МІЛІЦІЯ МОРАЛІ

“Ви порушуєте Конвенцію ООН про права дитини. Я викличу міліцію!”. Таку формулу, за порадою канадської подруги, взяла на озброєння знайома журналістка. За її словами, формула безвідмовно діє на батьків, що підвищують голос на своїх дітей. Відкритим, правда, залишається питання: що завдасть дітям більшої шкоди — батьківський окрик чи дискредитація батьків сторонніми?.. Але мова не про це.

22 грудня 2006 р. у Сімейному кодексі України було скориговано 13-ту статтю. Суть нинішньої редакції зводиться до наступного:
— міжнародні угоди, що регулюють сімейні стосунки і ратифіковані Верховною Радою, є частиною українського законодавства;
— якщо такі угоди містять правила, відмінні від національних норм, то на території України застосовуються… міжнародні норми.
Таким чином, у грудні 2006 р. Конвенція ООН про права дитини була інтегрована в українське законодавство. Отже: формула заподіяння добра родині, підказана громадянкою Канади моїй знайомій журналістці, юридично небезпідставна, хоча і безперспективна.
Сама Конвенція ООН про права дитини (що складається з преамбули та 54-х статей) декларативна і являє собою перелік прав, які держави-учасниці (серед них і Україна) зобов’язалися захищати. Добре це чи погано — залежить від ситуації. З одного боку, діти неблагополучних сімей потребують захисту, з іншого — чиновники, наділені владою, можуть перетворити захист у напад. Оскільки права дітей, закріплені Конвенцією, вже інтегровані в законодавство, наведу ті, які можуть бути корисні більшості сімей. Держави-учасниці зобов’язалися:
— поважати відповідальність, права, обов’язки батьків, у тому числі — на належний шлях скеровувати дитину (стаття 5);
— право дитини на збереження індивідуальності, серед іншого — її сімейних зв’язків, не допускаючи протизаконного втручання (стаття 8);
— забезпечити, щоб дитина не розлучалася з батьками попри їх бажання, крім випадків, коли компетентні органи (!) згідно з судовим рішенням визначають, що це необхідно. Зокрема, коли батьки жорстоко поводяться з дітьми, не дбають про них або проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9);
— захистити дітей від безпідставного (!) або незаконного втручання у реалізацію їх права на особисте і сімейне життя (стаття 16);
— визнати, що батьки (а не чиновники!) несуть основну відповідальність за виховання дітей, надавати батькам допомогу, забезпечувати розвиток мережі дитячих установ (стаття 18) тощо.
Словом, Конвенція ООН про права дитини — палиця на два кінці, її можна використовувати і для відлякування сторонніх, які з добрих намірів завдають шкоди. На щастя, при ухваленні рішень про збереження-позбавлення батьківських прав українські судді орієнтуються не тільки на абстрактні права, а й на більш конкретну постанову пленуму Верховного Суду України № 3 (від 30 березня 2007 р.). У зоні ризику опиняються батьки, які:
— не забрали дітей з пологового будинку, медустанови без поважної причини, протягом півроку не піклуються про дітей;
— жорстоко поводяться з дітьми;
— хронічні алкоголіки і наркомани;
— експлуатують дітей, примушують до бродяжництва, жебракування;
— засуджені за умисний злочин стосовно дитини;
— ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини.
Останній з перерахованих пунктів — стаття 164 Сімейного кодексу — надзвичайно розмитий, тому ВСУ уточнив, що “ухилення” — це відсутність турботи про фізичний і духовний розвиток дитини, її освіту, підготовку до самостійного життя. А ще точніше: “ухилення” — це незабезпечення доступу до культурних цінностей, потрібного харчування, медичного огляду, лікування, спілкування, а також неуважність до внутрішнього світу дитини і засвоєння нею загальновизнаних моральних норм. Такі чинники (окремо і в сукупності) ВСУ зобов’язав суди брати до уваги тільки за умови свідомого нехтування батьківськими обов’язками. До речі, саме позбавлення батьківських прав у березні 2007-го визнали “крайньою формою впливу” на батьків.
