«МИ ВІРИМО У СОНЦЕ ПРАВДИ — ХРИСТА». Історія християнства в Ірландії

У дохристиянський період в Ірландії, що за вісім тисячоліть прийняла декілька хвиль переселенців, існувала розвинена язичницька релігія. Задовго до приходу кельтів, на північ від сучасного Дубліна був споруджений комплекс із 40 могильних курганів Бру-на-Бойн. Побудований одночасно з єгипетськими пірамідами в Гізі, він є найбільшим пам’ятником мегалітичного мистецтва в Європі.

ДОХРИСТИЯНСЬКА ІРЛАНДІЯ. ДРУЇДИ ТА ФІЛІДИ
Релігія кельтів, які оселилися на острові за 400–500 років до Р. Х., частково відома нам завдяки їхнім легендам та міфам, записаним ранніми християнськими ченцями. Кельти сприймали надприродне і, зокрема, потойбічний світ як найважливіший бік їхнього життя, тому друїди мали великий політичний вплив. В Ірландії, яка уникла римського завоювання, інститут друїдизму втримався особ­ливо довго. Наступниками друїдів тут були філіди — поети, оповідачі саг (ірл. «scel» — повість, історія), що відігравали релігійно-магічну роль і були строго приурочені у виконанні до певних моментів буття.
На час прийняття християнства в Ірландії почали складатися ранньофеодальні кланово-племінні протодержави, які підпорядковувалися верхов­ному королю (втім, влада його була номінальною).
ХРЕЩЕННЯ ОСТРОВА. СВЯТИЙ ПАТРИК
Блага Вість, яка прийшла у південну частину Ірландії, вочевидь, у IV ст. з римської Британії, не зустріла серйозного опору ні в народі, ні в племінній аристократії, ні навіть серед друїдів та філідів. Монастирі, що виникли на південному сході острова ще до приходу «апостола Ірландії» святого Патрика, шанували своїх засновників, житія яких частково дійшли до нас. Сучасник подій, богослов та історик святий Проспер Аквітанський повідомляє, що в 431 р. папа святий Целестин I відправив якогось Палладія в Ірландію, до тих з її жителів, які вірили у Христа.
Однак саме святий Патрик заслужив найменування «апостола острова» — він хрестив понад 120 тисяч людей, заснував сотні храмів, декілька монастирів. Ірландські джерела визначають початок діяльності Патрика 432 р., смерть його — 461 або 493 р. Верховний король Лоегайре спочатку вороже поставився до Патрика і, побоюючись за своє становище, кілька разів намагався підлаштувати вбивство святого. Лоегайре зрештою також хрестився, «але повірив тільки устами, а не чистим серцем».
Зовнішня безболісність переходу до християнства в Ірландії пояснюється багато в чому тим, що православні ірландські клірики успадковували форму, елементи моралі та поведінки друїдів, але ніяк не зміст — релігійну доктрину та практику друїдів у їхній цілісності вони безповоротно викорінили. «Легенди і саги, — пише історик-кельтолог C. В. Шкунаєв, — рясніють розповідями про зіткнення святих та друїдів, з яких перші незмінно виходять переможцями». Легендарний епізод цієї боротьби описує дослідник давньої православної Ірландії протоієрей Олександр Шабанов: «Коли св. Патрик у черговому зіткненні з друїдами дізнався про їхнє поклоніння сонцю, то промовив такі знамениті слова: “Ми теж віримо в Сонце — Сонце Правди — Христа”. І наказав перекреслити кола, що символізували сонце, хрестом. Так з’явився Кельтський хрест, або хрест св. Патрика, що поширився по всьому північному заході Європи до Росії включно (Новгород Великий, Ізборськ)».
«ЗОЛОТА ДОБА» ІРЛАНДСЬКОЇ ЦЕРКВИ (VI–VIII СТ.)
