ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВ’Я В МОЛДОВІ

За повідомленням Іполита Римського і Євсевія Кесарійського християнство на території між Дунаєм і Чорним морем, заселені тоді племенами даків, готів, сарматів і карпів, було принесено апостолом Андрієм Первозванним. У 106 р. Дакія була підкорена римським імператором Траяном і стала римською провінцією. Після цього християнство стало активно поширюватися на північ від Дунаю. Письмові та археологічні пам’ятки свідчать про гоніння, яких зазнавали християни на цих територіях. 

На відміну від інших народів у молдаван не було одночасного масового Хрещення. Поширення християнства йшло поступово. У IV ст. на карпато-дунайських територіях уже існувала церковна організація. За свідченням Філострогія, на Першому Вселенському Соборі був присутній єпископ Феофіл, під владою якого були християни «готської країни». На Другому, Третьому і Четвертому Вселенських Соборах були присутні єпископи з м. Томи (нині — Констанца).
До V ст. Дакія входила до складу Сирмійскої архієпископії, підлеглої юрисдикції Риму. Після руйнування Сирмії гунами (V ст.) Дакія перейшла під керівництво Солунського архієпископа, який підпорядковувався то Риму, то Константинополю. У VIII ст. імператор Лев Ісаврянин остаточно підкорив Дакію владі Константинопольського патріарха.
Становлення державності затягнулося через постійні набіги на цю територію різних кочових племен. У кінці III ст. сюди вторглися готи і гепіди, у IV—VI ст. — гуни і авари. З VI ст. тут стали селитися слов’яни. З IX ст. у межиріччі Прута і Дністра проживали слов’янські племена уличів і тиверців. У V ст., за словами Костянтина Багрянородного, деякі з римлян, переправившись через р. Дунай, знайшли тут незліченний народ слов’янський; у VI ст., за свідченням готського історика Йордана, від Дністра берегами чорноморськими до Дунаю жили анти, а у 582 р. аварський хан Баян також знайшов тут поселення слов’янські. 
Перед початком християнізації Київської Русі, за словами літописця Нестора, слов’яни «седяху» по Дністру і «приседяху Дунаеви» до самого моря в цій країні, яку греки звали «Скіфія». З X ст. ці землі увійшли до сфери впливу Київської Русі. Однак вторгнення половців і печенігів спричинили зникнення тут слов’янського населення до кінця XII ст.
У  XIII – на початку XIV ст. Молдова знаходилася під владою монголо-татар. У першій половині XIV ст. монголо-татарське ярмо було скинуто, і в 1359 р. виникло незалежне Молдавське князівство на чолі з воєводою Богданом. До складу цього князівства увійшла також Буковина. Внаслідок численних вторгнень і довгої відсутності національної державності молдавани аж до XIV ст. не мали своєї церковної організації. Богослужіння тут звершували священики, які приходили із суміжних Галицьких земель. Після заснування Молдавського князівства до кінця XIV ст. було засновано окрему Молдавську митрополію у складі Константинопольського Патріархату (вперше згадана 1386 р.). Молодій Молдавській державі довелося відстоювати свою незалежність у боротьбі з поляками, угорцями і турками. У 1456 р. молдавські господарі визнали васальну залежність від турецького султана. Молдова, як і Валахія, до початку XVI ст. зберігала право вибору своїх господарів. З початку ж XVI ст. їх став призначати султан.
Незважаючи на залежність від Османської імперії, положення Церкви у Валахії та Молдові було набагато краще, ніж у суміжних землях. При заступництві місцевих господарів тут зберігалася повна свобода богослужіння, дозволялося будувати нові храми і засновувати монастирі, скликати церковні собори.
З  1716 р. воєводи до Валахії та Молдови почали призначати греків-фанаріотів. Розпочався процес еллінізації, що торкнувся не тільки держави, але й Церкви. Єпископами у Валахську і Молдавську митрополії призначалися етнічні греки, богослужіння відбувалося грецькою мовою. Почалася активна еміграція греків у Валахію та Молдову.
У  другій половині XVIII ст. Валахський митрополит був визнаний першим за честю серед ієрархії Константинопольської Патріархії, а у 1776 р. йому було надано почесний титул намісника Кесарії Каппадокійської  — історичної кафедри, яку в IV ст. очолював святитель Василій Великий.
В  результаті російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. Росія отримала право покровительства православним румунам і молдаванам. У 1789 р., під час другої російсько-турецької війни, Святішим Синодом Руської Православної Церкви було засновано Молдо-Валахійську екзархію, місцеблюстителем якої 22 грудня того ж року був призначений колишній архієпископ Єкатерино­славський і Херсонеса Таврійського Арсеній (Серебренніков). У 1792 р. митрополитом Молдо-Валахійським із титулом екзарха Молдови, Валахії та Бессарабії був призначений Гавриїл (Банулеско-Бодоні). У 1812 р. за Бухарестським договором до складу Росії увійшла Бессарабія (землі між річками Прут і Дністер), на решті території Молдови та Валахії було відновлено владу фанаріотів. Із православних парафій Бессарабії, що опинилися на території Російської імперії, було утворено Кишинівську єпархію. 21 серпня 1813 р. її очолив Гавриїл (Банулеско-Бодоні) з титулом митрополита Кишинівського та Хотинського. Молдо-Валахійську екзархію остаточно було скасовано 30 березня 1821 р. Єпархія проіснувала до 1917 р., коли внаслідок революції в Росії ці землі відійшли до Румунії, а церковною юрисдикцією стала володіти Румунська Патріархія. У 1944 р., після звільнення Румунії та за домовленостями між двома Церквами, ці території знову стали належати до Руської Православної Церкви.
Нині Право­славна Церква Молдови включає шість єпархій: Кишинівську, Тираспольську і Дубоссарську, Кагульську і Комратську, Єдинецьку і Бричанську, Унгенську і Ніспоренську, Бельцьку і Фелештську.
Підготувала Олена Головіна

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.