Коли міцніє бажання допомагати

Нещодавно волонтери Братства преподобного Іони Київського разом із представниками молодіжної організації «Серце в долоньках» відвідали вихованців Бориславської спеціалізованої школи-інтернату для дітей з ДЦП, що у Львівській області. Поїздка виявилася цікавою й корисною, тому хочеться розповісти про неї більш докладно.Інна Уманець:
— У суботу вранці ми прибули на залізничний вокзал м. Львова, а потім сіли на автобус, що прямував до Борислава. Там нас зустрів диякон Тарасій, який служить у Покровському храмі, а крім того займається арт-терапією з хворими дітьми, опікується їхнім духовним життям. Отець Тарасій запропонував зібратися у спеціально облаштованій кімнаті, схожій на домашню церкву, щоб помолитися перед благим ділом.
Усі знають, що спільна справа зближує людей. Тому, щоб не гаяти часу, знайомство з дітьми вирішили провести одночасно з приготуванням бутербродів. Головним завданням було не тільки створити власний «шедевр кулінарного мистецтва», а й придумати йому назву. Фантазія не підвела, тож невдовзі з’явилися «Кораблі у відкритому морі», «Лісове озеро», «Сирний замок», «Дощ», «Восьминіг»… Після обіду волонтери влаштували невеликі майстер-класи з оригамі, малювання, аплікації, ліплення, не забули і про рухливі ігри та вправи.
Діти бралися за роботу з надзвичайною цікавістю і захопленням. Звичайно, не в кожного вистачало терпіння, наполегливості, елементарних навичок, а інколи (через хворобу) навіть можливості тримати в руках олівець. Проте скільки було радості, коли вдавалося зробити власний виріб! Спільними зусиллями виготовили плакат «кмітливі ручки» (вирізавши обведені на папері долоньки, написали на них особисті побажання), казковий замок із картону, склали іграшкову залізницю. Так непомітно пройшов день.
Повечерявши і трохи відпочивши, ми вирішили піти ще й на дискотеку, що влаштовується на вихідних для учнів школи-інтернату в актовій залі. Було весело і разом з тим хотілося плакати. Важко спокійно дивитися, як підлітки, які ледь ходять, намагаються танцювати. Незважаючи на брак часу, нам все ж таки вдалося ближче познайомитися і поспілкуватися з дітьми, дізнатися про їхні мрії та захоплення. Варто відзначити, що невиліковні хвороби не заважають їм бути дружніми, підтримувати один одного, радіти чужим успіхам і сподіватися на краще. Такі діти, як ніхто інший, розуміють і цінують почуття ближніх і добре ставлення до них самих. У них, дійсно, є чого повчитися. Можна ще багато розповідати про те, як нас гостинно прийняли, як ми молилися на Літургії і вітали парафіян нещодавно вивченими прадавніми колядками, як їздили до Львова на екскурсію, довго спілкувалися у кафе, а потім поспішали на свій потяг до Києва.
Проте це вже зовсім інша історія…

Антон Пешкін:
— Упевнений, що від зустрічі з бориславськими дітьми я отримав більше, ніж вони. Залишатися людиною при серйозному невиліковному захворюванні… А що тоді заважає нам бути людьми? Діти були відкриті, готові брати те, що ми їм хотіли дати.
Щодо моїх відчуттів, то мені сподобалося все: спілкування з дітьми та волонтерами, прогулянка Бориславом з отцем Тарасієм і його великим собакою і тригодинний «марш-кидок» до храму через джерело «Нафтуся», зустріч із настоятелем і дружною парафіяльною громадою. Вперше співав у храмі на повний голос — дуже сподобалося!
Здавалося, що минуло не два дні, а набагато більше…

Ігор Сичов:
— На уроках оригамі діти робили журавликів, які можуть махати крилами; ворон, які можуть відкривати рот; конячок, зайчиків… Під час проведення майстер-класів вихователі з інтересом спостерігали за подіями й самі брали участь у заняттях. Я сам із задоволенням ліпив з пластиліну, вирізав. Загалом, панувала дуже жвава атмосфера, діти змогли розкритися, і волонтери теж. Якось легко вдавалося знаходити контакт з цими дітьми.
У неділю, коли ми йшли на Літургію, хлопчик на ім’я Нестор вразив мене вмінням розповідати. Річ у тім, що йому в подарунок дісталася іграшка у вигляді лицаря. Ми розговорилися. І він мені в найменших подробицях розповів про особливості озброєння середньовічних воїнів. Я, історик за освітою, зрозумів, що навряд чи зможу з таким інтересом та увагою до деталей розповідати. Ось так і навчався у дітлахів дитячої безпосередності.
Після Борислава ми відвідали Львів, де одна з парафіянок православного храму провела для нас екскурсію центральною частиною міста. Вразило поєднання культур і архітектурних стилів у цьому місті. Раніше я навіть не припускав, що у Львові лише три православних храми — один великий, один маленький дерев’яний і ще один на території заводу. Час пролетів так швидко, що ми ледве встигли на потяг.
Київ нас зустрів звичною суєтою і невеликим морозом. Але в моєму серці залишилося тепле почуття від дружнього спілкування з дітьми і волонтерами і ще більше зміцніло бажання допомагати тим, хто потребує цього.

 

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.