КОМАНДИР ПРАВОСЛАВНИЙ — ЦЕ ІНШИЙ КОМАНДИР

Архієпископ Львівський
і Галицький Августин
вітає курсантів Академії МВС,
які приймають присягу
Добавьте подпись
На сьогоднішній день у нашому суспільстві відповідь на питання «Потрібні в армії священики чи ні?» для більшості звучить однозначно — «Так, потрібні». Однак які, в такому разі, функції та повноваження капелана, як організувати духовне окормлення військовослужбовців, яким внутрішнім та зовнішнім критеріям має відповідати військовий священик?.. На ці та інші запитання ми попросили відповіс­ти секретаря Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України Віктора Степановича Кулакевича.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Як Ви вирішили стати військовим, де навчалися, служили?
— Із дитинства у мене була велика мрія стати моряком, хоча я народився на Рівненщині та моря ніколи не бачив. До своєї мрії йшов поступово. Служив у ракетних військах стратегічного призначення: спочатку в Прибалтиці, потім на Байконурі. Прослужив рік і написав рапорт, що хочу стати моряком. Мене направили в Київ. Так я став курсантом Київського військово-морського політичного училища. Після закінчення навчання служив у Чорноморському флоті на протичовнових кораблях. Бойову службу ніс у Середземному морі. В запас пішов у званні капітана першого рангу (по‑сухопутному — полковника).
— Це був радянський період. Ви вже тоді вірили в Бога чи прийшли до віри пізніше?
— Я народився у віруючій родині. Християнське виховання у нас було від бабусі, яка прожила 93 роки. Мій батько обов’язково чотири рази на рік причащався. Оскільки він закінчив (ще за Польщі) церковнопарафіяльну школу, то був у релігійному плані освіченим. Всі знання про віру ми отримали від батька. Мати була менш релігійною, але разом із батьком ходила на службу в храм, що знаходився за 12 км від нашої оселі. Мені з дитинства добре запам’ятався радісний стан, коли на Великдень ми з нетерпінням чекали батьків з освяченими пасками, щоб розговітися. Це, а також військова служба визначили моє ставлення до віри, незважаючи на партійну належність тощо. Знаєте, і в ті часи у моряків була приказка: «Хто в море не ходив, той Богу не молився».
— Який зараз моральний клімат в армії?
— Як і в суспільстві — дуже непростий. Але мене втішає і радує те, що кількість віруючих людей зростає, причому аж ніяк не через «моду». Приходять хлопці, які стали православними ще до призову на службу. Нещодавно архіманд­рит Лука (Винарчук) почав служіння в президентському полку (там зараз йде будівництво храму). І під час звершення першої Літургії (я йому допомагав — був паламарем) було близько 80‑ти причасників, зокрема й заступник командира з виховної частини. А вже на наступних службах було до 200 осіб, хоча в наказовому порядку ми нікого туди не кличемо.
— Очевидно, не усі призов­ники є членами нашої Церкви?
— Чимало людей, на жаль, не розуміють, що таке канонічна Церква. Іноді в Міністерстві оборони кажуть, що, мовляв, призовників, які конфесійно належать до так званого «Київського патріархату», більше, ніж представників канонічної Української Православної Церкви. А коли починаєш запитувати у самих призовників, кого з патріархів поминають на службі в їхньому храмі, відповідають: «Патріарха Кирила. Кого ж іще?».
— Які повноваження священика — він може працювати з усім особовим складом або тільки з тими, хто сповідує православну віру?
— Міністерство оборони видало документ «Директива Міністра оборони України № Д-25». У ньому сказано, що до військової частини священик може приходити на прохання військовослужбовців. Вони звертаються до командування з проханням, що їм потрібен священик. Виховна служба методом опитування визначає статистику — скільки віруючих та до яких конфесій вони належать. Священик може підійти до командира частини і попросити дозволу поговорити з православними воїнами. У цьому разі командир зобов’язаний дати пастирю можливість поспілкуватися. А далі все залежить від того, чи зможе священик завоювати довіру військовослужбовців. Але, зазвичай, наші священики, які звертаються з подібним проханням, дуже добре підготовлені та мають величезний авторитет.
— Чи є різниця в тому, як зустрічали священика в армії 15 років тому і як зустрічають сьогодні?
— Колосальна різниця. Церквою був зроблений прорив. Сьогодні поява священика в армії не є чимось дивним. Хоча якихось десять років тому це було чимось неймовірним, і десь навіть боялися спілкування зі священиком. Тепер більшість військових розуміють, хто такий священик, яка його роль.
— Дехто запитує: навіщо священик, якщо є заступник командира з виховної роботи та військовий психолог?
— І ті, й інші потрібні. Вони працюють в одному напрямі, але у них різні завдання. Вони виховують солдатів, допомагають вирішувати їхні внутрішні проблеми, але ні заступник командира з виховної роботи, ні психолог не можуть звершувати богослужіння, сповідувати. А Сповідь, Причастя — це, на сьогоднішній день, духовна потреба багатьох військових.
