Longin_venchanie

МИ ДОСІ ВІДЧУВАЄМО ЙОГО ЛЮБОВ…

З отцем Лонгином ми познайомилися 2006 р. Я щойно закінчила університет, і в мене був непростий, перехідний період: кінець безтурботного студентського життя і початок дорослого, самостійного. Поки я навчалася, то жила в гуртожитку, оскільки сама нетутешня, родом з Волині. Потім довелося наймати житло й самотужки себе забезпечувати. За перший рік після закінчення навчання я чотири рази змінювала роботу й сім разів переїжджала. Мимоволі задумалася, як жити далі. Адже доти більше покладалася на себе, ніж на Бога. Важко уявити, що б я робила, якби не дізналася у той час про Бога, про Літургію, про Сповідь, про Причастя. Якби не познайомилася з отцем Лонгином. Я ще тоді зрозуміла, що знайомство з такою людиною — справжнісінький подарунок.


любов — як вогонь

Хотілося б зауважити, що отець Лонгин при зустрічі своїм першим запитанням завжди влучав прямо в ціль моїх життєвих насущних проблем, про які я навіть не встигала сказати. «Як твоя робота?» — коли я звільняюся. Коли я змушена була переїжджати, змінювати квартиру, то він питав про це, ніби відчував, й це мене завжди дивувало. А коли я прийшла до нього вперше дізнатися про розкол і про те, що робити з родичами, які пішли в розкол, то він запитав: «А сама ти як?». А я — ніяк, я ще тільки стежку ледь знайшла, а як нею іти — зовсім не розуміла. Отець Лонгин давав мені книжки, диски з фільмами, радив, що почитати, що подивитися. Ми довго розмовляли.
Якось втратила з ним зв’язок, телефон у нього не відповідав, та й у Лаврі не могла його відшукати. Це сталося саме тоді, коли я вже непогано заробляла, та мене почали долати думки про чернецтво. У душі я розуміла, що черниця з мене ніяка, але в миру жити вже не було сил, плюс гордовиті помисли тішили й без того надмірне самолюбство. Я часто відвідувала храм, читала духовну літературу, й мені дуже хотілося піти в тиху, пустельну місцину, де не буде офісу, переговорів, постачальників, договорів, дедлайнів, суєти, лише духовна романтика… Це потім я зрозуміла, що прагла легкого життя… Але поки що я хотіла обговорити це з батюшкою, а його не знайти…
Тоді ж я зустріла майбутнього чоловіка, ним виявився мій новий співробітник. Ми подружилися, і вже через місяць Борис освідчився мені й запропонував заміж, від чого я не змогла відмовитися. І тут якраз «знайшовся» отець Лонгин! Ми дізналися, що він проводитиме різдвяний ранок у дитячій недільній школі, й пішли на виставу, щоб розповісти батюшці про те, що кохаємо одне одного, і просити повінчати нас. А отець Лонгин був весь у дітях: акомпанував на піаніно, захоплювався їхніми виступами і дякував їм. По закінченні концерту діти та їхні батьки обступили його зусібіч. Побачивши нас із Борисом, отець Лонгин відразу зрозумів, чого я прийшла. Спочатку він попросив Борю допомогти скласти й віднести всю апаратуру та інвентар, а потім, коли вони повернулися, з осяйною усмішкою запитав, як у мене настрій. Я розповіла про свої життєві зміни. Батюшка відповів, що дуже радий за нас, благословив і дав згоду нас повінчати. Запросивши до кабінету, він радісно говорив з нами про те, як Господь промислительно єднає дві половинки в одне ціле; що ми дивовижно схожі одне на одного навіть іззовні, а деякі сім’ї набувають такої «схожості» роками спільного життя, і нам потрібно цінувати це, все життя дивитися одне на одного очима, повними любові, такими, як дивимося зараз. Потім додав, що попереду нас чекають не тільки радості, а й неминучі труднощі, поява дітей може змінити зовнішність мами, забрати сон, відпочинок, вибити з колії, але, попри зовнішні чинники, всередині ми повинні зберегти і примножити любов одне до одного й передати це дітям… Уже наприкінці вінчання він сказав нам, що любов — як вогонь: іноді горить, а іноді ледве жевріє, і якщо не трудитися, то вогонь згасне. Потрібно увесь час підкидати в нього «пальне»: поступатися, прощати, піклуватися і молитися одне про одного, тоді й любов не зникне, а зросте. За всі шість років нашого сімейного життя я жодного разу, ні на хвилину не шкодувала про свій вибір, я щаслива щохвилини, навіть у клопотах. І вірю, що це завдяки отцеві Лонгину, який поминав нашу сім’ю у своїх молитвах.

