М. С. Лєсков. Перлове намисто

В одній освіченій родині сиділи за чаєм друзі і говорили про літературу — про вимисел, фабулу. Шкодували, чому ж усе це у нас бідніє і блідне. Я пригадав і розповів про одне характерне зауваження покійного Писемського, який говорив, нібито літературне зубожіння насамперед пов’язане з розмноженням залізниць, які дуже корисні для торгівлі, але художній літературі шкодять.

Один гість на це зауважив, що Писемський оригінальний, але неправий, і навів як приклад Діккенса, який писав у країні, де дуже швидко їздять, однак бачив і спостерігав багато, і фабули його оповідань не страждають бідністю змісту.

— Винятком є хіба що його святочні оповідання. І вони, звичайно, прекрасні, але в них є певна одноманітність; проте звинувачувати в цьому автора не можна, бо це такий різновид літератури, в якому письменник почувається невільником занадто тісної і правильно обмеженої форми. А через це у святочних оповіданнях і помічається велика штучність і одноманітність.

— Ну, я з вами не зовсім згоден, — відповів третій гість, поважний чоловік, який часто вмів сказати слово до ладу. Тому нам усім і захотілося його послухати.

— Я гадаю, — продовжував він, — що і святочне оповідання, маючи усі властиві йому рамки, все‑таки може видозмінюватися і володіти цікавою різноманітністю, відображаючи у собі і свій час і звичаї.

— Але чим ви можете довести вашу думку? Аби вона була переконливою, треба, щоб ви нам показали таку подію із сучасного життя нашого суспільства, де б відображались і час і сучасна людина, проте щоб все це відповідало формі та програмі святочного опові­дан­ня, тобто було злегка фантастичним, викривало якийсь забобон, і мало б не сумне, а веселе завершення.

— Ну що ж? Я можу вам навести таке оповідання, якщо бажаєте.

— Зробіть ласку! Та лиш пам’ятайте, що воно має бути істинна пригода!

— О, будьте певні, — я розповім вам пригоду найістиннішу, і притому про людей мені дуже дорогих і близьких.

* * *

Три роки тому брат приїхав до мене на святки з провінції, де він тоді служив, і наче його яка муха вкусила — напосів на мене і на мою дружину з невідступним проханням: «Оженіть мене».

Ми спочатку думали, що він жартує, але він серйозно і наполегливо пристає: «Оженіть, зробіть ласку! Врятуйте мене від нестерпної нудьги самотності! Обридло парубоцьке життя, набридли плітки й нісенітниці провінції, — хочу мати своє родинне вогнище, хочу сидіти вечорами з любою дружиною біля своєї лампи. Оженіть!»

— Та зажди, — кажемо, — усе це чудово і нехай буде по‑твоєму, — Господь тебе благослови, — одружуйся, але ж потрібен час, щоб пригледіти гарну дівчину, яка б припала тобі до серця і щоб ти також здобув у неї до себе прихильність. На все це необхідний час.

А він відповідає:

— Що ж — часу удосталь: два тижні святок вінчатися не можна, — ви мене у цей час посватайте, а на Водохреща ввечері ми повінчаємося і по­їдемо.

— Е, — кажу, — та ти, любий мій, либонь трохи з глузду з’їхав від нудьги. (Слова «психопат» тоді ще не було в нас у вжитку.) Мені, — кажу, — з тобою забавлятися ніколи, я зараз у суд на службу йду, а ти ось тут залишайся з моєю дружиною і фантазуй.

Вважав, що все це, звісно, дрібниці, або, принаймні, що ця вигадка дуже далека від здійснення, а тим часом повертаюся на обід додому і бачу, що у них уже справа визріла.

Дружина каже мені:

— У нас була Машенька Васильєва, просила мене з’їздити з нею вибрати їй сукню, і поки я одягалася, вони (тобто мій брат і ця дівчина) посиділи за чаєм, і брат каже: «Ось прекрасна дівчина! Чого там ще багато вибирати — одружіть мене з нею!»

Я відповідаю дружині:

— Тепер я бачу, що брат справді здурів.

— Ні, дозволь, — відповідає дружина, — чому ж це конче «здурів»? Навіщо ж заперечувати те, що ти сам завжди поважав?

— Що ж це я так поважав?

— Неусвідомлені симпатії, потяг серця.