Згідно зі статтею 165-ю Сімейного кодексу, позов щодо позбавлення батьківських прав мають право подати: мати (або батько), опікун, член сім’ї, медустанова, школа (дитсадок), орган опіки, прокурор, дитина, яка досягла 14-літнього віку. Українським законодавством передбачено й інші форми впливу держави на батьків в інтересах дітей. Наприклад, у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя і здоров’я, орган опіки чи прокурор має право невідкладно забрати дитину у батьків (на підставі статті 170 Сімейного кодексу), а суд — практично будь-коли, не позбавляючи батьківських прав… Цю тему можна розвивати і деталізувати, однак сказаного досить для висновку: права дітей в Україні захищені достатньо. З урахуванням можливого суб’єктивного застосування чинних норм, треба говорити про захист прав та інтересів батьків.
У березні 2010 р. Мін’юст створив робочу групу з розробки проекту Концепції розвитку ювенальної юстиції в Україні. Ініціатива, що цікаво, могла бути реалізована “за сприяння уряду Канади”, з метою — цитую — “зменшення рівня злочинності серед молоді та поліпшення захисту її прав та інтересів” (наказ Мін’юсту № 197/7 від 16 березня 2010 р.). Затвердження цього документу президентським Указом дозволяло розгорнути бурхливу діяльність: від легалізації проактивних методик роботи психологів з дітьми (наприклад, на підставі малюнків робити висновки про особливості психіки авторів, їхнього ставлення до батьків, оточуючих і таке інше) до програм підготовки суддів, прокурорів та інших фахівців з питань ювенальної юстиції. Трохи пізніше робочу групу розпустили. 27 травня 2010 р. видали новий указ № 491/7 — про створення іншої робочої групи для розробки Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх. Про канадських та інших іноземних спонсорів у новому указі не йдеться, але суть базового варіанту Концепції практично не змінилась, лише змінено вивіску. Поки що проект не переданий на затвердження Президентові Віктору Януковичу, але привід замислитися є: чи потрібна нам така міліція моралі?.. Запитання злободенне — за великим рахунком, від відповіді на нього залежить, чи доведеться відповідати на запитання армії фахівців ювенальної юстиції батькам і дітям у школах, дитсадках і дитсудах. Актуальне це запитання не лише для України: у грудні минулого року відомий американський публіцист Стівен Кінзер виступив із симптоматичною ініціативою: “Захищати людей від захисників прав людини” (журнал “Гардіан”, 31 грудня 2010 р.).
Начебто зрозуміло, що багато батьків виховують дітей по совісті, а не зі страху перед ООН. Однак, навіть якщо рухатися у фарватері, визначеному правозахисниками, навряд чи варто абсолютизувати чиїсь права. Сенс визнання прав людини — утвердження її відповідальності стосовно інших. Адже самі права і обов’язки — умовні, оскільки обмежені правами інших. І саме тому соціально-правова рівність батьків-дітей неможлива, поки одні годують, одягають, а деякі ще й виховують інших. Питання: як виховувати, щоб перехожі не викликали міліцію?..
Святитель Іоанн Златоуст нагадує нам про користь сімейного спокою: “Найбільше потрібно цінувати однодумність (у сім’ї) і все робити і спрямовувати для того, щоб у шлюбі постійно панували мир та спокій. Тоді й діти будуть наслідувати батьків,.. і в усій оселі буде процвітати доброчесність, і в усіх справах прагнення до благотворення…”. І ще: “Світ складається з міст, міста — з будинків, будинки — з чоловіків і жінок; тому, коли настане розлад між подружжям, то у дім входить ворожда, а коли між ними колотнеча, тоді і в містах настає неспокій, коли і в міста приходить смута, то доконечно і весь всесвіт сповнбється смутою, війною та чварами”. Від домашніх чвар міста бувають неспокійні! І, напевно, можна зрозуміти латентних адептів ювенальної системи, які не витримують дитячого плачу і починають лякати міліцією. Але зрозуміти — зовсім не означає прийняти чужу систему.
В’ячеслав Дарпінянц

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.