прийде час, і ми все зрозуміємо

Будучи вагітна Лізою, я потрапила в лікарню на збереження. Поряд із моєю палатою майже щодня робили аборти, і у мене всередині все переверталося від того, що на моїх очах вбивають, а я нічого не можу вдіяти. Зателефонувала отцеві Лонгину, і він сказав, що найголовніше, про що потрібно переживати мені зараз — це про ту дитину, яку я ношу, а якщо у мене є сили й думки щось сказати цим жінкам, то можна сказати, але постаратися це зробити з любов’ю та молитвою: «Господи, помилуй нас усіх»…
Народивши доньку я знову опинилася в лікарні. Після безуспішної спроби вилікувати запалену пухлину я готувалась до операції. У відчаї зателефонувала батюшці й почала плакати в трубку… Отець Лонгин навіть тоді знайшов потрібні слова, з якими я і пішла в операційну: «Танечко, ми за тебе молимося і молилися весь цей час. Господь чує наші молитви, Він усе про тебе знає, і на все, що відбувається з тобою, є Його воля. Ми зараз не розуміємо, чому так, за що, але прийде час, коли зрозуміємо, дізнаємося — чому, за що, для чого — і будемо за все вдячні Богу»… А поки мене оперували, отець Лонгин невпинно молився. Я дізналася про це від чоловіка. Батюшка попросив його повідомити, коли мене відведуть в операційну, а потім написати, коли вивезуть, і сказав, що він усі справи відклав і молитиметься, порадивши Борису теж не уривати молитву. І ось усі чотири з половиною години мій чоловік у лікарні та отець Лонгин у келії молилися про мене… Після операції батюшка приїхав до мене в реанімацію, висповідав і причастив Святих Христових Таїн.
Через рік, уже здорова, я зі здоровими дітьми, із чоловіком та друзями служили з отцем Лонгином подячний молебень, славили й дякували Богові за всі Його благодіяння. І ще невідомо, хто з нас більше за всіх радів тоді: ми чи отець Лонгин.
Зараз я плачу і не розумію, чому так сталося, що батюшка загинув у аварії, коли ми і стільки людей крім нас мали потребу в ньому, любили його і молилися про нього. Пригадую його слова про волю Божу, про те, що прийде час — і ми все зрозуміємо, все побачимо й за все будемо вдячні Богу… а поки плачу і молюся про нього…
P. S. Для всіх, хто знав отця Лонгина, знайомство з ним було великою розрадою. Ми досі відчуваємо його любов, його світло… І зі смертю батюшки життя його не припинилося. Він живе з нами, й посіяні ним зерна добра виростатимуть серед нас.
Нам дуже бракуватиме його привітної усмішки, його «Ну як Ви?» з подальшим співчутливим вислуховуванням про наше життя-буття, його співпереживання, порад і такого рідного голосу, його радості… З ним завжди хотілося залишитися якомога довше. З ним завжди раділа душа. Ми безмежно вдячні Богу, що зустріли отця Лонгина. І я тепер віритиму, сподіватимуся і намагатимуся жити так, щоб ми ще побачилися з ним… там… «идеже несть болезнь, ни печаль, ни воздыхание, но жизнь безконечная».
Тетяна Ващенко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.