МАМА МОЛИЛАСЯ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ

Сьогодні ваша, шановні читачі, співрозмовниця — киянка Віра Кузьмівна Тітенкова. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, маленькій Вірі було вісім років. Вона — свідок окупації столиці України фашистськими загарбниками.
Послухаємо…

Коли німці входили до міста, ми були на Володимирській вулиці. Там жила наша родичка. І коли почалася війна, ми вирішили бути разом.
Я бачила, як вони йшли. Як йшли фашисти нашим містом…
До окупації пам’ятаю: йду до школи (а вона була біля вокзалу — залізнична школа № 6), і в цей час — вибух бомби. Фашисти хотіли поцілити у вокзал. Бомба впала на площу (напроти вокзалу). Осколок ударив мені в портфель.
…Ми стояли на балконі будинку на Володимирській і бачили: рано-вранці з боку Софійського собору їхали три мотоциклісти: один попереду, двоє обабіч, а позаду — кіннота. Вони зупинилися напроти входу в університет. Кіннотники оточили скверик. Зі скверика виволокли хлопчика років 15 з гвинтівкою.
Тоді з будівлі університету вийшли три молоді жінки у вишиванках, із х­лібом-сіллю.
Фашисти поставили хлопчика під червону стіну і розстріляли.
Увесь Південно-Західний фронт, який захищав Київ, був розбитий або полонений. Можете уявити, скільки там було військових.
Ми жили на Повітрофлотському шосе, у нас був свій будиночок. І щоранку протягом декількох днів, тільки починало світати, німці вже вели полонених цією вулицею. Колони були дуже довгі. Вели есесівці в чорній формі з собаками. Одразу ж вибігали з будинків жінки і дивилися — чи немає своїх. Наш тато також опинився в полоні. І ми теж виходили.
І, певно, вони цих полонених не годували. Люди були ослаблі, деякі падали. Я побачила, як впав високий чоловік. Кажу: «Мамо, чому він упав, він же такий великий, сильний?». Він упав на коліна, німець підійшов, а він йому: «Пане, у мене вдома кіндер!». А фашист його багнетом заколов. Ось так вони вбивали усіх, хто падав. За колоною їхала підвода з поліцаями, які одразу ж викопували неглибокі ями (вулиця була неасфальтована) і закопували трупи.
Коли з часом почали реконструкцію цієї вулиці і вкладали асфальт, я думала: «Господи, це ж по трупах кладуть, як же так?». І потім, 9 травня, у день Перемоги, коли я пішла на могилу бабусі на Солом’янське кладовище, то, повертаючись центральною алеєю кладовища, побачила могилу, і поряд — дуже багато квітів. Підійшла і прочитала: «Тут поховані останки полонених, знайдені при реконструкції вулиць міста Києва». Я навіть зраділа! Думала: «Кісточки полоненого, останні хвилини життя якого я бачила, теж тут лежать». Купила букет і принесла йому і всім тим, хто тоді поліг.
…Ми ж, проводжаючи колони полонених, видивлялися тата. Через деякий час приходить до нас додому колишній полонений і приносить від тата записку. І каже, що тата тримають у Кременчуці, у таборі. І ще каже: «Ідіть туди, викличте такого-то поліцая, і він допоможе. Але приготуйте йому подарунок». До Кременчука майже 300 км. Транспорту ніякого не було. Йшли пішки. Мама бере двох знайомих, чоловіка з дружиною, і йдуть визволяти тата. Вони взяли санчата — вже була зима. І мішки для тютюну. Коли прийшли до табору, викликали того поліцая, домовилися з ним, а мама вручила йому великі натуральні рукавиці. І він сказав: «Через три дні твій чоловік буде вдома». І, дійсно, тато через три дні зустрівся з мамою і розповів, що напередодні цей поліцай підійшов до нього ввечері і сказав: «Завтра вранці буде шикування, а ти ставай третім». Тато став третім, а третього, мабуть, для якихось пропагандистських цілей, відпустили. Одного на увесь табір, можете собі уявити?! Це все молитви.
