МИ НЕ МОГЛИ НЕ ЗУСТРІТИСЯ

Увечері ми збиралися «на лавці». Це місце таке біля будинку Колі Малиновського. Будинок старий, війну пережив, від шумної вулиці високим кам’яним парканом відгороджений та кущами бузку прикритий. Там стіл стояв із двома лавочками, місцевими доміношниками споруджений. Надвечір любителі забити «козла» — пенсійного віку дядьки, які постійно там збиралися, — розходилися, поступаючись місцем молодому поколінню Портянки.

Портянкою наш район називався через його розташування уздовж вулиці Портової, яка не затихала ані вдень, ані вночі.
Іноді й ми доміно «балувалися», але більше теревенили, та по «Спідолі», як Висоцький співав, «контру ФРН» слухали. Західні станції нещадно глушили, тому місцеві умільці переналаштовували нам короткохвильові діапазони на частоти, де «глушилки» не так активно працювали.
Сама політика, як така, нас цікавила остільки-оскі­льки, а от музичні програми Сєви Новгородцева з Бі-бі-сі та рок-огляди «Голосу Америки» були нашими. Ми їх навіть усіма можливими способами на стрічкові магнітофони записували.
Сєва Новгородцев із Лондона о 23.30 щосуботи завжди в ефірі віщав і музичні новинки розповідав, а опівночі, після новин, якийсь священик про Бога говорив, що було, звичайно, цікаво, але не надто. Напевно, так би й приглушували ми звук після Сєвиної передачі, але якось він цілу програму рок-опері «Іісус Христос Супер Зірка» присвятив і так натхненно сюжет переповідав, що стало зрозуміло — в головах наших повна відсутність біблійних знань. Образливе відкриття і прикре.
Ні, про релігію нам у школі, певна річ, розповідали — звичайно, як про пережитки й повний непотріб, але те, що Христос може стати героєм рок-опери, було незрозуміло. А оскільки Сєва користувався безумовним авторитетом, вирішили ми лондонського попа слухати, мо’ просвітить…
Після двох-трьох передач чітко визначилися: треба б почитати Біблію і Євангеліє. Про те, що це одна книга, ми ще не думали, як, утім, не знали, що на початку 70-х знайти в Ростові Біблію не так просто.
На книжковій товкучці у парку, біля обласного драмтеатру, де не тільки обмінювались книжками, але й можна було «з-під поли» дістати практично усе, що видавалося і в СРСР, і «за бугром», у відповідь на запитання «Де придбати Біблію?» нас відрядили до представника ростовського книжкового бомонду, сухенького дідка з дивним ім’ям Порфирій.
Порфирій доброзичливо вислухав, уважно на нас поглянув і сказав:
— Царська — п’ятсот, сучасна — триста п’ятдесят.
На ті часи подібні цифри кого завгодно могли ввести у ступор, а для нас вони взагалі здавалися фантастичними. Та й як не здаватися, якщо заробітна плата за місяць у тих із нас, хто працював, не перевищувала 120–140 рублів, а студентської стипендії хіба що на пиріжок з компотом і проїзд до інституту вистачало?
Вирішили у церкву піти.
У ростовському соборі було малолюдно, прохолодно і тьмяно. Служба вже закінчилася. Біля темних ікон горіли свічки. Якісь бабусі мили кам’яні плити підлоги. Зліва, біля довгого столу із продуктами, стояв священик з якимось хлопчиною, в темному до п’ят одязі. Священик нескінченно читав імена з маленьких книжечок, а його помічник складав їх у довгі шухляди дивних ящиків, схожих на перевернуті полиці.
Підійти до священика посоромилися, та й зайнятий він був, тому звернулися до жінки, що продавала свічки і хрестики. Вона, як і Порфирій на книжковому ринку, уважно вислухала й, пильно нас розглянувши, відповіла:
— Хлопці, Біблій ми не продаємо. У бабусь своїх попитайте…
Бабусь мали усі. Ікони в їхніх будинках і квартирах були, а от Біблія… А чи нам, онукам, не знати, що у бабусі є і чого нема?!
Хоча, коли подумали й перебрали родичів, усе-таки вирішили Біблію по селах і станицях пошукати. Може, й збереглася у кого.
Через тиждень Вітько Рибак приніс на експертизу товсту книжку із хрестом, написану незрозумілою мовою, як з’ясувалося пізніше — церковнослов’янською. Фоліант іменувався дивною назвою «Трїwдь Постная». Спільними зусиллями розібралися, що перевернута англійська «дубль ве» означає «о», але зрозуміти, що таке «Тріодь», не змогли. Допоміг «Словник атеїста», де популярно роз’яснювалося, що це богослужбова книга, по якій співають і читають на службах під час Великого посту, а також говорилося, що під час цих постів тисячі наших предків страждали від голоду та хвороб. Ще у словнику було написано, що Тріодь ця за біблійними текстами складена, але який сенс розшифровувати уривки незрозумілою мовою, не знаючи їхнього змісту?
Вдома, у відповідь на запитання до батьків, де Біблію почитати, — дивний погляд без коментарів і знизування плечима.
Ось так. Солженіцина укупі з Войновичем і Аксьоновим, та й іншими письменниками-дисидентами, за яких з інституту виганяли і на п’ять років на БАМ висилали, знайти для нас проблеми не було, а Біблія виявилася книгою недоступною.
