МИ МОЖЕМО ЗМІЦНИТИ СЕБЕ ЛИШЕ ВІРОЮ

Тексти, написані в молитвослові, ми знаємо напам’ять. Слова молитов з ранішнього й вечірнього правила не «чіпляють», лише ковзають по поверхні свідомості. Чи треба їх повторювати? Як молитися, щоб це була бесіда з Богом, а не вистоювання перед іконами? Про це й про багато іншого йдеться в бесідах митрополита Антонія Сурозького 2000–2001 рр.

Дуже часто люди, які хочуть молитися, починають з того, що читають перед Богом молитви, складені століття тому чи в наш час людьми, які жили духом, у яких в душі молитви піднімаються хвилею до Бога. І часто буває, що, читаючи ці молитви, ми не можемо в них влитися повністю…
МОЛИТВА ЯК КРОВ З РАНИ

Іноді це були молитви радості…  Іноді — молитви глибокої скорботи і каяття… Згадайте, наприклад… 50-й псалом: Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої… Цар Давид цю молитву склав у момент, коли раптом осягнув, що через гріховність свою виявився активною причиною смерті, вбивства іншого чоловіка, в якого він украв дружину (див.: 2 Цар. 11). І коли раптом ця думка вдарила його в серце, наче кинджал, у нього вирвалася ця молитва… як кров б’є з рани.

Коли ми її читаємо, ми нездатні влитися в цю молитву, здебільшого… Я так кажу, тому що це стосується кожної з тих молитов, які вказані нам у молитвослові. І тут ще одне зауваження мені здається дуже важливим. Ці молитви були не лише написані в моменти трагедій чи тріумфу. Вони були написані святими, великою кількістю святих, які глибоко увійшли своїм досвідом в Бога, в самих себе. І неможливо нам навіть мріяти про те, що, читаючи ці молитви, ми можемо злитися з досвідом одного святого за іншим. Це немислимо.

Вони ці молитви виголошували з глибин свого досвіду, досвіду окремої людини — так, але святої, тобто людини, яка пройшла через ціле життя, пізнала Бога, пізнала себе, пізнала життя і все це виразила в тій чи іншій молитві. Тому, коли ми їх читаємо, ми навіть мріяти не повинні про те, що можемо просто взяти і злитися з кожною цією молитвою, так злитися, що цей святий і ми станемо ніби єдиними. Ми не можемо мріяти про те, щоб за короткий час стати ніби носіями досвіду цілого ряду святих.

РОЗУМІННЯ МОЛИТВИ

З іншого боку, в кожній молитві є щось, що тією чи іншої (нехай незначною) мірою вже належить нашому власному досвіду. Та є багато того, що цьому досвіду не належить, що колосально вище за нас. І ось коли ми читаємо молитви, ми маємо, насамперед, бути перш за все чесними перед Богом і перед тим святим, слова якого промовляємо, тому що інакше молитва перетворюється на брехню, на спробу переконати Бога в тому, що в нас живуть такі почуття, яких ми навіть віддалено не торкалися.

Як же до цього ставитися? Я думаю, що найпростіше — робити те, що радить у своїх писаннях святий Феофан Затворник: продумувати і відчувати молитви, не тоді, коли ти їх промовляєш перед Богом, а коли в тебе є якесь дозвілля і ти можеш сісти, взяти книжку, прочитати одну молитву, вчитатися в неї і поставити перед собою ряд запитань.

Перше питання таке: те, що тут сказано, я розумію, чи ні?.. Друге. Треба поставити собі запитання: чи є в мене щось спільне з цим святим і з цією молитвою? Ті слова, які тут написані, чи можу я їх промовляти від себе, а не тільки повторювати?.. Чи можу я ці слова промовити від себе, чи це буде неправда?

НЕ ОБМАНЮВАТИ СЕБЕ Й БОГА

Я можу дати вам один приклад… у молитві Господній: «Прости мені, як я прощаю своїм винуватцям…», ми ставимо наголос на «прости мені», а «як я прощаю» промовляємо ніби на додачу. Та в мене був дуже сумний випадок, коли мені стало цілком зрозуміло, що на додачу ці слова повторювати не можна.