Мама нічого не робила без благословення. До арешту в 1937 р. отця Михаїла Єдлінського вона духовно окормлялася у нього. Була на вечірньому богослужінні напередодні його арешту, після якого він уже не повернувся. Заарештували й отця Олександра Глаголєва. Вони служили недалеко один від одного. А після того як заарештували отця Михаїла, мама стала ходити за духовною порадою і благословенням до схиархієпископа Антонія (Абашидзе). Вона мені розповідала, що, коли закривали Лавру, владика Антоній був хворий. І його якась жінка забрала до свого власного будинку. Прийшли його за­арештовувати, а вона сказала: «Ви можете взяти його тільки через мій труп, убийте мене, потім беріть його». Вони розвернулися і пішли, за молитвами владики, звичайно. Ну і мама завжди на все брала благословення. І коли вона пішла рятувати тата, вона взяла в нього благословення і попросила його молитов. Коли мама з попутниками поверталася з Кременчука, намінявши тютюну, то на кордоні з Київською областю їх зупинив поліцай.
Двоє маминих попутників пройшли, а її зупинили. «Що везеш?» Мама сказала, що була отамечки. Сказала, як було.  А він говорить: «Ні. Партизанам везеш — ходімо назад». Мама плакала, благала — нічого не допомогло.
Приводить поліцай її до якогось приватного будинку, говорить: «Стій тут». І забрав санки з тютюном. Мама стоїть. Раптом через паркан визирає якась жінка і каже: «Біжіть звідси! Бо хто до цього дому заходить — живим не вертається».
Мама молиться і відповідає тій жінці: «Нічого, я не одна». І ось її викликають у цей будинок.
Мама потім згадувала: «Це було дуже страшно! Навіть зараз говорю про це — і моторошно стає. Есесівець! Такий страшний! Бандитська пика…».
А по кімнаті на підлозі розсипано тютюн. Перекладач перекладає. Мама розповідає, як було, що в таборі її чоловік, і вона ходила туди. А він — ні. «Партизан — розстріляти». І тоді до будинку заходить німець високого рангу, вже не в чорному одязі, не есесівець, а в сірому. Та одразу — до мами. Мама йому відповідає на всі запитання. І ось один — відпустити, а інший — розстріляти. Відпустили.
Мама прожогом вискочила на вулицю. Вона завжди говорила, що Миколай Угодник їй допоміг.
— Часто молилася, напевно, Ваша мама Святителю Миколаю?
— Звичайно! Вона завжди йому молилася. І тато молився.
Тому і вдалося йому повернутися…
…Мама побігла подалі від того будинку.
Мама біжить — хоче наздогнати своїх попутників. Адже одній небезпечно було ходити. Майже 300 км потрібно пройти… Запитує у зустрічних: «Ви не бачили чоловіка і жінку?», — «Бачили, бачили, але це вже далеченько». Мама вибігає на якусь гірочку. І далеко — дві крапочки. Вона кричить — не чують. І люди, які йшли вперед і назад, стали хором кликати. Крапочки зупинилися. Мама наздогнала, вибилася із сил. Вони з’єднали двоє санчат. Поклали її і везли, поки вона опам’яталася.
Вдома мама дякувала Богу. А через три дні прийшов тато.

