img027sml

Історії, розказані біля багаття

 Багаття догоріло, і всі пішли спати. І тільки ми з однією інокинею сиділи біля ледь тліючого вогнища, і зовсім не хотілося спати.

— А я ж до Бога через гроші прийшла, — засміялася раптом інокиня.
— Як це?
— А так. За освітою я хімік, і перед перебудовою наша лабораторія розробила технологію виробництва барвників нового покоління, кращих і дешевших за імпортні. Передали ми наші розробки одній фірмі, домовившись, що отримуватимемо свій відсоток з прибутку. А в часи перебудови фірма збідніла і нашу лабораторію розігнали. Де тільки я потім не працювала! Посуд мила в кафе, торгувала фруктами в азербайджанців. Потім влаштувалася у книжкову крамницю. А на прилавку лишень бульварне чтиво, гороскопи, магія, і власник нахабно пристає. Дала я відсіч хтивому господарю, а він побив мене.

Сиджу вдома, злюща, і думаю: «Все, куплю старий кулемет».
— А чому, — питаю, — старий?
— Та в мене й на старий грошей не було. Але я вже до краю дійшла — відстрілюватися хочу. Тут приходить Надійка, сусідка зверху. Хороша дівчина, скромна, добра, в медичному училищі на п’ятірки вчиться. Та трапилася з нею через недосвідченість біда — чекає дитину, а наречений кинув. Мати-прибиральниця її з дому вигнала, вимагаючи, щоб ішла на аборт. Мовляв, самі живемо на копійки, а ще дитину годувати? Стогне Надійка, побивається, заливається сльозами. Шкода їй, сердешній, вбивати малятко, та лишень, мабуть, виходу немає. І тут я так розізлилася, що аж розхоробрилася: Надю, кажу, запам’ятай: росіяни живими не здаються. Прогодую я тебе з дитинкою. Не вбивай маля, я вас прогодую!
Віддала я Наді всі свої гроші до копійчини, досі пам’ятаю цю суму — 507 карбованців 20 копійок. До речі, Надійка потім заміж вийшла і ще двох народила. А я залишилася тоді без грошей, навіть хліба не мала за що купити. Гаразд, думаю, позичу у сусідки знизу. Спускаюся вниз, заглянула по дорозі в поштову скриньку, а там переказ на 50 720 карбованців. Виявляється, та сама фірма вижила і, отримавши прибуток від наших барвників, перерахувала нам відсоток. Але мене вразили навіть не гроші, а ця містика цифр: віддала я на дитинку 507 карбованців 20 копійок, а переказ на ту саму суму, але вже з нулями. І тут я заплакала, згадавши покійну маму. Мама у мене віруючою була, завжди бідним допомагала і нас учила: «Усе віддав — багатшим став». Тільки раніше я в Бога не вірила, а тут не розумію, що зі мною діється — ніби мама зі мною говорить.
Зайшла я до церкви пом’янути маму, а там запрошують на екскурсію в Шамордіно. Поїхала я в Шамордіно на день, а затрималася там на рік. Монастир тоді ще тільки починали відновлювати, бідність була неймовірна. А тут приїжджає в Шамордіно один бізнесмен і пропонує монастирю зайнятися комерцією, організувавши виробництво сувенірів. А я на виробництві розуміюся. Підійшла і уважно слухаю — абсолютно грамотний бізнес-план з пропозицією штампувати значки із зображеннями святих і випускати поліетиленові пакети з видами монастиря. Витрати копійчані, робоча сила в монастирі безкоштовна, і цілком реально, як стверджує бізнесмен, заробляти на цьому мільйони. А матушка ігуменя запитує сестер:
— Що, потрібні нам такі мільйони?
— Ні, матушко, — відповідають, — не потрібні. Богу і мамоні служити неможливо.
Я про себе обурююся: як це їм не потрібні мільйони, якщо в монастирі така бідність? Тільки пізніше мені відкрився сенс тієї спокуси, коли монастирі намагалися перетворити на комерційні підприємства. А тоді ми «поведені» були на комерції і мріяли розбагатіти. От був у мене друг, великий шанувальник Достоєвського. І любив він розмірковувати про те, що Бог і вся вища гармонія світу не варті єдиної сльозинки дитини. А в часи перебудови він спекулював простроченими ліками і про сльозинку вже не згадував.
У монастирі все було інакше — незвичне і поки що незрозуміле. Пам’ятаю, працювала зі мною на послуху дівчина із Сербії — Здравка. Від сестер я знала, що на війні в неї вбили нареченого, матір з батьком і братів. У мене б серце розірвалося від горя, а вона працює і співає: «Христос воскрес із мертвих!». Як можна співати, втративши близьких? Хотіла запитати в неї, але посоромилася. А Здравка без слів мене зрозуміла і каже:
— Знаєш, коли нас вбивали, то стало зрозумілим: треба вибирати — хліб або хрест. І коли ми вибрали хрест, серце стало радісним і вільним…

Ніна Павлова

 

Автор: Ніна Павлова народилася 1939 р. на Алтаї у Славгороді. В Москві закінчила факультет журналістики, працювала в «Комсомольській правді», займалася драматургією (п’єси «Вагончик», «П’ята пора року» та ін.). У 1988 р. оселилася поблизу Оптиної пустині. Пише оповідання на християнські теми, автор книги «Пасха Красна» (2002 р.) про трьох Оптинських новомучеників — ієромонаха Василія та іноків Ферапонта і Трофима.

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.