Підлітком я якось посварився «смертельно» з одним зі своїх товаришів. Коли я увечері захотів прочитати молитву Господню, мені стало зрозуміло, що я не можу чесно сказати «прости, як я прощаю», коли в мене й на думці немає бажання простити його. Я тоді звернувся до свого духов­ного отця: що мені робити?

Він на мене подивився з наївним виразом обличчя (наївним він не був!) і мені сказав: «А в чому тут проблема? Коли ти дійдеш до цього місця в молитві, замість того щоб сказати “прости мені провини мої, як я прощаю моїм винуватцям”, включаючи цього товариша, ти чесно скажи: “Господи, моїх провин Ти не прощай, тому що я не прощаю і ніколи не прощу”».
Я вжахнувся: як же я можу благати Бога про те, щоб Він мене не прощав? Отець Афанасій залишався як кремінь: правда залишається правдою, якщо ти не можеш простити, то й не проси, щоби Бог тебе простив; іди. Я пішов, і коли дійшло до молитви, я не міг промовити цих слів. Ви самі розумієте, що звернутися до Бога з молитвою про те, щоб Він не прощав мені моїх гріхів, як я не прощаю образи, якої завдав мені товариш, я не міг.

Через кілька днів я до отця Афанасія повернувся й кажу: «Не можу!» — «Ну що ж, якщо ти не можеш, спробуй ось що зробити: перескоч; дійдеш до цього місця і перейди до наступного прохання, а це залиш осторонь». Я спробував, але залишити осторонь не міг, тому що я потребував прощення, потребував милості Божої, я не міг просити Бога про те, щоб Він взагалі забув про мене.

Я спробував раз, другий і знову повернувся. Отець Афанасій мені говорить: «Ну що? Один лише вихід — коли дійдеш до цього місця, скажи: “Господи! Прости мені мої гріхи, але лише настільки, наскільки я прощаю іншим”. А далі — твоя справа навчитися прощати».
І він мене змусив протягом довгого часу думати про мої стосунки з усіма людьми, які були навколо мене, і поставити перед собою питання різко, гостро про те, кому я прощаю від усієї душі, кому я прощаю ось скільки, кому я зовсім не прощаю, а намагаюся ліпше про нього забути. Це зайняло досить багато часу.

І в якийсь момент мені раптом стало зрозуміло, що це безумство, що навіть молячись про те, щоб Бог мене простив настільки, наскільки я прощаю, я накликаю на себе Божий осуд. Тому що поки що в мене немає в душі справжнього прощення, а лише бажання пробачити — це неправда: адже моє бажання пробачити полягало лише в тому, щоб мені самому пробачили.
Справжнього бажання не було, тому що, якби не було питання про те, щоб мені Бог простив, я б і не хвилювався про те, чи можу я сам прощати. І поступово, поступово я дійшов до моменту, коли зміг сказати: «Господи, прости, тому що я йому прощаю!».

ПРОСТИТИПО-СПРАВЖНЬОМУ

Ви, можливо, думаєте, що на цьому справа закінчилася. Це був лише початок, і цей початок триває й досі, тому що в міру того як живеш, ти виявляєш, що ненависті в тебе, можливо, й немає ні до кого, злості справжньої немає, хоча бувають спалахи гніву, неприязні, але справжнє прощення щодо людей, які тебе оточують, які хоч чимось тебе зранили, скривдили, принизили, не так просто принести Богові.

Доводиться поставити питання про кожну людину, яку ти знаєш, і сказати собі: я йому хочу простити, але, по-перше, чи є в мене причина йому прощати? Він, можливо, мене ненавмисно образив, та чи хотів він мене образити? І мій гнів, моя роздратованість, моя мстивість духовна чи не є відповіддю на випадковий, мізерний грішок цієї людини?

І далі, ставити питання про те, чи можу я сказати чесно: «Господи, я йому прощаю від душі, я йому прощаю усією своєю посильною любов’ю, я хочу, щоб ми ввійшли у вічність разом, як брати, як брат і сестра, щоб було щастям зустрітись у вічності. Але й на землі, якщо щось, що належить мені, заважає його внутрішньому звільненню, о Боже, очисти це!».