…У Києві німці влаштовували облави. На вулицях хапали людей. Жінок і дітей відправляли до Німеччини на роботи, чоловіків часто розстрілювали.
І тоді схиархієпископ Антоній благословив маму забрати усю сім’ю і йти з Києва. І вказав адресу — Узинський район, радгосп ім. Воровського. Це за Білою Церквою. Пішки — 150 км. Мама потім не раз проходила цю відстань вперед і назад: бабуся залишилася в окупованому Києві, тож потрібно було їй продукти приносити. Якось взяла мене із собою.
…Коли ми туди прийшли, нас поселили в бараку. Біженців було багато. Кімната була велика, і я пам’ятаю, що ліжка стояли в три ряди.
Тато був будівельник і відразу показав себе. Допомагав усім, дахи крив — все робив. Йому дали півбудинку. Поле, потім польова дорога, і ось уздовж дороги —будинки.
Другу половину займав якийсь Петро з дружиною. У нас там з’явилася корова, кури. Землі — хоч відбавляй. Засадили грядки. Ходили до Києва, щоб бабуся не померла з голоду.
А як зупинялися ми! У будь-яку хату постукаєш — і тебе приймають на ніч. У будь-яку хату!

— Не те, що зараз, Ви хочете сказати…
— Що Ви! Зараз немає такого… Ні. А тоді люди були дуже чуйні, уважні й добрі. Майже завжди нас годували, чим Бог послав.
А одного разу зупинилися у господині з п’ятьма дітьми. У дітей волосся було таке заплутане… Я сіла розплутувати — по одній волосинці, щоб не боляче. Причесала їх, взяла у мами мило, помила голови. Господиня говорить: «Жіночко, залиште нам цю дівчинку!». Мама дивується: «Як це я залишу?!». Ну, загалом, і діти просили, і господиня — і мама залишила мене, поки не повернулася назад.

— А чим займалися, окрім свого господарства? Це радгосп був?
— Ні. Ніякого радгоспу не було. Тато ходив, допомагав будувати приватно. Роботи було багато. Чоловіки переважно в армії були, тому чоловіча рука була потрібна.
І от німці, коли наші їх погнали, відступали і по нашій дорозі. Звістка про те якась, напевно, була, бо тато вчасно викопав печеру. Вхід — під стійлом корови. Люди туди й упірнали. І мій старший брат. Йому було у 1943-му вже 18 років.

— Тобто, ховалися від фашистів?
— Так, коли німці відходили, вони туди і сховалися — два брати мої і батько. А ось Петро не сховався чомусь. Або не встиг, або ще щось… І сидів у скирді, в соломі. Як зараз пам’ятаю — місяць був світлий та великий. І було видно, як удень.
Німці в кожен дім заходили і розстрілювали чоловіків. Боялися: вони відходять, а чоловік візьме зброю і буде стріляти… Вони уже всього боялися. Знали, що накоїли на нашій землі. А неподалік жив ще один Петро. Його називали «куркулем». Він виходив у поле й завжди говорив: «Оце усе було моє… Колись було моє…». Ненавидів радянську владу і, коли німці зайшли до нього, сказав: «У наступному будинку є троє чоловіків». Це наш сусід Петро, тато і мій старший брат.

І ось сидить у нашій кімнаті дружина Петра, мама, я лежу на ліжку. Гуркіт — ломляться у двері. Мама перехрестилася, відчиняє. Стоїть німець, тримає свого коня (німці були верхи), заходить до кімнати. Мама відразу показує на мого брата і каже: «Хворий», а німці боялися хворих. Фашист із кімнати. І вивів маму. Запитує: «Де чоловіки?». Мама говорить: «Та нема у нас ніяких чоловіків». Німець йде навколо будинку, потім дає мамі повід коня, говорить: «Стій», а сам — шукати, де чоловіки. І що мама робить? Стрибає в туалет, в дірку! Німець підійшов, вилаявся, вистрілив у повітря кілька разів, а йому вже кричали-кликали. Сів на коня і поскакав.
А Петро, який засів у скирді, бачив усе, підійшов до туалету і питає: «Хто там?». Мама каже: «Це я!». І тримається руками зсередини за дірку. Він і витягнув. І мама через поле побігла до першого будинку.
Хочу ще раз підкреслити: які були люди! Маму обмили, напоїли якимось чаєм, поклали на піч, і вона проспала там до ранку.
А вранці прийшли наші. Молоді такі хлопці, красиві. Їх було чоловік п’ять. Мама вже повернулася, і курку їм, і яйця, і все-все. Вранці поскакали далі, вони на конях були.
І у нас до того часу з’явився кінь. І наступного дня ми поклали всі речі на воза, запрягли, мене посадили зверху, корову прив’язали ззаду, для курки тато змайстрував якусь клітку, і в такому вигляді ми приїхали до Києва. З коровою! Тато побудував для неї хлів. І ця корова була у нас ледь не до 60-х років. Поки Хрущов не заборонив тримати у місті худобу.

