КОЗАК ЛУГАНСЬКИЙ

«Тлумачний словник живої великоруської мови» Володимира Даля — це книга, яка зберег­ла для нащадків незіпсований і неприкрашений — справжній — народний образ. Вдумаймося у прислів’я, які він зібрав: «Богове дорого, бісове дешево», «У кому є Бог, у тому є й сором», «Без віри Господь не визволить, без правди не виправить», «Дай Боже — добре, а слава Богу — краще»… Від дня народження Володимира Івановича виповнилося 210 років. Життя Даля так само дивовижне, як і його Словник.

Він народився 10 (22 за н. ст.) листопада 1801 р. у містечку Луганський завод (нині м. Луганськ) у родині датчанина і німкені. Його батько Йоган, лікар гірничого відомства, читав напам’ять уривки з давньоруських літописів. Розповідаючи дітям про битви, міг підвестися на весь свій величезний зріст і схвильовано, неголосно промовити, наприклад, таке: «П’ятого квітня 1242 року на кризі Чудського озера війська Олександра Невського наголову розбили тевтонських лицарів».
З таким вихованням для Володимира Даля ніколи не поставало питання — де шукати батьківщину? Він писав: «Дух, душа людини — ось де треба шукати належність її до того чи іншого народу…».
Мрія про створення словника народилася в Даля чи не змалку, воістину Бог заронив у нього цю іскру. Коли одного разу у хлопчика запитали, помітивши його інтерес до мови, чи збирається він, коли виросте, стати — як бабуся — перекладачем, Володя відповів зніяковіло: «Ні. Але хочу увесь час шукати слова».
У 19-літньому віці Даль записав перше з них: «пасмурніти», почуте від ямщика, чим поклав початок своїй півстолітній праці. Це трапилося майже відразу після того, які він закінчив Морський корпус — найпривіле­йо­ваніший навчальний за­клад Росії, якщо не вважати Царськосільського ліцею.
Даль потрапив у корпус як син головного лікаря Чорноморського флоту і став зі своїми друзями — майбутніми адміралами Нахімовим та Новосильцевим — одним із кращих учнів.
Утім, моряком пробув не­дов­го. Епіграма на командуючого флотом Грейга, який, попри поважний вік, зійшовся з молодою красунею, коштувала Далю кар’єри у флоті. Але він про це ніколи й не жалкував.
Слідом за батьком Володимир вирішив стати військовим лікарем і вступив до Дерптського (нині Тартуський) університету. А 1829 р. поспіхом, на рік раніше закінчивши навчання, пішов на війну.
ЛЮДИНА З ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ
На Балканах Даль потрапив у саме полум’я, його подорожню обкурили димом, побоюючись чуми, що лютувала у тих краях. Поранені тисячами проходили через руки молодого лікаря, терзаючи його душу своїми муками. Він і сам ризикував загинути щохвилини. Із 300 військових лікарів, які брали участь у цій кампанії, за півтора року загинуло близько 200.
«Доля обнесла мене цією чашею, підносячи її для випробування у смиренні… І досі ще спраглий до життя й водночас готовий померти, крокую або біжу…» — писав Даль.
Там, на балканській війні, він полюбив простих солдатів, які навіть із полоненими ворогами ділилися всім, що мавли. Якось Даль став свідком такої картини: до полоненого турка з розсіченою вилицею підійшов юнак, притримуючи поранену руку здоровою, і, винувато посміхаючись, сказав: «Ти на мене не гнівайся, що я тебе так. Війна, брате…». Турок вдивлявся в обличчя мешканця Півночі й теж посміхався, відчуваючи співчуття.
Солдати одразу побачили, що Даль — це людина з великим серцем. Довідавшись про його інтерес до слів і прислів’їв, наговорили стільки, що вийшов цілий пакунок записів. Одного разу верблюд із цим пакунком опинився в руках турків. Серед російських вояків одразу ж знайшлися охочі відбити його. За декілька днів козаки з переможною посмішкою підвели верблюда із втраченими паперами до намету свого лікаря.
ВОЛОДИМИРСЬКИЙ ХРЕСТ ВІД ГОСУДАРЯ
Після балканської кампанії Даль потрапив на польську війну, де особливо відзначився. Якось поляки притисли до Вісли піхотний корпус, у якому він служив. Міст був зруйнований. Виснажені російські частини, обози з пораненими опинилися у пастці.