КОЛИ МИ МОЛИМОСЬ, МИ ПОВ’ЯЗАНІ ОДИН З ОДНИМ

Є старозавітне передання про те, як один з пророків молиться Богу й бачить, як його молитва, наче полум’я, піднімається від землі — і раптом перетворюється на туман, який вітер збиває до землі. Він звернувся до Бога і каже: «Як же так, Господи, я від усієї душі молюся Тобі, і моя молитва, наче дим, стелиться по землі. В чому річ? Чим я згрішив перед Тобою?» І Бог йому відповідає: «Ти образив одну вдову, і вона молиться про те, щоб тебе було покарано за ту рану душевну, якої ти їй завдав. І поки вона тобі не пробачить, твоя молитва до неба піднятися не може. Її молитва, наче сильний вітер, здуває твою молитву».

Отже, коли ми молимось, ми пов’язані один з одним дуже глибоко. І це дуже важливо. І тому, коли ми збираємось молитися, ми маємо передусім стати перед судом нашої совісті й поставити собі запитання: в якому я зараз стані?

Хоча б за цей день: чи не піднялося в мені якесь темне почуття, гріховне почуття, зле почуття? Жертва цього почуття, можливо, про це й не знає, це не важливо; важливо те, що в мені воно є чи було, хоча й минуло.

І тоді лише можна звернутися до Бога і сказати: «Господи, ось що зі мною робиться, ця людина для мене чужа, а разом із цим вона мені має би бути братом, сестрою бути. Ти ж її так полюбив, що Сам став людиною для того, щоб вона спаслася, а я її зневажаю. Може, без злості, але відвертаючи свій погляд, вона для мене не існує, я її знати не хочу, вона мені чужа».
І ось, перед тим як молитися, слід поставити собі це запитання. Для початку поглянути на найближчих, на наше найближче оточення: як я ставлюся до тих, кого я сьогодні просто зустрів? що сталося між нами? ця людина увійшла в моє серце шляхом любові, співчуття, бажання добра з мого боку, чи я зачинив двері перед нею? Або ще гірше: чи не відвернувся я від когось? Чи не захотів його зненавидіти й образити і тому й ухилився від зустрічі з ним, не лише уникнув розмови, але щоб і очима не зустрітися?

МИЛІСТЬ ТВОЯ БЕЗМЕЖНА…

Є молитви, які легко промовляти, тому ще ми не усвідомлюємо того, що говоримо. А іноді раптом ті чи інші слова спливають і наповнюють нас нерозумінням чи жахом. В одній з перших молитов, яку священик таємно читає під час Літургії, є слова: «Господи, слава Твоя незбагненна, держава Твоя невимовна…».

Це сказати легко, ми так собі Бога уявляємо: великим, славним, величним, державним. А далі йдеться: «Милість Твоя безмежна, людинолюбство Твоє невимовне…». І це ми можемо повторити тоді, коли ніщо нас болем не торкнулося, але якщо раптом нас торкнеться щось, що нас переверне, вжахне — чи легко це сказати?

Я згадую одну жінку, вже літню, в якої помер онук. Вона мені сказала: «Я більше з Богом розмовляти не можу! Він у мене забрав онука, який нічим перед Ним не завинив, Він його вбив, коли йому було лише десять років! Як я можу звертатися до Бога з молитвою, якщо Він став для мене жахом, чудовиськом?!».

Я їй тоді сказав (це було одразу після війни): «А скажи: за всі роки твого життя — першої війни, революції, еміграції, другої війни, переслідування тих чи інших людей — скільки тисяч дітей загинуло? Чому ж ти могла молитися Богу, споглядаючи цей жах?». І вона мені відповіла з прямотою, про яку слід задуматися: «Яка мені справа була до них, — це не мої діти, це не мої онуки!».

Часто буває, що ми можемо спокійно поставитися до того, що відбувається, тому що це не стосується нас безпосередньо, не проходить крізь наше серце, наче кинджал. І нам слід замислитися над тим, як ми ставимося до жахів життя. Чи можу я сказати щиросердно: «Милість Твоя безмежна, людинолюбство Твоє невимовне», — перед обличчям того, що коється? Є люди, які це можуть сказати, тому що вони самі пройшли через жах і разом із Христом встояли. А ми можемо лише вірою зміцнити себе, з’єднатися з ними, пам’ятаючи, що з ними було і як вони це сприйняли.

Підготували архімандрит Лонгин (Чернуха) ,
монахиня Євтропія (Бобровникова)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.