Після Патрика продовжилася побудова Ірландської Церкви за покладеним ним зразком — у VI–VIII ст., як і при ньому, центри єпархій засновувалися виключно у монастирях, оскільки справжніх міст на той час у країні ще не було. Найулюбленішою ірландською святою, прославленою не лише чудесами, що вона їх звершувала, а й своєю добротою та милосердям, стала свята Бригіта, яка жила у другій половині V і на початку VI ст.
До кінця VI ст. опорою молодої Ірландської Церкви стали виключно монастирі, які підтримували духовні зв’язки з іншим православним світом. Вони отримували книги з Олександрії та Антіохії, створювали свої власні книги в численних монастирських скрипторіях.
У найвпливовіших чернечих школах окрім богословських дисциплін викладали латинь, грецьку і давньоєврейську мови. Ірландці, до прийняття християнства практично ізольовані у своєму культурному розвитку, полум’яно звернулися до нової віри, і їхні монастирі за короткий час стали чи не головними осередками християнської вченості в Європі. Значний внесок Ірландії у християнське бого­слов’я, православне за своїм змістом. «По суті, — констатує автор сайта Православіє.Ru Володимир де Беєр, — Ірландська Церква залишалася відданою православному християнству впродовж кількох століть, у той час як інша частина Західної Церкви, особливо з кінця VIII ст., почала поступово все більше відходити від давньої православної християнської віри».
Але в VI–VII ст. саме Рим, папи були захисниками Право­слав’я. Східна Церква нерідко вдавалася в єресі, такі як монофелітство, потім іконоборство. Проте в деяких випадках римсько-ірландські протиріччя в релігійних питаннях були дуже гострі. Головна розбіжність на той час полягала у використанні Ірландією неправильного способу рахування дати Пасхи, заснованого на 84‑річному циклі й місячному календарі. Відрізнялися в Ірландській і Римській Церквах також Таїнство Хрещення та обряд хіротонії єпископа, незгода існувала і в способі гоління чернечої тонзури, унікальними були ірландські звичаї зберігання святої води до наступного свята Хрещення (6 січня) і запалювання великодніх вогнів, які продовжували горіти цілий рік.
Ченці ірландських обителей стали на декілька століть найревнішими хранителями і проповідниками віри Христової в Європі. Із великим запалом взялися вони за місіонерське діяння. З 500 р. після Р. Х. починається «золота доба» Ірландської Церкви, що тривала майже три століття. У Британії та на європейському континенті ірландці за цей час заснували багато монастирів, шляхи їхніх місіонерів дещо пізніше пролягли навіть до давнього Києва.
НАШЕСТЯ ВІКІНГІВ І ПОЧАТОК АНГЛІЙСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ (IХ—ХII СТ.)
У 795 р. язичники-вікінги вперше вчинили набіг на узбережжя Ірландії. Сім років потому вони розорили монастир Айони. Незадовго до цього в монастирі було створено шедевр середньовічного книжкового мистецтва — Келлську книгу, що містить чотири Євангелія латинською мовою, вступ і тлумачення. Книгу ченці, які тікали від вікінгів, перевезли в Ірландію, в Келлський монастир. Збиток від грабежів вікінгів був великий — багато монастирів, особливо прибережні та острівні, були розграбовані і спалені, роль духовенства в ірландських королівствах знизилися. Але загарбники створили на узбережжі міські поселення (зокрема, Дублін та Лімерик), і в Ірландії, що раніше була майже виключно сільською, з’явилися міста-порти, незамінні для морської торгівлі. Монастирі поблизу Дубліна в цілому змогли співіснувати з містом буйних вікінгів, зберігши свій статус оплоту освіченості й релігійності в країні.
Усе X ст. ірландці наполегливо намагалися звільнитися від скандинавських загарбників. Але тільки в 1014 р. на чолі з верховним королем Бріаном Бору вони перемогли й вигнали вікінгів, при цьому сам король загинув у вирішальній битві біля Клонтарфа. Втративши лідера, Ірландія знову загрузла в кланово-феодальних усобицях, що полегшило новому ворогу — англо-норманським лицарям — через півтора століття почати завоювання острова. Це принесло Ірландії катастрофічні наслідки в усіх сферах життя, зокрема релігійній.