— Скільки священиків працює у нашій армії, і яку роботу вони проводять?
— У наших Збройних силах задіяно понад 200 священиків. Організовано катехізаторські курси, проводяться паломницькі поїздки. Це, до речі, дуже сильна місіонерська форма роботи. Нещодавно ми возили до Єрусалима 72 особи — офіцерів та членів їхніх сімей. Багато хто спочатку їхав як у туристичну подорож. Але десь 80 % із них причастилися на Святій Землі. Люди повернулися вже іншими. Ми возимо курсантів до Почаєва, нас там дуже добре приймають. Архієпископ Почаївський Володимир особисто зустрічається із курсантами, підтримує, допомагає. Священики готують групу до паломництва: знайомлять з історією обителі, пояснюють сенс чернечого життя, церковних традицій. Наш Відділ шукає матеріальні кошти. Ось, нещодавно возили курсантів Академії МВС.
— Чи має священик моральне право працювати із солдатами, якщо сам не служив в армії?
— Усе залежить від особистості священика. Йому не обов’язково служити в армії. Я знаю безліч прикладів, коли священики не служили, але виявилися дуже хорошими пастирями у середовищі військових. Адже їхнє завдання інше — духовна допомога солдатам. У нас, щоправда, більшість священиків служили в армії. Наприклад, у Вінниці колишній льотчик, майор у відставці, ієрей Віктор Парандюк очолює єпархіальний військовий відділ. Добре освічений як священик і військовий, він має великий авторитет. Наш відділ двічі на рік проводить зі священиками заняття на базі Міністерства оборони та Академії МВС, де ми знайомимо їх з умовами життя солдатів, особливостями служби в тих чи інших військових формуваннях.
— Чи існують при духовних навчальних закладах спеціальні курси підготовки священиків до роботи в армії?
— На сьогоднішній день, на жаль, ми не ведемо спільної роботи з духовними навчальними закладами. Однак це питання вже обговорювалося: академія та семінарія готові, але поки не готові військові.
— Запитують читачі: чи має право священик брати в руки зброю і на навчаннях стріляти по мішенях?
— Якщо по мішенях, то так. Щоб сам він міг відчути специфіку військової служби. А якщо добре стріляє, то може бути і прикладом для солдатів. Ми бачимо, що майже всі священики виявляють інтерес до військової техніки, бойового оснащення, деякі спеціально виходять у плавання або стрибають з парашутом. Чоловіки є чоловіки, і в них закладений інтерес до військової справи.
— А питання про форму одягу капелана ставилося?
— Так, і думки розділилися. Поки зупинилися на тому, що нічого придумувати не треба. Солдата дисциплінує, коли він бачить священика в духовному одязі. І це показав досвід роботи в гарячих точках, під час проведення миротворчих операцій. Але якщо є особлива необхідність, то під час бойових дій священик може надіти й камуфляж.
— У Києві введено посаду гарнізонного священика…
— Два останніх роки День Збройних сил (6 грудня, коли святкується пам’ять святого благовірного князя Олександра Невського) ми відзначали за богослужінням. Спершу в храмі було близько 500 військовослужбовців, половина з них постилися. Наступного разу було близько 700 осіб. Також ми побачили, що в Києві багато військових храмів, тому є необхідність ввести посаду гарнізонного священика. Священноначаліє вирішило, що поки рано відкривати спеціальне благочиння. На сьогоднішній день відпрацьовуємо відповідне положення. Крім того, Блаженніший Митрополит Володимир благословив розпочати роботу з повернення Церкві Микільського храму при Інституті фізики (біля ботанічного саду). Ми хочемо зробити його нашим головним військовим собором.
— Хто має оплачувати працю капелана — Церква чи держава?
— Принцип фінансування ми пропонуємо змішаний. Нами підготовлено Концепцію душпастирської опіки у Збройних силах України. Відповідно до цієї Концепції ми підрахували, що нам потрібно всього лише 60 священиків. За нашим задумом, там, де в частині служить 1200 осіб, уже потрібно вводити штатного священика. Якщо менше, то за погодженням з єпархіями призначати священика на добровільно-громадських засадах. Фінансова підтримка, яку може забезпечити держава, — дуже маленька, тому єпархія також повинна фінансувати капелана. Наприклад, на початковому етапі забезпечувати богослужбовим начинням.
— Які актуальні завдання стоять перед Вашим Відділом?