— Ви жили у приватному будинку?
— Ні. Тато працював виконробом. Будував. По цій вулиці. Зараз для виконробів ставлять вагончики, а тоді — дерев’яні тимчасові будинки. А коли закінчили будівництво, начальник виписав татові цеглу і говорить: «Обкладеш — і буде квартира, тобі і бухгалтеру». Жили ми перед тим на вулиці Короленка, і було нас 15 чоловік в одній кімнаті. Ну ми туди і переїхали, тато російську піч склав. У нас — три кімнати і кухня. А поряд — хлів для корови.
Це зараз на цій вулиці все забудовано, а раніше тут були яри і ми каталися на санчатах.
Одного разу мама відправила мене пасти корову. На вулиці — дощ. Я взяла чорну парасольку. І йду… А я так любила цю корову, вона була мені, як подружка! Така хороша, така лагідна! І я йду, накрила парасолькою себе і її голову. Спустилися ми до залізниці, дощик перестав, я лягла на травичку, тримаю цю парасольку, прив’язала мотузку до парасольки. А корова ж як: їсть, їсть, а потім головою раз — і смикне. І ось вона висмикнула у мене цю парасольку. І як побачила щось чорне позаду! Як почала бігати! Я кричу: «Миленька, зупинись, ну, будь ласка!». Але вона, поки не роздерла цю парасольку на шматки — не зупинилася.
Повернулася я додому — парасолька розідрана, перелякана корова не дала молока… Ось так я пасла корову.
Після закінчення війни декількох фашистів повісили на нинішньому Майдані Незалежності.
Оголосили, що їх стратять, прізвища перераховували. Вішали тих, хто звірствував під час окупації. І ми ходили на Майдан і дивилися, як їх вішали.

— І скільки осіб тоді повісили?
— Осіб 30, здається. Я не пам’ятаю точно.

— Це тих, хто в Києві були?
— Напевно. Подробиць не пам’ятаю.

— А де Ви працювали після війни, після навчання?
— Працювала в проектному інституті суднобудування. У нас зараз багато говорять: «І це не так! І це погано!». Всі дивляться один на одного — хто як живе. Багато хто — у пригніченому і зневіреному стані. А після війни люди були радісні та світлі, хоча не вистачало найнеобхіднішого.
Під час війни люди знали, що буде добре! На обрії було щось хороше. А зараз на горизонті нічого немає… Хоча зневіра — гріх. Все одно — гріх.

— Так, зараз подивишся: у людей є що одягнути, є що їсти. Але при цьому у багатьох зневіра… А під час війни і після війни було піднесення. Чому?
— Тому що люди сподівалися і знали, що буде добре.

— А зараз не сподіваються?
— А зараз — ні. Зараз такий розвал! І чим далі, тим гірше. Матеріально в ті часи жили набагато гірше, але було піднесення.

— Полиці супермаркетів вгинаються від товарів, але при цьому у людей повна незадоволеність життям… Що ж дає радість життя для віруючої людини і зараз?
— Віра. Тільки віра. А тоді… По-перше, країна перемогла! По-друге, навіть ті, хто голодував і кому важко було — знали, що попереду розквіт.

— Була надія. Люди жили надією…
— Моя мама, як я вже говорила, була в отця Михаїла Єдлінського напередодні його арешту. Вона про нього дуже добре відгукувалася. Він був чудовий батюшка. Дав мамі молитву і сказав, щоб вона навчила нас, дітей, щоб ми читали цю молитву вранці та ввечері. І жодна волосина з голови не впаде. Мама змушувала нас, і ми читали цю молитву щодня. І, зрештою, війна минула, а з нас не впала жодна волосина. І всі з нашої родини залишилися живі та цілі, що було тоді величезною рідкістю.

Оскільки ми були дітьми, батюшка дав молитву у віршах:
Господи, Боже, зглянься на нас, стомлених суворою боротьбою.
Словом Твоїм зсуваються гори, каміння — як віск,
що тане перед Тобою.
Темряву відділив Ти від яскравого світла. Створив Ти Небо небес.
Землю, що трепетом життя зігріта, весь світ Ти наповнив прихованих чудес.
Створив Ти рай і вигнав нас із раю. О Боже, знову нас до Себе поверни!
Ми втомилися, в мороці блукаючи. Ми, грішні, прости нас, прости.
Не спокушай нас безцільним стражданням,
не втомлюй непосильною боротьбою.
Дай повернутися нам з надією, дай нам, Господи, злитися з Тобою.
Ім’я Твоє — незрозуміле і дивне. Боже наш,
нам допоможи!

Бесіду вела і записала Анастасія Лаговська

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.