ЦЕРКВА ІРЛАНДІЇ В СЕРЕДНІ ВІКИ
Церква Ірландії була заснована 1536 р. рішенням ірландського парламенту і короля Генріха VIII (який став головою цієї Церкви й водночас очолив Церкву Англії) і проголошена державною. Хоча більшість єпископату підтримали реформи, значна частина священиків та ірландського населення зберегли вірність католицизму. Спочатку доктрина Церкви Ірландії схилялася до кальвінізму і була радикальнішою, ніж у Церкви Англії (див.: «Ірландські статті», написані в 1615 р. архієпископом Армага Джеймсом Ашшером). Однак у 1634 р. «39 статей англіканського віросповідання» були затверджені разом з ірландськими, а з 1660 р. вони стали єдиними. В цей самий час було зроб­лено переклад Біблії ірландською мовою — Новий Завіт надруковано в 1602 р., а Старий Завіт — у 1680 р.
Після об’єднання Великобританії та Ірландії в Сполучене Королівство у 1801 р. Церкви Ірландії та Англії також були об’єднані в Об’єднану Церкву Великобританії та Ірландії, а один архієпископ та три єпископи, які обираються за ротацією, увійшли до Палати лордів. У 1836 р. було скорочено церковну десятину, яку до цього платили особи всіх віросповідань, а в 1869‑му, оскільки Церква Ірландії користувалася підтримкою меншості населення, ліберальний уряд Вільяма Гладстона прийняв «Акт про поділ Ірландської Церкви». Згідно з ним із 1871 р. вона втратила статус державної, фінансову підтримку й частину майна, що перейшло державі, а також представництво в Палаті лордів, отримавши натомість право на автономне керування Синодом.
ПОЯВА ПРОТЕСТАНТИЗМУ
У XVII ст. поселенці з Великобританії почали формувати в Ірландії протестантську громаду. Поступово чисельність протестантів у північно-східних графствах перевищила кількість католиків. Це у поєднанні з тим, що протестанти обіймали правлячі та керівні позиції, призвело до дискримінації за релігійною ознакою, що зберігається багато в чому й досі. Доктрину ірландського протестантського націоналізму було сформовано у XVIII ст. товариством «Об’єднаних ірландців». Проте католицька громада завжди об’єднувала більшість населення Ірландії, спираючись на маси сільських жителів.
ЦЕРКВА СЬОГОДНІ
Протестантська Церква Ірландії входить до Англіканської Спільноти як провінція. Об’єднує англікан як у Північній Ірландії, так і в Республіці Ірландія, будучи другою за кількістю послідовників на острові після Римсько-Католицької Церкви. Вона дотримується єпископальної системи управління і складається з 12 очолюваних єпископами діоцезів, що діляться на парафії. П’ять діоцезів у південній частині острова об’єднані у провінцію Дублін, а сім діоцезів північної частини — у провінцію Арма. Обидві провінції очолюють архі­єпископи, з яких архієпископ Дубліна титулується Примаcом Ірландії, а архієпископ Арми — Примаcом усієї Ірландії, будучи первоієрархом Церкви та її головою, хоча не має реальної влади.
Управління справами Церкви здійснює Синод, який складається з двох палат — Палати єпископів і Палати представників, що обирається парафіянами. Палата єпископів має першість і право на таємне голосування. Важливі рішення повинні бути прийняті двома третинами голосів у обох палатах.
Церква Ірландії, яка входить до Всесвітньої ради Церков, дотримується загальноангліканської доктрини віровчення. Символом Церкви є прапор святого Патрика.
Кафедральними храмами Ірландської Церкви є собор святого Патрика для Армагської провінції і собор Христа для Дублінської провінції. Розташований у Дубліні собор святого Патрика з 1871 р. має статус національного.
