ЛАРЬОК-КАПЛИЦЯ

Вулиця у центрі міста. Рядами — припарковані дорогі іномарки, з неба нависають величезні брудні полотнища, що прикривають чималу будівлю «Дитячого світу»: ремонт, реставрація… На розі й без того вузького тротуару втиснувся у стіну взуттєвий ларьок. Я його вже давно примітив: на вікнах із трьох боків — паперові ікони Божої Матері.


Ларьок відкрито. Це дуже добре, бо вже майже тиждень не можу купити собі прості чорні шнурки для черевиків. Купую, відходжу. Піти не можу: надто гарне місце, тепле таке. Повертаюся.

Усередині по стінах бахромою — чорні, коричневі, різнокольорові шнурки, є навіть якісь фантастичні, «з іскоркою». Устілки, тюбики крему. Нехитрий набір. Але під полицею-шафою — цілий іконостас із маленьких затертих образів, свічник, якісь книжки.

З вузького прорізу дверей на мене дивляться два вугляні ока. Яскраво-вугляні — таке, може бути, цікаво? Уважні та добрі очі. Сиве кучеряве волосся. Низенька повна жінка, здається, рада не стільки покупцеві, скільки тому, що покупець явно хоче поспілкуватися.

Починаємо балакати. П’ять хвилин — і я поринаю у дивовижну — гірку й щасливу — історію ассирійської сім’ї, що втекла до Росії від турецької різанини на початку минулого століття. «Ассирійці — знаєте історію, так? Ассирійці — вони ж перші за Іісусом Христом пішли! І говорили тоді — знаєте? — арамейською мовою; а це саме наша мова, ассирійці нею говорили!..» — я, повністю зачарований, стою і посміхаюся. Я розумію, що люблю ассирійців.
Посміхатися виходить не завжди. Жінка згадує свого дідуся і бабусю та починає тихо плакати. Вони жили у Красноярську. Теплолюбні ассирійці — у Східному Сибіру! А потім дідуся репресували.

«А мама — Царство їй Небесне! — потім усе життя, коли по телевізору передавали прогноз погоди і показували Красноярськ, плакала. Бідна моя матуся, скільки ж вона пережила…»

Я мовчу. Переді мною — жива історія минулого століття. Історія, що переорала й перемолола життя цих добрих людей, які говорили тією самою мовою, що й Христос Спаситель, які приїхали сто років тому до Росії з благовоління царя Миколи II і так важко обживалися в чужій країні.

«Багато тоді повмирало… Переважно, помирали чоловіки. Адже селилися в підвалах, жити було ніде. Жінки — вони залишалися вдома, їм простіше було, а чоловіки працювали, виходили на вулицю, а там холодно».

 «А образи — ви думаєте, чому я їх розклеїла? Ви ж бо віруюча людина, я бачу? Розкажу. Тут недалеко, в переході, на стінах стали малювати чорних свиней. Чорною фарбою. Напевно, проти мусульман. У них же свиня — погана тварина. Якщо десь не хотіли, щоб мусульмани будували мечеть — туди підкидали здохлу свиню, і вони вже будувати нічого не могли.

А потім я приходжу, дивлюся — у мене на стінах чорні свині намальовані. Вони, напевно, думали, що я мусульманка. Хотіли, щоб я пішла звідси. А я й не знаю, що робити. Запитала у знайомої, і вона порадила. Я взяла православний календар і вирізала звідти ікони Божої Матері. І наклеїла зусібіч.

І все, більше нічого, все спокійно. Вони зрозуміли, що я православна. А свиней я сірою фарбою сама зафарбовувала».

Я нічого навколо себе не помічаю, просто стою, слухаю. Дивлюся на стіни ларка; сіра фарба, судячи з усього, лягла на них щонайменше двадцятим шаром. Дивлюся на маленьку іконку блаженної Матрони, що висить у жінки на шиї. Вона розповідає про чудо, яке сталося за молитвами Матронушки, і часто-часто цілує образок. Чудо це — зовсім просте, можна сказати, побутове; розповідати про нього мені не хочеться: нехай ці добрі ниточки, що пов’язують жінку з улюбленою святою, залишаться між ними.

Думаю про те, що для когось вистачає простої, непомітної сторонньому погляду події, яку й чудом назвати не кожен наважиться, — вистачає для укріплення у вірі. А хтось, і живого Бога побачивши на власні очі, так нічого й не зрозуміє і не відчує.
Жінка, розуміючи, що я вдячний слухач і відразу не піду, говорить неквапливо й добре. Від невловимого акценту її мова звучить особливо тепло. У південних людей мова тепліша, лагідніша, ніж у жителів півночі, — промайнуло в моїй голові.
«У вас немає сірників? А запальнички? Ні, звичайно, ви ж не курите, так». — Вона нарешті знаходить сірники й дістає декілька тонких свічок. Запалює одну, обертається до мене: «Я правильно роблю?». І я розумію, що в цьому — невловиме дихання східної традиції: рішення приймає чоловік. Звичайно, це дуже неправильно — запалювати свічки у малюсінькому ларку, це абсолютно точно порушує правила пожежної безпеки, але я схитую головою: правильно. Вона ставить підсвічник перед «іконостасом»: «Я часто так роблю…».
«А роботи зараз ніякої немає. “Дитячий світ” як закрили на ремонт — так і все: людей немає, виручки немає. Ось відремонтують, відкриють магазин…»
Поза спиною у мене проходять двоє, чоловік і жінка. Вони чують нашу розмову, жінка обертається, кидає на ходу: «Та годі вам! Ніякого “Дитячого світу” більше не буде!..» — І я одразу відчуваю, як звучать ці слова: холодно, навіть озлоблено. Зовсім не так, як звучить мова моєї випадкової співрозмовниці. Звідки така різниця, цікаво?
На щастя, вона не чує цієї репліки роздратованої пані. «Між іншим, мама моя — Царство їй Небесне! — адже вона на цьому місці з п’ятдесят третього року стояла! Вона бачила ще котлован, який під “Дитячий світ” копали. Адже його до фестивалю п’ятдесят сьомого року будували. А вже коли їй зовсім важко стало — я сюди прийшла. А так я — майстер жіночих зачісок…»
Як дивно: бачиш людину п’ять хвилин — і вона тобі вже майже рідна.
Підходить солідний чоловік. Дуже добре: клієнт, рідкість за теперішніх часів. Йду до метро. Повертаюся з півдороги, роблю знімок взуттєвого ларка, який, увесь в іконах, має вигляд маленької каплиці. Несу в кишені подарунок для маленької доньки: різнокольорові шнурки, аж три пари — червоні, жовті. Є навіть якісь фантастичні, «з іскоркою».

Михайло Моїсеєв

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.