— Ну, — кажу, — матінко, мене на це не візьмеш. Усе це добре у свій час, добре, коли ці поривання випливають з чогось ясно усвідомленого, з признання видимих переваг душі і серця, а це — що таке… в одну хвилину побачив і готовий обрешетуватися на все життя.

— Так, а ти що маєш проти Машеньки? — Вона саме така і є, як ти кажеш, — дівчина ясного розуму, благородного характеру і прекрасного й вірного серця. До того ж і він їй дуже сподобався.

— Як! — вигукнув я, — так це ти вже і з її боку встигла заручитися признанням?

— Признання, — відповідає, — не признання, а хіба цього не видно? Кохання — це по нашому жіночому віданню, — ми його помічаємо й бачимо в самому зародку.

— Ви, — кажу, — всі дуже противні свахи: вам би лише когось женити, а там що з цього буде — це вас не обходить. Побійся наслідків твоєї легковажності.

— А я нічого, — каже, — не боюся, бо я їх обох знаю, і знаю, що брат твій — прекрасна людина і Маша — дуже мила дівчина, і вони як дали слово дбати про щастя одне одного, то це й виконають.

— Як! — закричав я, не тямлячи себе, — вони вже й слово одне одному дали?

— Так, — відповідає дружина, — це було поки що алегорично, але зрозуміло. Їхні смаки і прагнення сходяться, і я ввечері поїду з твоїм братом до них, — він, напевно, сподобається старим, і потім…

— Що ж, що потім?

— Потім — нехай як знають; ти тільки не втручайся.

— Добре, — кажу, — добре, — дуже радий у таку дурість не втручатися.

— Дурості ніякої не буде.

— Чудово.

— А буде все дуже добре: вони будуть щасливі!

— Дуже радий! Тільки не завадить, — кажу, — моєму братикові і тобі знати і пам’ятати, що батько Машеньки всім відомий багатий скнара.

— То й що з цього? Я цього, на жаль, і не можу заперечувати, та це нітрохи не заважає Маші бути прекрасною дівчиною, з якої вийде прекрасна дружина. Ти, мабуть, забув те, на чому ми з тобою не раз зупинялися: згадай, що у Тургенєва — всі його найкращі жінки, як на підбір, мали дуже неповажливих батьків.

— Я зовсім не про те кажу. Машенька дійсно чудова дівчина, а батько її, видаючи заміж двох її старших сестер, обох зятів обдурив і нічого не дав, — і Маші нічого не дасть.

— Як знати? Він її більше від усіх любить.

— Ну, матінко, наставляй кишеню: знаємо ми, що таке їхня «особлива» любов до дівчини на виданні. Всіх обдурить! Та йому і не обдурити не можна — він на тому стоїть, і статку своєму, кажуть, тим і початок поклав, що гроші під великий відсоток під застави давав. У такої от людини ви захтіли любові і великодушності дошукатися. А я вам от що скажу, що перші його два зяті обидва самі пройди, і якщо він їх ошукав і вони тепер усі ворогують з ним, то вже мого братика, який з дитинства страждав утрированою делікатністю, він і поготів залишить ні з чим.

— Тобто як це, — каже, — ні з чим?

— Ну, матінко, ти жартуєш.

— Ні, не жартую.

— Та хіба ти не знаєш, що означає «залишити ні з чим»? Нічого не дасть Машенці, — і край.

— А, лишень це?

— Ну, звичайно.

— Авжеж, авжеж! Це можливо, та лишень я, — каже, — ніколи не думала, що по‑твоєму — отримати путню дружину, хоча й без посагу, — це називається «залишитися ні з чим».

Знаєте милу жіночу звичку і логіку: зараз — у чужий город, а вам по сусідству шпильку в бік…

— Я кажу зовсім не про себе…

— Ні, чому ж?..

— Але це дивно, ma chere! (моя люба (франц.)).

— Та чому ж дивно?

— Тому дивно, що я цього на свій рахунок не говорив.

— Але думав.

— Ні — зовсім і не думав.

— Тоді, уявляв.

— Та ні ж бо, дідько його візьми, нічого я не уявляв!

— То чого ж ти кричиш?!

— Я не кричу.

— І «дідько»… Що це таке?

— Та тому, що ти мені терпець уриваєш.

— А отож‑б й воно! А якби я була багата і принесла з собою тобі посаг…

— Е-ге-ге!..

