МАЙСТЕРНЯ ЛЮДСЬКОГО СЕРЦЯ

Сьогодні, згідно з євростандартами, багато що змінюється на користь інвалідів. Але іноді на вулиці мами, які супроводжують своїх дітей-інвалідів, можуть почути: «Сиділа б ти вдома зі своєю дитиною!»… Марина Кравцова спілкується з інвалідами щодня і щаслива, що працює з ними.

Важко повірити, що ця миловида дівчина взяла на себе тягар опіки над хворими людьми й сотні їх урятувала від розпачу. Вона не вживає слова «інваліди», для неї це «люди, обмежені інвалідністю». Марина — кандидат психологічних наук, доцент кафедри основ спеціальної педагогіки і психології Білоруського державного педагогічного університету, а також соціальний керівник майстерень для людей з розумовими або фізичними обмеженнями на парафії храму на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість» м. Мінська. Аналогів таким майстерням в Україні поки що немає.

— Марино, чому Ви вирішили працювати з людьми, які мають серйозні розумові й фізичні обмеження?
— Мені завжди хотілося допомагати людям, можливо, це пов’язано із сімейними традиціями. Моя бабуся працювала в Червоному Хресті. У нашому домі завжди було багато людей, які потребували допомоги. Комусь вона вимірювала тиск, комусь робила уколи. Усе це було в нас, дітей, на очах. 
Працювати з дітьми, які мають особливості розвитку, я почала у 19 років, коли була студенткою факультету психології. На третьому курсі я прийшла в сестринство милосердя храму на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість». (У Мінську такі служби є при кожному православному храмі. До їхніх обов’язків входить: допомога в лікарнях, патронаж інвалідів і літніх людей вдома тощо.) Ми тоді проводили роботу з дітьми-інвалідами, які мають церебральний параліч. Адже навіть у наших великих містах ще дуже слабко функціонує безбар’єрне середовище. Наприклад, інвалідний візок іноді не входить у ліфт; якщо дитина важка, то не завжди родичі у змозі вивезти погуляти її на вулицю. Раз на тиждень ми привозили їх до храму, де проводили різні розвиваючі заняття. Наше найперше бажання було дуже простим — дати дітям можливість вийти з дому й подивитися на світ, одержати радість спілкування. І вони розцвіли, відчули щастя, долучилися до церковного життя, що теж дуже важливо. 
— Чи проводиться у Вас робота з батьками таких дітей?
— Батьки, які мають хворих дітей, зазвичай, розгублені, залишаються сам на сам зі своїм лихом. Не всі можуть самостійно подолати цей стан. Церква, насамперед, допомагає правильно ставитися до тієї біди, що випала на їхню долю. Батьки нас запитують: «Чому саме моя дитина народилася хворою?». На жаль, часто навіть у церковному середовищі можна зустріти осуд, мовляв, «за гріхи». Ми і наш настоятель протоієрей Ігор Коростелев такої позиції категорично не дотримуємося. Можна згадати притчу про сліпого, коли у хворобі людини був Промисл Божий, на який треба покладатися кожному. Бог — не месник за гріхи, Він — милосердний.
Треба підтримати батьків, давши їм можливість емоційного перепочинку. Наші особ­ливі люди працюють у майстернях протягом усього дня, у цей час їхні батьки можуть самі працювати. У них з’явилася можливість психологічно відпочити. Таке розвантаження потрібне. У цьому плані майстерні дуже допомагають.
Ще дуже важливо, що у батьків з’являється надія. Вони часто чують, що їхня дитина дурна, ні на що не здатна, і раптом тут відкривають для себе свою дитину — виявляється, вона може багато що робити, здатна до самостійного життя, потрібна іншим людям і цінна для суспільства. І ви не уявляєте, яке здивування написане на обличчях цих батьків. Я згадую одного нашого тата. Він заходив до майстерні навшпиньки, ставав за спиною свого сина й не міг повірити, що те, що робить його син, — це дійсно правда. Наше завдання — показати батькам можливості їхніх дітей, що значно вищі, ніж ми звикли думати.
— Діти, з якими Ви працювали, вже виросли, закінчили школу, і постало питання: «А що ж їм далі робити?»…
— Діти закінчили спеціалізовані школи, багато хто міг навчатися тільки вдома. Їм поставили «неробочу» групу інвалідності. На роботу їх ніде не беруть, вони приречені сидіти вдома разом зі своїми батьками. І найболючіше для всіх питання: що буде, коли батьків не стане?..
1997 р. у нас відкрилися майстерні для людей з розумовими і фізичними обмеженнями. Тоді сама ідея організації трудової зайнятості людей з важкою інвалідністю викликала подив. Зараз ця тема активно обговорюється на Заході, а для пострадянських країн ця ідея ще нова. Відверто кажучи, коли мені запропонували цю роботу, я злякалася, незважаючи на те що на той момент мала непогану підготовку з клінічної психології. Здавалося, що із розумово відсталими людьми мені буде важко спілкуватися й налагодити робочий процес. Але цей страх зник у перші ж півгодини нашої роботи. Ось уже 12 років я тут працюю й свого життя без людей з інтелектуальними обмеженнями тепер не уявляю.
— Скільки людей працює у Вас, і які роботи вони виконують?
— Ми починали із чотирьох осіб. Поступово кількість співробітників майстерень збільшилася, ми відкривали нові відділи. На сьогодні у нас працюють 95 осіб з діагнозами «олігофренія», «синдром Дауна», «епілепсія» та ін. Є навчальні майстерні, де наші люди опановують роботу на деяких видах устаткування, навчаються виконувати окремі операції з виготовлення виробів.
 Є виробничі відділи, де співробітники з обмеженими можливостями одержують грошову винагороду: свічковий, палітурний, фасувальний, художньої деревообробки, ткацький тощо. Перелік робіт, що їх можуть виконувати такі люди, досить широкий.
