ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ ЛОПНУТИ ЯК МИЛЬНА БУЛЬБАШКА

Протоієрей Геннадій Батенко, заступник голови Синодального відділу УПЦ з питань охорони здоров’я та пастирської опіки медичних установ, розповів у бесіді з нашим кореспондентом про надання Церквою паліативної допомоги стражденним.

— Отче Геннадію, яка участь Церкви в розвитку паліативної медицини?
— Ми вважаємо, що в цій галузі охорони здоров’я важливий комплексний підхід до людини, коли враховується не тільки тілесна симптоматика хвороби. Важливо не просто обезболити людину. Найголовніше — бачити в ній безсмертну особистість. З одного боку, тут присутній медичний підхід, з іншого — духовний. Синодальним відділом з соціальної допомоги та благодійності УПЦ розроблена концепція надання допомоги паліативним хворим, яка взята за основу Міністерством охорони здоров’я України. Тобто, база для співпраці між Церквою та медициною існує. Офіційна медицина повинна зрозуміти, що Церкві важливо брати участь у духовній опіці невиліковних хворих.

— Багато лікарів не вірять в Бога…
— Треба враховувати світогляд не тільки лікарів, а й самих пацієнтів та їхніх родичів. Часто саме в подібних важких ситуаціях (на жаль, така людська природа) людина починає замислюватися про сенс життя, про Бога. Офіційна позиція держави, по суті, не духовна, вона світська, тому багато законів, інструкції в галузі медицини приймаються без урахування духовної складової. Якраз співпраця медицини та Церкви, що вже накреслюється, дозволяє сподіватися на те, що духовна складова життя людини обов’язково буде враховуватися. Тоді кожний керівник хоспісного відділення буде безперешкодно допускати до хворого священика, іншими словами – духовного лікаря.

— А в чому полягає небезпека світського підходу до смертельно хворої людини?
— Цю небезпеку може усвідомити тільки людина віруюча, тому що світський підхід не враховує душі людини, розглядаючи тільки її фізично-тілесну складову. Небезпека полягає в тому, що при такому підході, як кажуть, «хороші» будь-які методи, аж до штучного відключення свідомості, аби пацієнт відчував себе комфортно. А що буде з ним після смерті — про це, звичайно, не замислюються. Але, повторюю, усвідомити це може тільки людина віруюча, яка знає, що життя вічне. Але небезпека полягає ще й у тому, що невіруючі лікарі та керівництво медичних установ перешкоджають духовній допомозі хворому при переході його у вічність.

— Але ви працюєте над тим, щоб ситуація змінилася?
— Звичайно, працюємо, ось і концепція нашої Церкви вже прийнята Міністерством охорони здоров’я. Думаю, Церква повинна виявляти ще більшу активність у цьому питанні, співпрацюючи не тільки з медиками, але й з працівниками соціальних служб.
У Печерському районі м. Києва зараз проходить експеримент з надання паліативної допомоги. В експерименті беруть участь адміністрація району, медичні установи, працівники Синодального відділу УПЦ з питань охорони здоров’я та пастирської опіки медичних установ і священики, які несуть своє служіння в цьому районі. Соціальні працівники повідомляють у храм про те, де є хворий, який потребує пастирської опіки. Більше того, священики проводять зустрічі, духовні бесіди з працівниками соціальних служб. Пояснюють, що таке Таїнства, навіщо вони потрібні, щоб люди знали, що духовне здоров’я не менш, а навіть більш важливе в житті людини, і потрібно встигнути надати цю допомогу.

— Існує думка, що невиліковно хворому не слід повідомляти, що він смертельно хворий, мовляв, краще йому цього не знати…
— Невиліковно хворій людині, яка знаходиться в термінальній, тобто кінцевій стадії життя, як правило, вже не треба нічого говорити, вона і так все розуміє.

— Проте часто люди до останнього моменту вірять, що вони одужають.
— Якби ми мали справу тільки з віруючими людьми, було б легше. Найчастіше з усіх сил тримається за життя людина невіруюча. Можна сказати віруючому: «Попереду на тебе чекає вічність, чекає Господь, ти повинен підготуватися до цього». До невіруючого потрібний делікатний підхід. Адже йому неможливо просто «в лоб» сказати: «Ти смертельно хворий, тебе чекає смерть». Треба встигнути, по можливості, сказати про Бога, про безсмертя душі, про те, що людина не може лопнути як мильна бульбашка, зникнути в нікуди. Важливо дати йому надію на інше, краще життя за гробом, на зустріч з Богом. Священик повинен працювати з такими хворими, проявляючи наполегливість, терпіння, щоб з цього земного життя вони відходили в якісно іншому стані.

Бесіду вела Олена Головіна

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.