Цього вже я не витримав і, за висловом покійного поета Толстого, «почавши — як бог, закінчив — як свиня». Я прибрав ображений вигляд, — бо і справді почувався несправедливо скривдженим, — і, похитавши головою, обернувся і пішов до себе в кабінет. Але, зачиняючи за собою двері, відчув непереборну жагу помсти — знову відчинив двері і сказав:

— Це свинство!

А вона відповідає:

— Mersi, мій любий.

* * *

Лихий його зна, що за сцена! І не забудьте — це після чотирьох років найщасливішого і нічим ні на хвилину не затьмареного подружнього життя!.. Досадно, прикро — і нестерпно! Що за дурниця така! І через що!.. Все це набаламутив брат. І що зі мною таке, що я так киплю і хвилююся! Адже він справді дорослий, і чи не має сам він права обсудити, хто йому подобається і з ким йому одружуватися?.. Господи — у цьому сину рідному тепер не вкажеш, а те, щоб брат брата мав ще слухати… Та і за яким, зрештою, правом?.. І чи можу я, дійсно, бути таким провидцем, щоб ствердно пророкувати, яке сватання чим скінчиться?.. Машенька дійсно чудова дівчина, а моя дружина хіба не чарівна жінка?.. Та й мене, слава Богу, ніхто негідником не називав, а тим часом ось ми з нею, після чотирьох років щасливого, ні на хвилину нічим не затьмареного життя, полаялися, як кравець з кравчинею… І все через дрібниці, через чиюсь блазненську примху…

Мені стало страшенно соромно перед собою і страшенно її шкода, бо я вже на її слова не зважав, а в усьому звинувачував себе, і в такому сумному і невдоволеному настрої заснув у себе в кабінеті на дивані, закутавшись у м’який ватяний халат, стьобаний для мене власними руками моєї любої дружини…

— Прости мене, мій янголе, що ти мені, нарешті, увірвала терпець. Я більш не буду.

І мені, зізнатися, до того захотілося скоріше йти з цим проханням, що я прокинувся, підвівся і вийшов з кабінету.

Дивлюся — в будинку скрізь темно і тихо.

Питаю покоївку:

— Де ж пані?

— А вони, — відповідає, — поїхали з вашим братиком до батька Марії Миколаївни. Я вам зараз чаю приготую.

«Ач яка! — думаю, — значить, вона своєї настійливості не полишає, — вона таки хоче одружити брата з Машею… Ну нехай роблять, як знають, і нехай їх Машин батько обдурить, як він обдурив своїх старших зятів. Та навіть ще більше, ті ж бо й самі жигани, а мій брат — втілена чесність і делікатність. Тим краще, — нехай він їх обдурить — і брата і мою дружину. Нехай вона обпечеться на першому ж уроці, як людей сватати!»

Я отримав з рук покоївки склянку чаю і всівся читати справу, яка завтра починалася у нас в суді і завдавала мені чимало клопотів.

Заняття це захопило мене далеко за північ, а дружина моя з братом повернулися о другій годині і обоє превеселі.

Дружина каже мені:

— Не бажаєш холодного ростбіфа і склянки води з вином? а ми у Васильєвих вечеряли.

— Ні, — кажу, — красно дякую.

— Микола Іванович розщед­рився і чудово нас пригостив.

— Ось як!

— Так — ми превесело провели час і шампанське пили.

— Щасливці! — Кажу, а сам думаю: «Значить, ця бестія, Микола Іванович, відразу розкусив, яке наївне теля мій брат, і дав йому пійла недарма.

Тепер він його пеститиме, поки там женихівський термін заручин не скінчиться, а потім — бути бичку на обривочку».

А почуття мої проти дружини знову озлобилися, і я не став просити у неї пробачення у своїй невинності. І навіть якби я був вільний і мав на дозвіллі час вникати в усі перипетії затіяної ними любовної гри, то не дивно було б, що я знову не витерпів би — у щось втрутився, і ми дійшли б до якоїсь психози, але, на щастя, мені було ніколи. Справа, про яку я вам казав, зайняла нас на суді так, що ми з нею не сподівалися звільнитися і до свята, а тому я додому з’являвся лише поїсти та виспатися, а всі дні і частину ночей проводив перед вівтарем Феміди.

(Друкується у скороченні.  Закінчення
у наступному номері)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.