— Держава дає право Церкві окормляти військово­службовців. Міністерство оборони просить Церкву допомогти в духовному вихованні, покращити морально-етичний клімат в армії. І тут ми повинні розробити механізми реалізації наших спільних планів. Наприклад, є таке поняття, як «задоволення релігійних потреб». Але його трактування і обсяг в різних релігійних громадах різні. Комусь досить короткої молитви і читання духовних книг, а комусь важливі ретельна підготовка до богослужіння, піст, тривала молитва. Природно, виникає питання, як узгодити це з військовим режимом. У зв’язку із цим ми тісно співпрацюємо з виховними службами, які розуміють важливість використання релігійного чинника у вихованні. Радує, що тут ми мали порозуміння і підтримку з боку колишнього начальника Генерального штабу генерал-полковника Григорія Миколайовича Педченка. Він сам віруюча людина, зустрічався з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Сподіваємося, таке ж взаєморозуміння буде у нас і з новим начальником.
— Які, на Ваш погляд, особистісні риси повинен мати капелан?
— Це відкритість, сміливість. Потрібно любити людей, потрібна увага до людей. Військова служба пов’язана з постійним ризиком, багато зустрічається жорстокості. Взагалі, дуже багато проблем. Солдати шукають розуміння і співчуття. Іноді приходять із найбезглуздішими запитаннями. І тут від священика потрібно багато терпіння і такту. Я вважаю, що роль капелана полягає також і в тому, щоб дещо пом’якшити жорстку армійську систему — підказати командирам, навчити їх батьківської любові до солдатів. Адже командир православний — це інший командир. Християнська любов, батьківська турбота ніколи не дозволять йому підводити товаришів по службі, принижувати солдатів. Ніколи православний офіцер не буде лихословити та вести себе по‑хамськи. Де є священик, там відчувається, що й клімат у колективі інший.
— В яких регіонах найактивніша робота священиків із військовими?
— Якщо переглянути наш офіційний сайт, то можна побачити, що майже усі наші єпископи, так чи інакше, задіяні в роботі із силовими структурами. Церква приділяє цьому величезне значення. Особливо хочеться відзначити такі регіони, як Крим, Одеса, Полтава, Харків, Вінниця. Треба розуміти, що ці священики в частині позаштатні, це додаткове навантаження до їхньої парафіяльної діяльності. До речі, нещодавно у Криму проходили великі навчання, і на службі в польовому храмі (яку очолив голова нашого Синодального відділу архі­єпископ Львівський і Галицький Августин) зібралося близько 600 осіб. У цьому, звичайно, заслуга Кримської єпархії — однієї з найактивніших у цьому плані роботи. Там практично кожну військову частину окормляє священик.
— Ваш син — військовий. Що спонукало його обрати таку професію?
— Я хотів, щоб він після закінчення школи вступив до міліцейської академії. Кадровик РВВС посадив його у себе в кабінеті й дав заповнювати документи для вступу. При цьому двері було відчинено. А навпроти знаходилася кімната попереднього ув’язнення. Син, поки заповнював документи, надивився на те, що в ній відбувалося, і, коли повернувся додому, сказав, що вирішив не йти в міліцію, а стати військовим. «Ти — каже, — військовий, і дід, і двоє дядьків (обидва полковники)». Зараз він військовий юрист, старший лейтенант.
— Він теж віруючий?
— Усі в нашій сім’ї люди віруючі. Моя рідна сестра — активна парафіянка у себе на парафії. А почалося з того, що, коли вона хрестила племінника, священик провів з нею духовну бесіду. Тепер вона бере участь у всіх службах, буває в паломництвах. Проте основу всьому заклала моя бабуся. Вона була простою людиною, без освіти, але дуже мудрою, глибоко віруючою. В селі над нею іноді жартували, та вона не звертала уваги. Мені запам’яталася її розповідь про те, що її лише раз в житті благословив єпископ — біля Почаївської Лаври. І сьогодні я розумію цінність того благословення.
— Традиційно — побажання нашим читачам.
— Газета затребувана. У ній завжди можна знайти щось цікаве, а головне — корисне для духовного життя. Я хочу запросити читачів до діалогу на сторінках газети, щоб вони частіше надсилали свої листи із запитаннями, ділилися досвідом парафіяльного життя.
Бесіду вів ігумен Лонгин (Чернуха) 


Виникнення терміну «капелан» пов’язано iз життям святого Мартiна, архі­єпископа Турського (317–397 рр.). Коли він ще був офіцером на військовій службі в Галлії, якось узимку йому зустрівся жебрак і почав благати дати щось із одягу. Мартін розрізав навпіл свій військовий плащ — «капу» — й одну половину віддав жебракові. Цей жебрак потім явився йому уві сні в образі Іісуса Христа. 

Друга половина капи святого Мартіна стала предметом шанування у французькій армії. Для неї було створено похідний храм, який назвали «капелою», а священика, який служив у цьому храмі, почали називати «капеланус» (лат. capellanus (капелан)). 

У кожному легіоні імператора Римської імперії Костянтина I Великого була похідна церква (окремий намет) із християнським священиком. У 742–743 рр. у м. Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі (Consilium Germanicum) було ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі із застереженням про заборону носіння ними зброї і безпосередньої участі в бойових діях.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.