КОМУ ПОТРІБНІ НАШІ ПРОПОВІДІ?

Людині боляче віддавати усі сили будь-якій суспільній справі, якщо це нікому не потрібно. Наприклад, веде людина у школі драмгурток. А це не потрібно ні дітям, ні батькам, ні дирекції. У розпач можна впасти. Так само й священик може змучитися серцем, якщо його проповідь нікому не потрібна. Ось ми із братами й співслужителями заходилися обговорювати тему: кому наші проповіді потрібні?

Я, убогий, так міркую. З одного боку, всім потрібні. А з іншого — нікому. Як же це так, запитаєте? І чи не ухиляюся я від відповіді? Анітрохи не ухиляюся. Деякі проповіді нікому не потрібні, а деякі всім потрібні. Дивлячись як проповідувати.
Серафим Саровський казав: «Коли треба — не промовч, а коли треба — не заголоси». Але от коли й що треба — тут розум від Бога потрібний. Так само й із проповіддю.
Люди живуть у субкультурах. Студенти не розуміють бізнесменів. А бізнесмени забули, що таке життя студентське. Старі не розуміють молодих, а молоді й поготів не розуміють старих. Кожний у своєму соку мліє на повільному вогні, й не те що полюбити ближнього, як себе самого, а й зрозуміти ближнього не може. Один тільки священик повинен усіх розуміти. Зобов’язаний. Розуміти багатих і бідних, бездітних і багатодітних, освічених і не дуже. Для цього йому варто й у маршрутках поштовхатися, і в чергах постояти, і на Сповіді уважно слухати, і книжки гарні читати.
Священик повинен ви­йняти із себе серце й сказати людям: «Візьміть. А мені ваші серця дайте. Ми серце до серця прикладемо, щоб вони, як долоні при рукостисканні, теплом обмінялися».
Ознака гарної проповіді — це коли людина-слухач потім підходить і запитує: «Звідки ви про мене все знаєте? Ви ж на мої питання сьогодні відповіли…».
Ознака гарної проповіді — це коли священик сам на суді ним же вимовлених слів стоїть і дивується: звідки це слово на язиці моєму?
Властивість гарної проповіді — говорити не комусь зверху вниз, а собі, як людині підсудній.
Говорити що-небудь не треба, і якщо вже що-небудь, то краще нічого. А якщо не що-небудь, то готуватися треба постійно. Думати, запам’ятовувати, записувати. Запитувати себе: що людям корисно? Що їм потрібно довідатися, почути? Потрібно перечитати багато чужих проповідей, як із квіток, збираючи з них пилок для власного нектару. Якщо ці проповіді й повчання складені за давніх часів, то їх треба перекладати більш зрозумілою, сучасною мовою, уникаючи складних зворотів, складних слів і незрозумілих прикладів. Не потрібно боятися плагіату. Чистий плагіат у цій справі відсутній. Адже якщо дві людини те саме розповідають, то виходить у них в підсумку не те саме, а щось зовсім різне. Іноді — до невпізнанності.
Просто проповідь — це необхідний вид служіння. Воно так і називається — служіння слова. І люди вдячні таким служителям. Вони хоч і не все читали, але всі серцем розуміють сказане: «Той, кого наставляють, — ділися всяким добром з тим, хто наставляє». І що важить тілесне, якщо тобі відсипали без заздрощів повну міру духовного?
Служіння слова свідчить про небайдужність. Сьогодні говорять мало не всі, але всім до всіх байдуже. Говорить реклама, щоб спонукати людину купити товар або послугу. Говорять політики, але про це ми промовчимо. Набридло. Говорять коміки й естрадні артисти, щоб відволікти, розсмішити й на сміхові заробити. Чи нам мовчати в цьому балакучому світі, де все проповідують, тільки не Христа?
Якщо ти розповідаєш мені про щось важливе, то, отже, переживаєш за мене, любиш мене. Це до сліз зворушливо саме по собі. Отже, ти знаєш щось, чого я не знаю. І навіть якщо я з тобою не згодний, ти мене розбурхав, зацікавив, і я почну шукати, радитися, запитувати. Це — теж гарний плід проповіді. Бо ж найгірший вид сну — це сон розуму. Він плодить чудовиськ.
Немає нічого простого, у чому б не затаїлося складне. І немає нічого складного, про що б не можна було сказати простими словами. Не треба боятися ні простоти, ні складності. Треба боятися ліні й байдужності. А ще не потрібно думати, що народ у більшості своїй щось просте вже знає, і тепер йому потрібно якісь складнощі вишукувати. Не треба нічого вишукувати, тому що народ у своїй більшості нічого не знає. Це сумно, але це жорсткий факт.
Правильне слово, що сказане вчасно, змінює життя. Люди вже ніколи не повернуться до того стану, в якому перебували, аж поки почули слово. Вони неодмінно зміняться. І якщо ми не змінюємося, то в значній мірі через те, що ми мовчимо.
Ідеальне слово має дію трояку. Воно інформує, повідомляє щось. Потім воно повинно насолоджувати, як сопілка пастирська. І воно направляє, зрушує з місця, вказує напрям для зусиль. Латинською це: docere, delectare, movere. Познайом, насолоди, утіш і зруш людину з місця. Ось — проповідь.
Чи можна так говорити, не навчаючись? Самі зважте, що взагалі можна робити, не навчаючись? Тільки людей смішити. Вчитися ж потрібно увесь час, та й помилок не боятися. Без помилок зростання немає. Потрібно кликати до себе на парафії побратимів, щоб вони зі свіжим словом звернулися до людей. До нас бо звикають наші парафіяни, вухо у людей «замилюється». А нову людину по-новому слухатимуть. І не треба соромитися, або заздрити, або боятися. Не вкрадуть у тебе паству, тільки примножать. Ті, хто боїться й заздрить, ті так і не вивчаються проповідувати.
Проповідь — справа Божа, як примноження хлібів. Там було тільки дві рибки й п’ять хлібин. Так би й зосталися ці продукти у тій же кількості, якби не піднесли їх Христу. Він благословив, став ламати й давати учням, а вони — народу. Звідки що взялося й усі наїлися. Так і ми. Втримаємо у собі свої знання, залишаться вони мертвими, не розданими й марними. А якщо піднесемо їх Христу, то Він благословить, і вони примножаться. Знання примножуться тільки якщо їх роздавати. Як і гроші примножуються тільки якщо їх пускати в обіг.
Із книжкою заснути, із книжкою прокинутися. Не соромитися визнати помилки й слухати тих, хто розумніший. А ще пробувати, пробувати. Звідти прийде перемога.
Тож проповідь, якщо справжня, — всім потрібна. Її користь ще тим невдовзі аргументується, що ворог голову підніме. Розпочнуться перемови, осуди, підозри. Коротше, змій засичить і мовчати не зможе. Але змія боятися значить хіротонію не приймати. Бог захистить! Він для того нас, священиків, на світі й тримає. Як в Ісайї сказано: о, ви, хто про Господа розповідає! не вмовкайте (Іс. 62: 6).
Ось поговорили ми із братами й співслужителями, утішилися спільною вірою, збадьорилися на працю й одностайно вирішили, що і вчитися, і говорити ми будемо. Проповідь наша дуже потрібна.

Протоієрей Андрій Ткачов 
(Далі буде)

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.