— Яке ставлення громадськості до майстерень і до Ваших співробітників?
— Дуже часто нам закидають: «Звичайно, ви можете працювати з інвалідами, у вас є приміщення, велика парафія, багато людей». Насправді усе починалося з вагончика для будівельників. Парафія тоді була — відкрите поле на околиці міста. Храм розміщувався у брезентовому наметі, який пожертвували військові. Але вже тоді знайшлися люди, готові допомагати тим, кому це було потрібно, вдома й у протезно-ортопедичному госпіталі, що поряд із нашою парафією. Патронажна служба для інвалідів і літніх людей особливо затребувана й досі. На жаль, ми зустрічаємося із ситуаціями, коли важкохворі, паралізовані люди мають родичів, але ті сидять у сусідній кімнаті й дивляться святкові програми, а хворі лежать без догляду і навіть без їжі…
Також від чиновників можна почути: «Ви там просто використовуєте інвалідів». Але їм невтямки, що такі майстерні не можуть навіть самі себе окупити. Потрібна допомога благодійників.
— Хто допоміг Вам фінансово в організації майстерень?
— Служіння в дитячому психоневрологічному інтернаті допомогло нашому настоятелеві зрозуміти, що уявлення про «недієздатних» людей не відповідають дійсності. Саме тому в проекті комплексу храму на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних Радість» було передбачено будівництво майстерень для людей з розумовими й фізичними особливостями розвитку. Цю ідею підтримав керівник благодійної соціальної установи «Бетель» ім. Ф. фон Бодельшвінга (Німеччина) Херберт Вольхютер. У 1996 р. Національна комісія зі справ ЮНЕСКО Німеччини «Діти в біді» проводила міжнародний конкурс проектів допомоги дітям-інвалідам, показаний на Різдвяному благодійному телемарафоні на каналі німецького телебачення RTL-2. Проект «Майстерні для інвалідів з навчальною і практичною сферами в церковному соціальному центрі храму на честь ікони Божої Матері “Усіх скорботних Радість”» на телевізійному марафоні представляв екс-міністр іноземних справ Німеччини Ганс-Дитріх Геншер. Саме цей проект і потрапив у число переможців. Так з’явилися кошти для будівництва будинку майстерень, урочисте відкриття й освячення яких відбулося 21 серпня 2000 р.
— Чи важко працювати з інвалідами?
— Ці люди дуже цінують свою роботу. Не кожна здорова людина з такою повагою й трепетом ставиться до своєї праці. Наприклад, наші співробітники приходять за годину до початку робочого дня. Найнеулюбленіший час — відпустка. Влітку багато з них добровільно приходять сюди й просять дати їм якусь додаткову роботу, незважаючи на те що вони у відпустці.
— Яка духовна робота проводиться із цими людьми?
— Дуже важливо, що наші майстерні діють при храмі. Якщо подивитися на ставлення до розумово відсталої людини в наших майстернях, то воно на щабель вище, ніж у багатьох здорових людей за церковною огорожею. Люди, що мають таку ваду, як інтелектуальна недостатність, стають адекватними й особистісно зрілими. 
Наш робочий день починається і закінчується молитвою. Ці люди потребують відповідей на багато питань: що таке життя, що таке людина, як вона повин­на жити, що таке смерть, чому люди йдуть із життя? І на всі ці питання вони одержують відповіді саме тут. Також ми говоримо про стосунки між людьми, якими вони повинні бути, вчимося розв’язувати конфлікти виходячи із християнських позицій і цінностей, що теж важливо. Ми допомагаємо їм підготуватися до усвідомленої участі в таїнствах Церкви. Вони із задоволенням допомагають у храмі. Разом ми готуємо концертні програми на великі свята.
— Крім того, що Ви працевлаштували людей з інвалідністю, у чому ще бачите своє завдання?
— Наша місія — насамперед змінити ставлення до сімей із хворими дітьми, до таких дітей і дати їм певну підтримку. Стереотипи, на жаль, існують і у фахівців. Знаєте, є шаблонне мислення: мовляв, якщо розумова відсталість, то це однозначно прирівнюється до рослини, «не здатна ні на що людина». Але це не так, і я це бачу на практиці. Мало хто розуміє, що якщо людина обмежена інвалідністю, то їй потрібен не тільки догляд: поїсти, одягтися й принаймні організувати дозвілля. Насправді перелік потреб цих людей такий самий, як і у всіх здорових. Навіть у дітей з розумовою відсталістю є потреба в реалізації своїх здібностей, щоб бути корисним суспільству.
— Що дає особисто Вам робота з розумово відсталими людьми?
— Велике задоволення приносить, коли інші люди щасливі. Наступає своє внутрішнє полегшення, спокій, рівновага. Якщо навіть зважаючи на якісь обставини я піду з майстерень, все одно шукатиму цих людей, тому що вони дають те, що не можуть дати інші люди: відкритість, щирість у стосунках, у любові. Те, як вони ставляться до тебе, до життя — це величезна цінність. Якось мені прийшло повідомлення такого змісту: «Марино Вікторівно, я вітаю Вас із днем народження Вашої сестри!». Звичайна людина навряд чи додумається до такого привітання. Вони дуже чітко знають і відслідковують те, що для тебе цінне, бережуть твої почуття, щиро турбуються про тих, хто їм допомагає.
Найголовніше у стосунках із такими людьми — це любов.
— Дякую, Марино, за бесіду. Сподіваюся, і в Україні на парафіях знайдуться активісти, які, наслідуючи Ваш приклад, зможуть взяти на себе опіку над людьми з розумовими й фізичними обмеженнями.
Бесіду вела Катерина Дятлова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.