Історія слов’янської писемності

9 листопада в нашій країні відзначають свято української писемності та мови. Цю дату було обрано не випадково, тому що 9 листопада — день пам’яті преподобного Нестора Літописця, послідовника творців слов’янської писемності святих Кирила і Мефодія. Пропонуємо до вашої уваги цікаві факти, пов’язані з цією подією.

ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО…

У давнину створення книги було справою дуже кропіткою і тривалою. Книги переписували від руки спеціально навчені переписувачі — ченці або послушники при монастирях. Одну книгу створювали від кількох місяців до кількох років. Писали в ті часи гусячими перами на пергаменті (телячій шкірі). Пергамент хорошої якості був білим і гладеньким. Краї аркушів такого пергаменту були нерівними, а поверхня — шорсткою. Якісні пергаментні книги слугували людям століттями.
На Русі пергамент називали харатья, а пергаментні рукописи — харатейними книгами. Це був дорогий матеріал, тому іноді його використовували повторно — текст змивали або зіскоблювали й на аркуші писали знову. Рукопис, написаний на такому пергаменті, називали палімпсест — від грецьких слів зі значеннями “знову” і “скоблю”.

Ще з пергаменту робили зошити — чотири великі аркуші, складені навпіл і зшиті разом по лінії згину. Зошити лініювали: продряпували тонкі лінії гострим інструментом, а після написання тексту переплітали: зшивали і поміщали між двома дерев’яними дошками, що слугували обкладинкою. Про людину, яка прочитала книгу повністю, казали, що вона прочитала книгу “від дошки до дошки”, зараз — “від палітурки до палітурки”.

Зі шкільних зошитів, знайдених у Новгороді під час розкопок, можна дізнатися про те, як у давнину вчилися писати. Оскільки пергамент був дуже дорогим, для шкільних занять його не використовували. Знайдені археологами зошити — це й денце від старого берестяного козуба, і звичайні смужки та шматочки берести, на яких гострим інструментом продряпано літери.

Для шкільних вправ використовували і зручніші зошити — цери — невеликі дерев’яні дощечки, одну зі сторін яких заливали воском. Діти вчилися виписувати букви на воску, де легко було стерти невдалий напис або звільнити місце для нової вправи. Церами користувалися ще древні римляни та греки. Зв’язані між собою цери називалися кодексом.
Кістяний або металевий інструмент, загострений з одного кінця й широкий з іншого, яким писали на воску грецькі учні, звався стиль. А на Русі таку ручку називали писало.

Пересопницьке Євангеліє — це перша книга, написана “руською мовою”, тобто староукраїнською, від якої походить літературна писемна українська мова. Це Євангеліє створювали п’ять років: від 1556 р. до 1561 р. у Пересопницькому монастирі на території нинішньої Рівненської області. Книга складається з 482 аркушів високоякісного пергаменту й важить майже десять кілограмів. Сторінки книги оздоблені художніми орнаментами, заставками й ініціалами, мініатюрами й кольоровими рамками.
Після перебування в кількох волинських монастирях воно потрапляє в руки гетьмана Івана Мазепи, який у 1701 р. подарував його Переяславському кафедральному собору. Звідти книгу перевозять до Переяславської духовної семінарії. Тут вона й зберігалася доти, поки її не віднайшов український учений Осип Бодянський. Так світ науки довідався про унікальний рукописний твір. Потім з Переяславської єпархії Євангеліє потрапляє до Полтавського краєзнавчого музею. Зараз Пересопницьке Євангеліє зберігається в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського в Києві.
Ще не так давно доторкнутися до Пересопницького Євангелія могли лише вчені, священнослужителі й раз на п’ять років Президент України, який складає на ньому клятву вірності українському народу. Щоб зберегти оригінал книги, її вирішили відреставрувати. А щоб донести цю книгу до ширшого кола читачів, з благословення Блаженнішого Митрополита Володимира вирішено було видати факсимільне видання накладом 1000 примірників. Тепер цю книгу можна побачити в музеях, інститутах і бібліотеках.

1581 р. Іван Федоров, який 1564 р. у Москві надрукував першу книгу “Апостол”, друкує Острозьку Біблію, текст якої став основою для сучасного тексту слов’янської Біблії.
Друкарство висуває перед книжниками нові проблеми: створюванний у сотнях екземплярів, друкований текст повинен був бути без помилок. Така увага до мови, турбота про правильність тексту зумовлюють необхідність використання спеціальних мовних довідників — граматик.
Першу, ще недосконалу, рукописну граматику церковнослов’янської мови було складено під час роботи над “Геннадієвською Біблією” перекладачем Дмитром Герасимовим.
У XVI і XVII ст., почали створювати друковані граматики. Особливо відомою є граматика, складена Мелетієм Смотрицьким, одним із чільних учасників гуртка князя Костянтина Острозького. Вперше вона побачила світ у 1619 р. у містечку Ев’ю неподалік від сучасного Вільнюса. У 1648 р. граматику М. Смотрицького з виправленнями було надруковано в Москві. Втретє цю ж граматику було видано вже за часів Петра I. М. В. Ломоносов називав граматику М. Смотрицького одним зі своїх учителів.

Перша датована книга, написана на Русі, що збереглася до сьогодні, — це “Остромирове Євангеліє”. Його переписав диякон Григорій у 1056 р. для новгородського посадника Остромира (посадник — обраний правитель міста).
“Остромирове Євангеліє” написане на великих аркушах дорогого білого пергаменту гарним чітким почерком, прикрашене барвистими заголовними буквами, орнаментальними заставками й мініатюрами із зображенням євангелістів. Художники XI ст. не пошкодували дорогих фарб і “твореного”, розчиненого, спеціально приготованого як фарба, золота для оздоблення рукопису.
На початку XII ст. подібний за красою рукопис створюють на замовлення князя Мстислава Великого. Його прикрасили ще й окладом, або, як казали в давнину, окували: на дошки (що слугували обкладинкою) наклали карбовані срібні з позолотою пластини, прикрашені дорогоцінними каменями та перлами.
Такі розкішні рукописи Остромир і Мстислав Великий замовляли не для себе, а для того щоб пожертвувати їх у храм чи монастир, де ними користувалися у великі свята.

Звичайні богослужбові книги були простішими, нерідко їх прикрашали самі переписувачі. Замість палітри фарб користувалися лише кіновар’ю — яскраво-червоною фарбою мінерального по­ходження. Цією фарбою писали заголовок і першу літеру в абзаці. Звідси й походить так звана красна строка.

Перші привезені на Русь слов’янські книги були, як на наш погляд, простими. До нас дійшла одна з них, написана південнослов’янським переписувачем. Це невелика книжка, у три рази менша за шкільний зошит, але набагато товща. У ній 166 аркушів! За традицією, у рукописних книгах визначають кількість аркушів, а не сторінок, тому сторінок у ній удвічі більше.
Ця книга вважається найдревнішим кириличним рукописом, що зберігся донині. Створено її наприкінці X ст. й написано почерком, що називається устав. Це чіткий і рівний почерк, схожий на наш друкований шрифт. Називають її “Саввина книга”, тому що в нижній частині одного з аркушів було виявлено напис: “піп Савва писав”.

В XI ст. за наказом Ярослава Мудрого неписані закони були записані й отримали назву “Руська Правда”. До нашого часу, на жаль, найдревніший її список не зберігся. Вона дійшла до нас у списку XIII ст. у складі книги, йменованої “Кормча”.
Кормча книга — це збірник світських і церковних законів, що координували життя людини в життєвому морі, як досвідчений керманич спрямовує свій корабель.

Наталя Шуткіна,
Наталя Старова

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.