Куди йти грішнику?

«Шановна редакціє “Церковної православної газети“!
Насамперед хочу подякувати Вам за відповіді на мої запитання, а також вважаю своїм обов’язком відповісти на запитання, адресовані мені у наданих відповідях.
Особливо вдячна матушці Євтропії за чітку, глибоку, переконливу відповідь про значення “Літературної сторінки“. Хотілося б, щоб ця сторінка справляла благотворний вплив на душу кожної людини, хоча, на мою думку, це не завжди вдається. Наприклад, розміщення в останньому номері оповідання О. Купріна “По-сімейному“, — на мій погляд, дуже невдале. Тут немає переломного моменту у свідомості героїні, розуміння нею огидності й мерзотності свого життя та необхідності покаяння. Сьогодні героїня цього твору, повія, була у храмі та влаштовує для чужих людей обід по-сімейному, а завтра вона зароблені огидним шляхом гроші роздасть убогим або пожертвує їх у храм. Таких людей довкола нас багато. Вони чинять смертні гріхи і, щоб виправдати себе, роблять хороші справи. І дуже рідко, одиницям з тисяч, вдається вирватися з прірви, безодні цього в’язкого, тягучого болота, з полону гріха, в наведеному випадку — гріха розпусти. З ним переплітається гріх самовиправдання — теж страшний гріх. І тому люди, на кшталт героїні оповідання, як на мене, страшні й небезпечні.

Я знаю одного чоловіка, який вже близько 30 років перебуває у полоні гріха розпусти, і весь цей час робив і робить хороші й корисні справи для людей (навіть повчитись у нього можна), тобто людина має дві сторони — світлу і темну. І своєю світлою стороною, хорошими вчинками на благо людей, допомогою нужденним (він і в храм ходить), щирістю, інтелігентністю зваблює жінок, роблячи їх своїми жертвами. А ті, хто не знає його темної сторони, стверджують в один голос: “Яка хороша, просто Божа людина!“, не відаючи того, що “…сам сатана набирає вигляду Ангела світла“ (2 Кор. 11: 14).
І він, цей бідний чоловік, вірить, що на небесних терезах його хороші справи переважать смертний гріх. Я молюсь за нього, але чи покається він, знає тільки Господь Бог».
Таміла Атаманюк, м. Київ

Відповідає монахиня Євтропія (Бобровнікова):

Мені здається, наша читачка не зрозуміла суті оповідання. Автор у жодному разі не намагається виправдати спосіб життя своїх героїв. Але він показує нам, що в душах цих грішних, «добряче поторсаних і пошарпаних життям» людей живе туга за чистотою, за святістю. Так, Зоя Крамаренкова, це «найбільш нещасна, нерозумна й наївна, найбезвольніша істота», йде до храму. А куди йти грішнику? Може, якраз покаянні почуття підказали їй у простоті сердечній «по-сімейному» запросити до себе самотніх і знедолених людей? І їхні серця відізвалися вдячністю. Але трагізм ситуації полягає у тому, що суспільство їх уже засудило й відкинуло. І майбутній прокурор їх засудив, цинічно й мерзенно. Він, очевидно, уявляв себе зразковим християнином, взірцем моральності.
Як часто ми судимо інших, з якою легкістю можемо сказати, що такі люди «страшні й небезпечні». Чи не страшнішою для нас є така безапеляційність у наших оцінках?
По-моєму, це оповідання нагадує всім нам, які вважають себе кращими та святішими за інших, про те, що митарі й блудниці поперед нас йдуть у Царство Боже (див.: Мф. 21: 31). Часто люди, до яких ми ставимося зверхньо, якщо не з презирством, у моральному сенсі стоять набагато вище нас. Жорстокосердість — ось те, що перш за все відлучає від любові Божої — Світлої Пасхи Христової (не випадково події в оповіданні відбуваються у пасхальну ніч). На жаль, ми часто чинимо, як «молокососи», випереджуючи Божий суд, не бачачи в людях Його образа, відвертаючи їх від Його Церкви. Думаю, саме в цьому сенс оповідання Купріна.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.