«Це кінець, усім нам прийшов кінець», — промовив один літній майор.
Стали готуватися до смерті. А Даль у цей час вирушив оглянути місцевість. І випадково натрапив на склад діжок. Умить йому спала думка — влаштувати міст на плотах.
«Але в нас немає жодного інженерного офіцера, — заперечив генерал, вислухавши Даля, — чи візьметеся самі за цю справу?» «Візьмуся», — відповів лікар.
До 20-ти величезних діжок прив’язали дерев’яний настил — пліт готовий. За ним наступний. Пустили по мосту важкий віз. Дякувати Богу, все гаразд. Щойно скінчилася переправа, на залишеному березі з’явилася польська кіннота, а за нею і піхота. Даль, схопивши сокиру, побіг назад на міст і перерубав основ­ний вузол, що з’єднував канати.
Виявилося, що він заздалегідь передбачив майже блискавичне руйнування переправи. Коли супротивник отямився, було пізно. По сміливцю відкрили стрілянину. Але Даль стрибнув у річку, проплив чималу відстань під водою й випірнув там, де на нього не чекали.
Коли він опинився серед своїх, гучне «ура!» солдатів, а слідом — Володимирський хрест від государя були нагородою за подвиг.
А ось його брат Лев з цієї війни так і не повернувся.
ЗОЛОТІ РУКИ
Через роки терпіння Даля стануть випробовувати запитанням, чому це він, дилетант, заходився складати небувалий за розмахом словник. Ситуація, схожа з тією, що була під час форсування Вісли, де інженер-самоук урятував тисячі солдатських життів.
Прекрасний хірург Микола Пирогов, найближчий друг Володимира Івановича, захоплювався: за що не візьметься Даль, усе йому вдається. Він навіть руками — лівою і правою — вправлявся однаково добре й тому міг оперувати поранених удвічі швидше звичайного. Уміння для військового хірурга безцінне.
З березня 1832 р. В. І. Даль служить ординатором у Петербурзькому військово-сухопутному госпіталі й незабаром стає медичною знаменитістю столиці. Біограф Володимира Даля П. І. Мельников пише: «Тут він працював невтомно й невдовзі здобув авторитет чудового хірурга, особливо ж окуліста. За свій вік він зробив понад сорок операцій зняття катаракти, і всі цілком вдало». 
Того ж року вийшла у світ і завоювала популярність перша збірка казок, що її видав Даль під псевдонімом Козак Луганський. Пристрасть до літератури захоплювала Володимира Даля усе більше, і, коли його запросили в Дерпт професором російської словесності, він погодився.
Але посісти кафедру не встиг. Збірка потрапила до Третього відділення, де в казках знайшли крамолу. Лише заступництво царя врятувало Даля від в’язниці. І хоча призначення в Дерпт після цього зірвалося, Даль остаточно вирішив залишити медицину.
«СПРАВЕДЛИВИЙ ДАЛЬ»
Потім були кілька десятиліть чиновницької служби. Спочатку в Оренбурзі. Там місцеві жителі на сотні верст довкола прозвали його «справедливим Далем». Серед інородців Володимир Іванович прославився ще й тим, що вмів лікувати очні хвороби й багатьом повернув зір.
Згодом Даля перевели у Петербург, у міністерство внутрішніх справ, де він став, по суті, другою людиною після міністра. Але основні свої сили продовжував віддавати словесності. Ще працюючи в госпіталі, він потоваришував з Одоєвським і Жуковським.
Приятелював з Пушкіним. Більш того, саме Пушкін подав ідею словника. Але щось заважало повному зближенню. Володимир Іванович був людиною високої моральності, чим нерідко завдавав клопоту своїм друзям. Лише в останні дні Пушкіна ця перешкода зникла. У той сумний час, коли Даль чергував біля ліжка вмираючого поета, вони, нарешті, перейшли на «ти».
Нові казки призвели до чергової опали. Володимир Іванович опиняється в Нижньому Новгороді, де клопочеться справами удільних селян.
