М.С. ЛЄСКОВ. ДУРНИК

В. Сєров, ескіз, 1896 р.

Кого вважати дурнем? Це нібито всяк знає, та якщо почати співставляти, як і хто це розуміє, то вийде, що всі розуміють по-різному. В академічному словнику, де кожне слово тлумачиться відповідно до його значення, пояснюється так: “дурень — недоумкувата людина, дурний, позбавлений розуму, божевільний, блазень”…

Для підкріплення такого тлумачення наведено словесний приклад: “Він був і залишиться дурень-дурнем”. “Дурник — пом’якшене від слова дурень”. Розумніше від цього пояснення вже й годі шукати, одначе в житті трапляються такі дурні чи дурники, яким дали це прізвисько, але вони не божевільні, не дурні й аж ніяк не блазні… Це люди вельми цікаві. Про одного з таких я й розповім. 

Був у нашому селі безрідний кріпосний хлопчик Панько. Ріс він при панському дворі, ходив у тому, що дадуть добрі люди, а столувався разом з корівницею та її дітьми. Служба в нього була така, щоб “усім допомагати”; це означало, що всі служилі люди в садибі мали право змушувати Панька робити за них усяку роботу, і він, часто траплялося, цілісінький день працює. Як зараз його пам’ятаю: взимку, бувало, — а в нас зими люті, — ми прокинемося, підбіжимо до шибки, а Панько вже, зігнувшись, тягне великі сани з в’язанками сіна, соломи та плетеницями колосся й іншого дрібного корму для худоби та птахів. Ми тільки-но встаємо, а він уже напрацювався, і коли-не-коли побачиш його, як він, присівши в оборі, гризе окраєць хліба та запиває його водою з дерев’яного ківшика. 
Запитаєш його, бувало: 
— Що ти, Паню, одну сушку їси? 
А він жартома відповідає: 
— Яку таку “юшку”? — ось, поглянь, з чистою водицею. 
— То ти б ще чогось попросив: капусти, огірочка чи картопельки! 
А Паня головою хитне й промовить: 
— Ото таке скажеш!.. Я й так наївся, — хвалити Бога! 
Підпережеться та знову йде на двір тягти то одне, то інше. Робота в нього ніколи не переводилася, тому що всі змушували його допомагати собі. Він і конюшні, і хліви чистив, і худобі корму задавав, і овець до водопою гнав, а ввечері, частенько, ще собі й іншим постоли плете, і лягав він, зазвичай, пізніше від усіх, а вставав раніше всіх, удосвіта, й ходив завжди вбраний в убоге шмаття. І його, бувало, ніхто не жалує, а всі кажуть: 
— Та що йому, — він же дурник. 
— Та чого ж він дурник? 
— А того… 
— Ну приміром? 
— Та хоч би, як корівниця всі огірки та картоплю своїм дітям віддає, а він ані гадки не має… і не просить у них, і не нарікає. Дурень! 
Ми, дітлахи, не могли того добре втямити, і хоч поганого слова від Панька ніколи не чули, ба навіть був він з нами вельми ласкавий, робив нам іграшкові млинки та козубки з лубу, — проте й ми, як і всі в садибі, казали, що Панько дурник, і ніхто супроти цього нічого не мовив, а невдовзі трапилася така оказія, що про це вже годі було й сперечатися. 
Найняли до нас вельми суворого управителя, і був він охочий за всіляку провину карати. Їде, бувало, на бігових дрожках і все на різні боки поглядає: чи немає де якого неладу? А коли вже угледить що — тут-таки зупиниться, підізве винуватця й наказує: 
— Іди зараз же у контору й скажи від мого імені старості, щоб дали тобі двадцять п’ять різок; а коли злукавиш — я тобі ввечері звелю при мені вдвічі більше дати. 
Просити прощення у нього уже й не наважувалися, тому що він цього терпіти не міг і лише збільшував покарання. 
От якось улітку їде цей управитель і бачить, що в молодих хлібах лошата ходять і не стільки вруну рвуть, скільки її топчуть і копитами з коріннями виривають… 
Ото він і розійшовся. 
А до лошат цьогоріч був приставлений хлопчик Петруша — син тієї самої Орини-корівниці, яка Паньці картоплі жалувала, а все своїм дітям віддавала. Петруші цьому на ту пору виповнилося дванадцять років, хоча за статурою він був набагато дрібнішим і тендітнішим від Панька, за це його й прозивали “білорученком” — словом, був він у матері хлопчиком розпещеним і до роботи слабким, і на розправу недужим. Вигнав він лошат рано-вранці “на-росу”, і почало його знобити, отож він сів, й укрився свиткою, а як зігрівся, то на нього сон найшов — він і заснув, а лошата в цей час у хліби ввійшли. 