Ірландія залишається однією з найрелігійніших країн Європи, підтримуючи місіонерську діяльність у всьому світі, однак дедалі більший розвиток у країні отримує позацерковний спосіб життя. Так, у 1992 р. ірландським жінкам дозволили виїжджати за кордон, щоб зробити аборт; у 1995 р. були дозволені розлучення. Кількість людей, які вважають себе віруючими, різко скоротилася за останні 30 років; щотижневе відвідування меси зменшилося з 91 % до 60 % у період між 1973 і 1998 рр., особливо серед молоді. Ще однією ознакою секуляризації є те, що в 1996 р. майже кожна четверта дитина була народжена поза шлюбом (уп’ятеро більше, ніж у 1980‑му). У період між 1986 і 1996 рр. кількість розлучень і відмов від спільного життя зросла на 135,7 %, а в 1991–1996 рр. кількість сімей з одним із батьків зросла на 15 %.
ОБРЯД КОНФІРМАЦІЇ В ІРЛАНДСЬКИХ ШКОЛАХ
До початку 80‑х років XX ст. Католицька Церква Ірландії відігравала значну роль у системі освіти країни. Це було пов’язано з тим, що держава надавала Католицькій Церкві особливий статус, який дозволяв їй контролювати систему освіти та шлюбно-сімейні відносини у суспільстві.
Усе змінилося з відміною в 1972 р. пункту Конституції Ірландії про особливу роль Католицької Церкви. Остання перестала тотально контролювати освіту, залишивши за собою право духовного наставника підростаючого покоління. В результаті діти шкільного віку отримують зараз ту підтримку від Церкви, яка необхідна їм для формування свого ставлення до світобудови, де є місце й релігійному сприйняттю.
Обряд конфірмації, на відміну від першого Причастя, яке проводиться лише в католицьких школах, є і в протестантських школах. Він знаменує собою новий щабель у християнському розвитку дитини. Це свого роду підтвердження усвідомленості бажання дітей продовжувати шлях до Бога. А за кілька днів до початку обряду в ірландських школах проходять церемонії запалювання вогню, який символізує віру в Бога. Під час цієї церемонії батьки запалюють свічки, отримані при Хрещенні своїх дітей, і передають ці свічки спадкоємцям, ніби ділячись із ними вірою.
Володимир Моїсеєнко, 
Олена Головіна
СВЯТИЙ ПАТРИК, «АПОСТОЛ ІРЛАНДІЇ»
Святий Патрик народився на заході Британії і був сином римського міського чиновника-християнина. У 16‑річному віці Патрика викрали пірати і продали в рабство до Ірландії, де йому протягом шести років довелося пасти стада свого господаря. Там він жив серед християн — це ще раз свідчить, що християнство було введено в Ірландії до нього. Одного разу святому Патрику вдалося втекти, і він невдовзі опинився на безлюдній землі — можливо, це була Бретань. За кілька років святий Патрик повернувся до Британії, але у видінні йому було відкрито, що він повинен повернутися в країну свого рабства заради Євангелія. Він вирушив в Галію здобувати освіту. Там йому вдалося відвідати острів Лерін — знаменитий православний центр у Західній Європі. Перед поверненням до Ірландії святий Патрик був хіротонісаний на єпископа в Оксеррі святим Германом або його попередником святим Аматором. У 432 р. Патрик висадився в Ірландії, в містечку Саболл, поряд із Віклоу, і побудував церкву в районі затоки Стренгфорд, де в 433 р. запалив великодній вогонь. Після семи років місіонерських поїздок Ірландією він провів увесь Великий піст на горі у графстві Мейо — зараз це місце відоме як Кроу-Патрик.
За римсько-католицькою традицією святий Патрик став першим єпископом Арми — до VIII ст. вона була церковною столицею Ірландії. Він спочив у Саболлі в 461 (або 493) р. і був похований, за переданням, у Даунпатрику. День його пам’яті — 17 березня; найперше святкування цього дня було звершене 670 р.
За матеріалами сайта pravoslavie.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.