Наближалися травневі свята, три дні вихідних. Усі разом — а нас п’ятеро друзів було — викрутилися усіма правдами й неправдами від першотравневої демонстрації та несення прапорів із гаслами, і вирушили по широкому після весняної повені Дону в далеке село, розташоване на острові в гирлі річки. Ми туди завжди на риболовлю їздили. Батьки наші на цю справу позитивно дивилися, і човен моторний випросити у них проблем не складало. Там, за селом, у донських єриках і заплавах можна було не тільки гарної риби наловити, але ще й аборигенами себе відчути. Навколо — тільки очерети й верби з лозами на островах. Удень — гомін птахів, а ввечері первісна тиша. Навіть жаби не кумкають. Якби не комарі — чистий рай. Ми так і назвали свій острівець — Рай. Напевно, у кожного з нас є таке місце, де, крім тебе самого і друзів найближчих, нікого бачити не хочеться. Таким для нас цей Рай був.
У селі докупили продуктів. Дров у знайомого ри­ба­л­­ки добули. Травневі ночі на Дону ще прохолодні, хмизом не обігрієш. Долили у мотор човна бензину — і в Рай…
Ще на підході до острова почули запах диму, а потім і два вудилища побачили. Вони над очеретами стирчали, як ознака того, що наша робінзонада наказала довго жити.
І точно. На улюбленому острівці — сто метрів завдовжки і тридцять завширшки — в затоці, куди так любили на світанку донські чабаки заходити, сидів літній чоловік із невеликою густою бородою і читав товсту книгу. Побачивши нас, він привітно помахав рукою, мовляв, підходьте, місця вистачить. Наші кислі обличчя, видно, нічого йому не говорили, хоча ми навіть і не привіталися. Хоча чого вітатися з окупантом?
Це було надвечір, шукати інший острів вже не було коли. Та й де його у цих нетрях знайдеш? Вивантажилися. Намет встановили. Почали снасті розбирати, багаттячко розпалювати. Коля Малиновський, як найголовніший і найвідповідальніший, все-таки вирішив до окупанта підійти. Адже, як не злись, ночувати разом доведеться.
— Діду, клює рибка? — замість «здрастуйте» запитав Микола.
— Та Бог його знає, синку, як вона клює, — відповів дід і додав: — Я ось зловив зо три, мені вистачить на вечерю.
І точно, ми відразу звернули увагу, що старий увесь цей час на поплавки не дивився. Втупився у свою книгу й голови не піднімає.
— Що, книжка цікава? — вирішив до кінця розібратися Микола.
— Цікава, — коротко відповів старий, а потім, глянувши на нас добрим  поглядом, що викликав довіру, додав:
— Про вас, хлопчики, книжка написана. Про апостолів.
Розмова вийшла наскільки дивною, настільки й цікавою. Ми усі до старого підійшли.
— Це чому ж про нас, діду? — не витерпів Вітько Рибак.
— І чого це ми апостоли? — запитав я.
Дід посміхнувся, ще раз оглянув нас добрими очима й відповів:
— Бо апостоли рибалками були. І теж сіттю рибу ловили. Увечері в море йшли, на ранок з уловом були. Про це в книжці написано, — показав дід на товстий фоліант у зеленій обкладинці.
— Якій ще книжці? — не вгамовувався Вітько.
— Та у Біблії, — просто відповів дід.
Наші фізіономії показували таке здивування, що старий розсміявся. Сміх його був дивний. Прихильний такий сміх. Після нього ще поговорити хочеться.
Розповіли ми нашому неочікуваному співрозмовнику, який перейшов з іпостасі «окупанта» в ранг найцікавішого співрозмовника, як ми довго в Ростові Біблію шукали, як її почитати хотіли.
— Почитати мало, апостоли ви мої, — відповів старий. — Нею б жити треба.
— Це як? — не зрозумів я.
— Довга розмова, синки. А мені збиратися треба, поки зовсім не посутеніло. 
Старий витягнув з води кукан із трьома невеликими сазанчиками, змотав вудки і потягнув за мотузку, яку ми у траві й не помітили. Із прибережного очерету вислизнув невеликий човен. Укинувши свій улов і снасті, старий обернувся до нас і просто сказав:
— Візьміть, хлопчики, книжку. Вона вам зараз потрібна, а мені вже не знадобиться.
Ми, нічого не розуміючи, мовчки проводжали старого. Тільки запитали у нього, де він живе, щоб Біблію після відпочинку нашого завезти.
— Та тут, недалеко, — відповів старий і назвав село, куди ми заходили по продукти.
Усі три дні ми по черзі вголос читали Біблію. Ні, рибу теж ловили і вранці один одного будили словами «Вставай, апостоле», але все ж головною була Книга.
Поверталися через три дні. Біля сільського причалу жінки полоскали білизну. Запитали у них, де тут дід живе з борідкою, добрий такий?
Жінки здивовано на нас подивилися, а одна з них заплакала.
— Нема вже діда вашого, хлопці, в обід поховали…
* * *
Багато років минуло, але слова цього діда — «Візьміть, хлопчики, книжку. Вона вам зараз потрібна, а мені вже не знадобиться» — я пам’ятаю.
А ось як звали його, ми так і не спитали…
Протоієрей Олександр Авдюгін

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.