ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО. До 300-річчя від дня народження Івана Григоровича-Барського

Архітектуру часто називають «музикою в камені», порівнюють із книгою, у якій прочитуються віки. Про те, наскільки тендітна, скороминуща ця музика і як легко безжалісна рука часу вириває сторінки із цієї безцінної книги, свідчить історія кожного міста. 

Війни, пожежі, повені, інші стихійні та соціальні лиха, з одного боку, завдають непоправної шкоди історичному вигляду міст, а з іншого — сприяють появі нових шедеврів зодчества. Київ не є винятком. Багато з того, що прикрашало місто в минулому, залишилося лише на старих замальовках і фотографіях. І коли розглядаєш їх, то у душі спливає щемливе ностальгічне почуття. Але, на щастя, чимало й збереглося. Це Софійський собор, Кирилівська церква, ансамбль Києво-Печерської Лаври, деякі інші будинки та споруди, що надають нашому місту неповторний, пізнаваний вигляд, хоча воно й змінюється із плином часу.
І майже в кожній із цих пам’яток є риси, що їх привніс найвизначніший київський архітектор, останній великий представник українського бароко Іван Григорович Григорович-Барський. Він народився 1713 р. і був шостою дитиною у багатодітній родині заможного торговця Григорія Бєляєва з подільського міста Бар. Звідси й виникло прі­звище Григорович-Барський, закріплене (разом із дворянським званням) за родом уже наприкінці життя зодчого. У Івана був старший брат Василь, відомий мандрівник-паломник і дослідник Близького Сходу, який більшу частину свого життя провів далеко від дому і лише перед своєю смертю повернувся у Київ. Очевидно, його листи й неопубліковані тоді подорожні нотатки, у яких було багато замальовок храмів, що їх Василь бачив у Європі та країнах Серед­земномор’я, заронили в душі Івана зерно любові до зодчества.
Київській духовній академії, де в різний час навчалися обидва брати, серед безлічі предметів викладали й основи архітектури та фортифікації. Іван опанував ще й мистецтво гравірування. Коли відомий архітектор Йоганн-Готфрід Шедель у 1740-х роках побудував Велику дзвіницю Києво-Печерської Лаври, — це стало вирішальним поворотом у долі Івана. (У ті роки в Києві розгорнулося грандіозне будівництво церковних споруд, яке проводив архієпископ Київський і Галицький Рафаїл (Заборовський).) «У 1744 р. стояв Іван разом із молодою дружиною серед сили-силенної людей при освяченні Великої дзвіниці Києво-Печерської Лаври, — пишуть Г. Десятник і Л. Федорова. — Очима художника він уявив собі місто й землі довкола нього, і нескінченний Дніпровський плин з вершини тієї дивної вежі. І раптом усе прояснилося. Витвір великого Шеделя вразив душу й відкрив життєвий шлях. Іванові йшов 31 рік, коли він виїхав із міста невідомо куди — вчитися будівельної справи». Сміливий крок для людини, обтяженої великою родиною — у той час уже народилися більшість із його 15 дітей! До того ж доводилося займатися й торгівлею, допомагаючи батькові.
1748 р. магістрат призначає його на посаду інстигатора (заступника) головного архітектора міста. Перша робота молодого зодчого, створена за рік після призначення на посаду, — міський фонтан «Феліціал» (нині відомий як «Самсон») із водозбірним басейном у вигляді павільйону-ротонди. Фонтан увінчав складну систему міського водогону, що довкола Подолу збирав по дерев’яних трубах із підніжжя пагорбів ключову воду. Відтоді у майстра починається творчий злет, що особливо яскраво втілився у храмовому будівництві.