Управитель, як побачив це, тут же стьобнув Пет­рушу й каже: 
— Нехай Панько поки що і свою, і твою справу догляне, а ти іди зараз у розрядну контору й скажи виборному, щоб він тобі двадцять різок дав; а якщо це до мого повернення додому не виконаєш, то я тоді накажу тобі вдвічі дати. 
Сказав це й поїхав. 
А Петруша так і залився слізьми. Увесь трясеться, бо ж ніколи його ще різками не карали, і каже він Паньці: 
— Братику милий, Панюшко, дуже страшно мені… скажи, як мені бути? 
А Панько його по голівці погладив і мовив: 
— І мені теж страшно було… Що тут вдієш… Христа били… 
А Петруша ще гірше плаче й говорить: 
— Боюся я йти й боюся не йти… Краще я у воду кинуся. 
А Панько його умовляв-умовляв, а потім і каже: 
— Ну, перестань ти: залишайся тут і доглядай за моїм і за своїм, а я швидко збігаю, за тебе постараюся, — ачей, тебе Бог помилує. Бачиш, який ти боягуз. 
Петрусь запитує: 
— А як же ти, Панюшко, постараєшся? 
— Так я тут штуку видумав — постараюся! 
І побіг Панько через поле до садиби хутенько, а за годину назад іде, посміхається. 
— Не бійся, — каже, — Петю, усе зроблено; й не ходи нікуди — тебе від покарання врятовано. 
Петруша думає собі: 
“Все одно: треба вірити йому”, — і не пішов; а ввечері управитель запитує у виборного в розрядній хаті: 
— Що, підпасок вранці приходив сіктися? 
— А як же, — каже, — приходив, ваша милосте. 
— Задали йому? 
— Так, — каже, — задав. 
— І добряче? 
— Добряче, — постаралися. 
Та на тому й усе, а потім довідалися, що висікли підпаска, та не того, якого було призначено, не Пет­рушу, а Панька, і пішло це по садибі та по селу, і всі над Паньком сміялися, а Петю вже не стали сікти. 
— Що ж, — казали, — уже коли дурень його виручив, негоже двох за одну провину разом карати. 
Ну, чи не дурень, справді, наш Панько був? 
Отак він і далі жив. 
Зробилася через кілька років у Криму війна, і стали набирати рекрутів. Плач селом стояв: нікому на війні страждати не хочеться. А надто матері за синами побиваються — усякій свого сина шкода. 
А Панько на той час уже досяг повноліття, і раптом приходить він до поміщика й сам проситься: 
— Звеліть, — каже, — мене відвести до міста — у солдати віддати. 
— Що це на тебе за охота найшла? 
— Та так, — відповідає, —дуже вже мені приспіло. 
— Навіщо тобі це? Роздумай добре. 
— Та ні, — відказує, — ніколи думати. 
— Чому ж ніколи? 
— Та невже не чуєте ви, як довкола плачуть, а я Господній улюбленець, — за мною плакати нікому, — то я і хочу піти. 
Його відмовляли:
— Та ти на себе поглянь, який ти, мовляв, незграба, та з тебе на війні, мабуть, усі сміятимуться. 
А він відповідає: 
— Тим-то й краще: сміятися ж веселіше, аніж сваритися; якщо усім весело стане, то тоді всі й замиряться. 
Ще раз сказали йому: 
— Утішай ліпше сам себе та вдома живи! 
Але він твердо стояв на своєму. 
— Ні,— каже,— так мені буде утішніше. 
Його й утішили — відвезли в місто й віддали в рекрути, а коли здавальники вернулися, — їх почали з цікавістю розпитувати: 
— Ну як наш дурень, залишився там? Чи бачили ви його після здачі? 
— А як же, — кажуть, — бачили. 
— Либонь, глузують з нього усі, — такого телепня? 
— Та попервах, — кажуть, — кепкували, та він на всі два карбованці, що ми йому дали у нагороду, на базарі цілі ночви пирогів з горохом і з кашею купив і всім по одному роздав, а за себе забув… Усі почали головами хитати й відламувати йому по половинці. А він засоромлено так каже: 
— Що ви, братці, я ж без хитрощів! Їжте. 
Рекрути стали його дружно поплескувати: 
— Який, мовляв, ти приязний! 
А на ранок він раніше за всіх у казармі встав, скрізь прибрав і старим солдатам усім чоботи начистив. Стали його хвалити, і старі в нас запитували: 
— Що він у вас, дурник, чи що? 
Здавальники відповідали: 
— Не дурень, а… такий вродився, либонь. 
Так Панько і пішов служити зі своїми дурощами і провів усю війну у “профосах” — за всіма позаду рови копав і нечистоти закопував, а як вийшов у відставку, то, звиклий пастушити, найнявся до степових татар кінські табуни пасти. 
