ЛІКУВАННЯ БОЛЕМ

Форпост… «Передова укріплена позиція», — так казали ми ДО. «Монастир і дитячий притулок на кордоні з Румунією», — так почали говорити ПІСЛЯ. Між ДО і ПІСЛЯ пролягає кіно­історія, майстерно зображена Михайлом Шадріним. Її герої — ченці та діти. Вони живуть у світі, побудованому на людському стражданні. Вони живуть у світі, переповненому любов’ю та радістю.

Цей світ я побачила півроку тому з екрану свого комп’ютера, а днями поринула в нього особисто. Під керівництвом Аліни Недашківської, керівника волонтерського напряму по роботі з дитячими будинками, група волонтерів з десяти осіб вирушила на південний захід України, в Чернівецьку область, у Свято-Вознесенський чоловічий монастир, на базі якого заснований дитячий притулок. Це була вже третя поїздка, яку хлопці та дівчата здійснили за останній рік. Я ж їхала вперше і не могла до кінця повірити в майбутнє чудо знайомства з улюбленими за фільмом людьми.

 

Стьопа

Хлопчик без рук. Людина, якій лікарі відміряли термін життя не більше 13 років. Через три місяці в нього свято. День народження. Дев’ятнадцятиріччя. Він любить поезію. Натхненно читає і любить вірші, особливо протоієрея Миколая Гур’янова. Каже про Бога і не може зрозуміти, чому люди сумують, впадають у відчай, якщо навколо «літають птахи і пахнуть конвалії».

Рома

Місцева «зірка» і загальний улюбленець. Він пересувається на інвалідному кріслі, а іноді влаштовує з друзями по нещастю гоночні заїзди на візках. Рома грає на синтезаторі, співає і радо зустрічає гостей, щедро ділячись з ними своїм талантом.

Гліб

Хлопчик з очима, що не бачать, вухами, що не чують. Його язик не вимовляє слів, ноги — не ходять, а тіло піддається нападам епілепсії. Але в нього є серце, яке чує і бачить, дуже чуйно реагуючи на душевні вібрації людини, що перебуває поряд.

* * *

Дивлячись на безодню страждання, що впало на плечі цих дітей, мимоволі запитуєш себе «чому?», «…хто согрішив, він чи батьки його?» (Ін. 9: 2). Але ми не знайдемо причин захворювань цих Божих створінь. Не доберемося до джерела їхнього горя та сліз. Та й чи повинні ми запитувати «чому?». Можливо, правильніше запитати «навіщо?». Тільки тоді народжується відповідь і приходить розуміння. Стражданнями цих дітей спасаються десятки, сотні, а може, й тисячі людей. Вони, як голосні дзвони, пробуджують наші серця від душевної дрімоти; як свята вода, змивають з наших душ пил ситого, пустого, безтурботного існування. Вони розбивають нашу шкаралупу байдужості і, як запалені свічки, розтоплюють заледенілі серця. Їхній біль зцілює нас. Їхні сліпі очі вчать нас бачити. Їхня глухота змушує нас прислухатися одне до одного. Їхня німота розв’язує наші уста, щоб встигнути сказати головне. У нас є руки і ноги, але куди ми їх спрямовуємо, що беремо з собою в дорогу? У них немає рук і ніг. І перед ними не стоїть запитання «Куди йти?». За свій недовгий дитячий вік ці серця цілком усвідомлено обрали дорогу до Храму. Храму своєї душі, у глибині якої живе Бог. Пригадуються слова Христа: «коли правиця твоя спокушає тебе, відітни її і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, ніж усе тіло твоє було вкинуте в геєну» (Мф. 5: 30). Метафоричний сенс цієї фрази раптом набуває нових рис. Людина, коли народжується, зазнає фізичного болю. Страждає і мати, і дитина. Наше духовне відродження також не обходиться без мук. І тут, разом з нами, страждає і плаче наш Небесний Отець, Який змушений попускати нам скорботи. Просто інакше ми не бажаємо ЖИТИ, добровільно прирікаємо себе на вічну загибель. Людина сліпне від життєвого благополуччя. І для Царства немає простору в серці. Все заповнено минущим. Немає місця для вічного. Страждання ж спасає людину. Виводить за рамки самої себе, учить довірі, співчуттю, любові, терпінню та смиренню. Воно вивільняє в душі той найнеобхідніший простір для Чуда, яким стає Бог. «Кого Я люблю, тих викриваю і караю» (Одкр. 3: 19). Як би запам’ятати ці слова Христа? Як не забути про них у хвилини, коли буде по-справжньому боляче? Як відповісти на страждання вдячністю? Щирою вдячністю Богу… Діти навчилися це робити. Вони навчилися жити теперішнім днем. Навчилися не піклуватися про завтрашній день. Вони не ставлять питання «за що?». Вони дякують Богу за те, що є. Їхнє «неповноцінне» життя є зразком повноцінності для багатьох з нас. При згадці про цих дітей наша уявна «повноцінність» обертається на порох. Спасибі вам, діти, за ковток чистого повітря. Дай вам Боже терпіння, сил, любові і віри, щоб продовжити гідно вами розпочатий шлях Життя. Особлива подяка отцю Михаїлу, всій братії Свято-Вознесенського монастиря і матушкам Боянського монастиря, які доглядають за дітьми. Вашими силами, вашими молитвами діти знаходять те головне, чого були позбавлені від народження. І спасибі Господу за можливість зустріти на своєму життєвому шляху людей, приклад яких хочеться наслідувати.

Ольга Стоянова,

волонтер молодіжного руху «Молодість небайдужа»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.