На жаль, не всі його роботи збереглися. Багато з них було знищено або ж сильно пошкоджено сумнозвісною подільською пожежею 1811 р., чимало споруд перебудували, а ще якусь частину зруйнувала у 1930-х роках богоборча влада. Деякі будинки лише за стилем близькі до тих, які створив Григорович-Барський, і їхнє авторство спірне. Частково нам допомагають свідчення самого автора: на останній сторінці оригіналу «Подорожанина» —дорожніх нотаток брата Василя — Іван власноручно записав текст своєї майбутньої епітафії, де перелічив те, що він створив: «Працював над різними спорудами, воду привів у різні місця в місті цьому від різних джерел з-під гір, а потім будував кам’яні церкви, дзвіниці й палаци. Першу церкву зробив у Кирилівському монастирі, із дзвіницею і брамою, і погребами, церкву Покровську й Набережно-Микільську; у Козельці церкву штукатурнею прикрашав і тинькував, і дзвіницю знову побудував, у Золотоніському Красногірському монастирі церкву, дзвіницю у ПетроПавлівському монастирі, у Соборно-Успенському соборі із церквою. Ще магазин міський і гостинний двір, покої у  Грецькому монастирі та Юрієві Дранчеву…». Останнє ім’я у списку — сусіда, грецького купця, вочевидь, болгарського походження. 

Церковна творчість зодчого почалася у старовинному Кирилівському монастирі. Тут замість згорілих дерев’яних споруджуються капітальні цегляні монастирські будівлі, увінчані триярусною Благовіщенською церквою-дзвіницею. Самій Кирилівській церкві ХІІ ст. архітектор надав барокового вигляду, прикрасивши її вигадливою ліпниною. Паралельно, у 1747–1758 рр. він добудовує галерею до Костянтино-Єленинської церкви, що на розі Щекавицької та Кирилівської вулиць і зводить тут кам’яну дзвіницю, на другому ярусі якої була освячена каплиця в ім’я святителя Димитрія Ростовського.
У 60-х роках XVIII ст. добудовували трапезну Софії Київської. У цих роботах І. Г. Григорович-Барський, на той час уже найвідоміший архітектор міста, брав активну участь. Його головний шедевр тих років — Покровська церква на Подолі, зведена у 1766–1772 рр. Батько архітектора довгі роки був старостою соборної подільської церкви на честь Успіння Богородиці (Пирогощі), збудованої ще у ХІІ ст. Її Іван Григорович також реконструював приблизно у той самий час, коли будував Покровський храм. Через три роки чудова церква в ім’я святителя Миколая (Набережного) прикрасила собою подільські береги Дніпра (нині вулиця Г. Сковороди).
Як вважають деякі дослідники, в основу її вигляду ліг проект храму в с. Лемеші, що біля Козельця. Його замовила зодчому Наталя Дем’янівна, матір фельдмаршала Олексія Розумовського і його брата Кирила, останнього гетьмана України й президента Академії наук, для зведення на могилі свого чоловіка, козака Григорія Розума. У самому Козельці Григорович-Барський у співдружності з Андрієм Васильовичем Квасовим, який тоді обіймав посаду головного архітектора Малоросії, в 1752–1763 рр. спорудив собор на честь Різдва Пресвятої Богородиці й прикрасив храм ліпниною. Трохи пізніше тут же, у Козельці, він прикрашає у ліпний декор і дім полкової канцелярії. Ще один твір Івана Григоровича-Барського досі прикрашає Красногірський Покровський монастир біля м. Золотоноші Черкаської області. Це Спасо-Преображенський собор, збудований у 1767–1771 рр. коштом святителя Софронія (Кришталевського), єпископа Іркутського. А в зруйнованому більшовиками Межигірському Спасо-Преображенському монастирі біля Києва він спроектував трапезну двоповерхову однокупольну церкву із триярусною дзвіницею і братський корпус.
Помер І. Григорович-Барський 1791 р., про що свідчить запис у метричній книзі, й похований біля собору на честь Успіння Богородиці (Пирогощі), парафіянином якого був. На жаль, цей цвинтар було знищено у 1930-х роках, і могила зодчого, як і могила його брата Василя біля стіни Богоявленського собору на території Київської академії, не збереглася до нашого часу.
Для стилю українського (або козацького) бароко, що розвивалося з другої половини XVII ст., творчість Івана Григоровича-Барського стала останнім, найвищим етапом. У почерку автора прослідковуються елементи стилів єлизаветинського бароко, а в останніх роботах — і класицизму. Багато з того, що дійшло до наших днів, ми можемо бачити лише в перебудованому пізніше вигляді, але й ці шедеври навіки закарбували в собі творчу манеру одного з найвидатніших київських зодчих.
Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.