Відправився він до татар з Пензи й не чути було про нього багато років, переганяв кінські табуни, далеко десь, поблизу безводних Рин-Пісків, де тоді кочував знатний місцевий багач Хан-Джангар. А Хан-Джангар лише тоді поводив себе нібито смирно, коли приїжджав на Суру коней продавати, а у себе в степу робив, що заманеться; кого хотів — карав на смерть, кого хотів — милував.
Через віддаленість дикої пустелі стежити за ним було неможливо, і він виявляв необмежену сваволю. Але розправлявся він так не один: знаходилися й інші такі ж самоправці, і серед них з’явився один лихий злодій на ймення Хабібула, і став він красти в Хана-Джангара багато найкращих коней, і довго його ніяк не могли впіймати. Але от якось сталася між одними й іншими татарами сутичка, і Хабібулу поранили й схопили. Саме тоді Хан-Джангар поспішав у Пензу, і йому аж ніяк не можна було зупинитися, щоб учинити суд над Хабібулою і стратити його такою страшною карою, щоб навести страху та жаху на інших злодіїв. 
Щоб не запізнитися в Пензу на ярмарок і не з’являтися з Хабібулою у тих місцях, де чинною була російська влада, Хан-Джангар і вирішив залишити біля невеличкого джерельця Панька з одним конем і пораненого Хабібулу, закутого в кінські пута. Залишив їм пшона і бурдюк води й наказав Панькові суворо: 
— Гляди, бережи його, як свою душу! Зрозумів? 
Панько й каже: 
— Чого ж не зрозуміти! Усе зрозуміло, як ти й сказав, так точно і зроблю. 
Отож Хан-Джангар з усією своєю ордою і поїхав, а Панько почав казати Хабібулі: 
— От до чого тебе твоє злодійство довело! Такий ти молодецький та славний, а все твоє молодецтво не на добро, а на зло. Ти б краще виправився. 
А Хабібула йому відповідає: 
— Якщо я досі не виправився, то тепер уже ніколи. 
— Як це “ніколи”! У тому-то й річ, аби людина лише забажала виправитися, а все інше само собою прийде… У тебе ж душа, як і в усіх інших людей: кинь лихе, а Бог тобі зараз же почне допомагати робити добре, от і піде все добре. 
А Хабібула слухає й зітхає. 
— Ні, — каже, — уже про це невпору й думати тепер! 
— Та чому ж невпору? 
— Та тому, що я закутий і смерті чекаю. 
— А я тебе візьму та й відпущу. 
Хабібула своїм вухам не вірив, а Панько йому посміхається лагідно й каже: 
— Я не жартую, а правду кажу. Хан мені наказав, щоб я тебе “як свою душу беріг”, а чи знаєш ти, як треба душу зберегти? Треба, братику, не шкодувати її, а щоб вона за іншого постраждала — от мені тепер це й потрібно, бо мені не сила терпіти, коли інших мучать. Я тебе розкую й на коня посаджу, йди, спасай себе, де надієшся, а якщо почнеш знову зло чинити — ну, тоді вже не мене обдуриш, а Господа. 
Потім присів і зламав на Хабібулі кінські залізні пута, посадовив його на коня й мовив: 
— Іди з миром на всі чотири вітри. 
А сам залишився чекати на повернення Хана-Джангара, — і чекав його дуже довго, вже і струмочок пересох і в бурдюку води залишилося лишень трішечки. 
Тоді й приїхав Хан-Джангар зі своєю свитою. 
Оглядівся Хан і запитує: 
— А де Хабібула? 
Панько відповідає: 
— Я відпустив його. 
— Як відпустив? Що ти таке кажеш? 
— Я тобі кажу те, що справді зробив за твоїм велінням і за своїм бажанням. Ти мені велів берегти його як свою душу, а я свою душу так бережу, що бажаю пустити її помучитися за ближнього… Адже ти хотів закатувати Хабібулу, а мені не сила терпіти, щоб інших мучили, — ось візьми мене і звели замість нього мучити, — нехай моя душа буде щаслива й від усіх страхів вільна, бо я ні тебе, ні інших — нікого не боюся ані стілечки. 
Отут Хан-Джангар озирнувся навсібіч, а потім на голові тюбетейку поправив і промовив своїм: 
— Ходіть-но усі ближче до мене; я вам скажу, що мені здається. 
Татари з’юрмилися довкола Хана-Джангара. А він і каже їм стиха: 
— Панька не можна карати, бо в душі його, можливо, ангел був… 
— Так, — відповідали татари всі одним тихим голосом, — не можна нам йому шкодити: ми його не зрозуміли за багато років, а тепер в одну мить він усім нам зрозумілий став: він, либонь, праведний. 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.