не бачив». Він довго і багато гудив себе, та на все це була одна тверда відповідь старця: «Все одно, при всьому цьому ти повинен піти в монастир!».
І ось він пішов у скит.
Звичайно, він не міг одразу стати справжнім ченцем. Зрідка тільки ходив у церкву. Допізна трудився над планами, якщо було якесь будівництво в Оптиній чи Шамордіні. Їздив туди на будівництво. І у вікні його келії далеко за північ ще горів вогник…
А потім була звістка про його кончину. Подробиць ніхто не знав, тільки казали, що під кінець життя він став істинним ченцем.
ПІСЛЯМОВА
Ця історія, яку розповіла черниця Амвросія (Оберучєва), сталася з родичем дружини відомого письменника Івана Сергійовича Шмельова. Вона ще раз нагадує нам слова Спасителя: «Милості хочу, а не жертви» (Мф. 9: 13) і дає надію усім, чиє життя далеко не бездоганне у моральному сенсі. Розповідь ще раз підтверджує істину про те, що кожну людину, нехай вона навіть останній злодій, якщо вона відмовиться від гріха і покається, Господь прийме у Свої обійми, як улюблену і довгоочікувану дитину. У літописі Предтеченського скиту Оптиної пустині є декілька записів про Вейденгаммера. На підтвердження сказаного два з них наведемо тут: 
«1900. 13 листопада. Понеділок. Послушник Віктор Олексійович Вейденгаммер, який поступив у скит 5 червня цього року, походить з потомственних дворян Московської губернії Рузського повіту. Закінчив курс наук в Імператорському Московському технічному училищі інженер-механіком. До того, як поступити у скит, служив старшим ревізором тяги на Середньо-Азіатській залізниці Закаспійській. Віку 57 років.
1916. 17 квітня. <…> Сьогодні ввечері прийшла раптова кончина рясофорного ченця о. Віктора (Олексійовича Вейденгаммера), який поступив у скит 1900 року. Покійний страждав нападами ядухи давно, і з ним було вже декілька ударів. Очевидно, один із таких і припинив його життя. О. Віктор причастився Св. Христових Таїн на Страсній седмиці й Великі Світлі дні провадив у високому духовному піднесенні. Простотою, щирістю, добротою, прямодушністю, позбавленою лицемірства та лукавства, і чуйністю до всякої скорботи ближнього здобув він всезагальну повагу, мав від усіх любов та прихильність до себе. Талант, яким обдарував його Господь, особливо проявлявся в тому, що він добре знав інженерне, архітектурне та технічне мистецтво. Тож у цій справі він і працював натхненно в монастирі та скиту і своїми знаннями приносив велику користь обителі. Його працьовитість і високі моральні якості дають тверду основу надії на блаженну відплату йому у вічності. У цьому сподіванні утверджує і та обставина, що спочилий, після того, як пролунав заклик Божий у катастрофі з його жінкою, роздавленою потягом на залізниці, не забарився порвати зі світом, попри усі його блага, віддавши перевагу “єдиному на потребу”. Варто зазначити, що труна з тілом померлого, яка стояла у храмі до п’ятниці, аби вволити на прохання рідних, які бажали бути присутніми на похованні, не виявила жодних ознак тління. Могила покійного — поряд зі свіжою могилою ієромонаха о. Іраклія. Вічна їм пам’ять».
Підготувала
монахиня Євтропія (Бобровнікова) 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.