На той час його світський чин відповідав генеральському званню, і це було дуже до речі — допомогло врятувати від каторги десятки мужиків. Загубив, наприклад, селянин коня, пішов шукати — потрапив у руки поліції. Як безпаспортного його вже були увіпхнули в етап, що йшов у Сибір, коли про цю подію дізнається Володимир Іванович.
А ось інша історія, ще красномовніша. Злодії спробували пограбувати церкву, але парафіяни зі старостою на чолі схопили їх. І що ж? Злодії відкупилися, а старосту й 11 селян запроторили до арештантської роти. Далю вдалося врятувати і цих нещасних.
І коли йому дорікали за те, що у його казках, повістях та розповідях забагато правди, чіплялися за кожне різке слово на адресу влади, він тільки сумно всміхався. 
Даль вважав, що джерело всіх негараздів — відрив столиць, культурного суспільства, державних діячів від народного життя. У прямому та переносному сенсі народ і можновладці розмовляли різними мовами. Людей, подібних  Далю, які цими двома мовами володіли так само добре, як обома руками, було небагато. 
ЕКСПЕРТ СЛОВА
У всіх місцях, де доводилося бувати, Володимир Іванович невтомно збирав слова, казки, прислів’я. Десятки чиновників, що були під його керівництвом, різали папір на смуги, сортуючи й переписуючи зібраний матеріал. Робили це із задоволенням, захоплюючись грандіозним завданням. Через роки один із цих помічників, досягнувши високих ступенів і звань, ублагає царя Олександра II дати грошей на видання трьох останніх томів словника.
Знання Далем мови, її діалектів поступово перетворювалося на легенду. Якось він підійшов до ченця, який збирав милостиню біля храму. Запитав:
— Якого, отче, монастиря?
— Соловецького, рідненький.
— Того, що в Ярославській губернії? — посміхнувся Даль у вуса, визначивши це за словом «рідненький». «Чернець» ослаб­лим голосом заперечував:
— Ні ж бо, рідненький, тамо-ді, у Соловецькім живу.
— Та ще з Ростовського повіту, — уточнив Володимир Іванович.
Співрозмовник так і впав у ноги: «Не згубіть!» — зізнався, що він солдат-утікач.
Та певна річ, що не діалектизми, а спільне для всього народу словесне багатство було головною любов’ю Даля. Та чиста мова, яка хіба що у Пушкіна змогла вторувати собі шлях нагору. Ті почуття, що їх Даль відчував до неї, зріднили його зі слов’янофільським рухом.
Слов’янофіли (Хом’яков, Аксакови, Володимир Даль) усвідомлювали, що причина негараздів у державі полягає у виснаженні освіченого суспільства — моральному, релігійному, культурному. Даль писав у ті роки, що мова народна «сильна, свіжа, багата, коротка і ясна, тоді як письмова мова наша вочевидь стає усе більш неоковирною, перетворюючись на якусь прісну розмазню…».
З МОВОЮ ЖАРТУВАТИ НЕ МОЖНА
Особливо його засмучувало, що багато слів без будь-якої потреби замінювали іноземними. Робилося це з пихи, поганого смаку. Даль не був проти запозичення потрібних слів із чужих мов, але рішуче не міг утямити, навіщо замість «мрець» казати «кадавер».
Володимир Даль попереджав: «З мовою, з людським словом… безкарно жартувати не можна; словесне мовлення людини — це видимий, відчутний зв’язок, сполучна ланка між тілом і духом».
І ось цей зв’язок рвався. Часто траплялося таке, що публіцист того часу володів словниковим запасом у три-чотири рази меншим, ніж будь-який селянин, але при цьому невпинно базікав про народну освіту.
Думки Даля розвивали Кіреєвський, Хом’яков, які бачили, що те саме відбувається і у царині віри.
ТОРГ, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ
А тим часом справа укладання словника просувається надзвичайно повільно. Ще на букві «З» Даль помічає, що старіє, і боїться не встигнути закінчити справи.
Перед смертю Пушкін подарував йому свій перстень зі смарагдом, за яким, напівжартома казав Олександр Сергійович, його знаходить Муза. Після похорону делікатний Даль спробував повернути коштовність дружині поета. Однак вона не тільки не взяла перстень, а ще й віддала сюртук, у якому Пушкін був на дуелі, — «выползину», як іменував його сам поет, запозичивши це слово у Даля.
І от одного разу, через кілька років, Володимир Іванович відчинив шафу, надягнув першу ж річ, що трапилася, і вирушив у театр. У фойє він став помічати на собі здивовані погляди. Як виявилося, люди дивилися на діру в сюртуку. Ту саму, що була пробита кулею Дантеса…
На букві «П» ним майже опановує розпач. Основні труднощі полягали в тому, що Володимир Іванович творив не просто словник, а як могутній, небувалий художник писав портрет народу у всіх його проявах і талантах. Наприклад, у слові «барка» дається стільки відомостей про це судно, що корабельники майбутнього зможуть відновити його вигляд, користуючись одним лише словником Даля. 
Словник ставав справжньою енциклопедією. Тільки при­слів’їв і приказок у ньому 30 тисяч. Вони дають уявлення про погляди народу на всі аспекти буття.
Проте фахівці продовжували дивитися на цю працю згорда, вважаючи, що стати професіоналом Далю заважають «неспокійне бродяче життя, частково схильність до поетичної творчості». Тобто саме ті риси, без яких словник ніколи не був би створений.
Одного разу в Академії наук Далю запропонували продати слова, які були пропущені в наукових словниках, — по 15 копійок за слово.
Володимир Іванович надіслав на пробу невелику партію, надписавши «перша тисяча». В академії сполохалися — можливо, уперше відчувши свою слабість, майже без’язикість порівняно з народом.
І от знімчілі росіяни, вони запитали в обрусілого німця Даля, скільки ще в нього зібрано невідомих їм слів.
Таких слів у Володимира Івановича було понад 80 тисяч!
Торг не відбувся.
ПРИЄДНАННЯ ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ

Робота над словником добігала кінця. Слова Володимир Іванович розміщував гніздовим методом, коли поряд із «гласом» стояла вся його рідня аж до «вісника».
Сам він пояснював це тим, що якщо ставити слова механічно в алфавітному порядку, то найближчі та найспорідненіші вислови стануть нудитися на самоті і скніти.
Треба думати, що на «гніздовому методі» відбилося і ставлення самого Даля до сімейного життя. Без родини, гнізда він обходитися не міг. Овдовівши, одружився знову, обидва рази з палкого кохання, став батьком п’ятьох дітей, був чудовим сім’янином.
Саме любов до родини вплинула на його перехід з лютеранства у Православ’я. Даль був релігійною людиною упродовж усього життя. Говорячи про Православну Церкву, він завжди називав її «наша Церква» і все життя намагався знайти справжню віру. Про це згадують усі його біографи, щоправда, з великими неточностями. (На­при­к­лад, часто подейкують про його захоплення спіритизмом. Це не так. Даль дуже іронічно ставився до спіритизму й прищепив це ставлення дітям.)
Після виходу у світ словника Володимир Іванович не розумів, навіщо Бог його тримає ще на цьому світі. Намагався перекладати Біблію простонародною мовою, але без особливої наснаги.
За рік до смерті (помер він у Москві 22 вересня (4 жовтня за н. ст.) 1872 р.) Даль прийняв Православ’я. Пояснив це тим, що хоче лежати у могилі поруч із дружиною, та й діти на сусіднє православне кладовище ходитимуть частіше, ніж через усю Москву їздитимуть на німецьке. Але вочевидь це було лише скромним виконанням якоїсь значно більшої думки.
Так, через занурення в глибини народної мови, через любов до народу Даль зміг зрештою приєднатися й до його віри, з’єднавшись у смерті з тими, кому віддав життя.
* * *
На честь 200-ліття від дня народження письменника ЮНЕСКО оголосила 2001 р. роком В. І. Даля. 
Майже 20 років (1801–1814 і 1819—1824) Даль прожив в Україні, знав українську мову, зібрав цінні українські фольклорні та мовні матеріали. У Луганську, на батьківщині Володимира Даля, на згадку про видатну людину було створено Літературний музей його імені. Науковим співробітникам музею вдалося зібрати у повному обсязі прижиттєві видання літературних творів Володимира Івановича. Ім’я В. Даля в Луганську носять також вулиця, середня школа і Східноукраїнський університет.

Підготував Валерій Зал-Заде

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.