Історія Православ’я в Галичині

Завоювання Галицьких земель Польщею. Спроби відновлення Галицької митрополії
21 грудня 1326 р. спочив у Господі святитель Петро Ратський, митрополит Київський і всієї Русі. У день його кончини в Москві у справах своєї єпархії перебував Луцький єпископ Феодосій, який відспівав святителя. Новий Київський митрополит святий Феогност у травні 1328 р. поставив на Галицьку кафедру єпископа Феодора. Святитель Феогност у наступні сім років кілька разів здійснював пастирські поїздки на південь Русі, де перебував довгий час.
Близько 1331 р., імовірно на прохання Галицького князя Юрія II Болеслава, Константинопольський патріарх Ісайя знову надав Галицькому єпископові Феодору титул митрополита, але невдовзі це рішення було скасовано через протест святителя Феогноста. Юрія II, який ще в перші роки свого правління висловював бажання повернутися в лоно католицизму, папа Іоанн XXII своїм особистим листом переконував залишитися при цьому “спасенному” намірі; писав понтифік і до польського короля Владислава І, прохаючи його посприяти поверненню родича в католицтво. Скінчилося це для “князя й господаря Русі, князя всієї Малої Русі (natus dux et dominus Russie, natus dux tocius Russie Minoris)” погано: у квітні 1340 р. його отруїли. І причина полягала не лише у невдоволенні бояр прозелітизмом князя: польський літописець розповідає, що Юрій “занадто жорстоко поводився зі своїми підлеглими, ув’язнюючи та грабуючи їхнє майно, викрадаючи їхніх дружин і дочок й гвалтуючи їх, а також надаючи перевагу іншим народам, як, наприклад, німцям і чехам”.
Цей вчинок бояр став поштовхом до події, відомої як війна за галицько-волинську спадщину, яка півстоліття роздирала Малу Русь — так відтоді нерідко називали галицько-волинські землі. Син Литовського великого князя Гедиміна та його другої дружини Ольги, дочки Смоленського князя Всеволода, Дмитрій-Любарт за підтримки бояр закріпився на Волині та претендував на все Галицько-Волинське князівство. У цьому намірі він стикнувся з могутнім суперником — королем Польщі Казимиром ІІІ Великим (1333–1370), який також заявив про свої права на спадщину. Великий князь Волинський Дмитрій-Любарт (1340–1383) і єпископ Феодор, скориставшись державними й церковними неладами в Константинополі (“ісихастські суперечки” святителя Григорія Палами і його супротивників), ненадовго домоглися відновлення Галицької митрополії. Проте 1347 р. новий імператор Іоанн VI Кантакузин, новий патріарх Ісидор І і Константинопольський Собор на прохання великого князя Московського Симеона Гордого й митрополита Київського Феогноста знову скасували її. У листі волинському князеві імператор пояснив свій вчинок: “Ти знаєш, що відтоді як народ руський пізнав Бога і просвітився святим Хрещенням, ствердилося як звичай і стало узаконеним, щоб на всю Русь, Велику й Малу, був один митрополит Київський і щоб він висвячував єпископів на всі єпископії”.
Проте наближалось нове випробування, значно тяжче. 1349 р. Казимир ІІІ захопив Галичину й у наступні роки почав наполегливий, зі змінним успіхом, наступ на Волинь. Галичанам у межах “Королівства Русі” він надав певну автономію, у тому числі й релігійну, однак сприяв, як і в Польщі, заселенню її німцями та поляками. Разом з поселенцями-католиками прийшов і латинський клір. “Прииде король Краковский, — пише про той час літописець, — со многою силою и взяша лестию землю Волынскую и Галицкую и много зла христианам сотвориша, а церкви святыя претвориша на латинское богомерзкое служение”. На території колишнього Галицько-Волинського князівства в 1361 р. було відкрито Львівську й Галицьку римо-католицькі єпархії, небагато пізніше спеціальною буллою папи їх об’єднано в митрополію. Того ж року у Львові розпочалося зведення кафедрального собору на честь Успіння Пресвятої Діви Марії, що зберігся до сьогодні, перший камінь у підмурівок якого поклав сам король. Незадовго до смерті Казимир ІІІ здійснив чергову спробу відродження Галицької митрополії під приводом того, що митрополит Київський святитель Олексій, який перебував у Москві, через затяжний конфлікт з великим князем Литовським Ольгердом багато років не мав змоги відвідувати свою паству в Південно-Західній Русі. Через погрозу короля перехрестити галицьке православне населення в католицизм патріарх Константинопольський Філофей змушений був у травні 1371 р. задовольнити його прохання, поставивши митрополитом Галицького єпископа Антонія, про що писав митрополитові Київському: “Нехай буде тобі відомо, що оскільки ти стільки часу залишав Малу Русь і не оглядав її, король польський Казимир, який володіє і Малою Руссю, надіслав сюди до нашої мірности з іншими князями єпископа і з ним грамоту. <…> Змушені такими обставинами, ми рукоположили того, кого він прислав. Ми віддали йому Галич у митрополію та єпископії: Володимирську, Перемишльську і Холмську, що перебувають у володінні короля польського”. Наполегливо домагався окремої Литовської митрополії й Ольгерд. Патріарх Філофей зробив інакше — у грудні 1375 р. він рукоположив свого вихованця Кіпріана, вихідця зі знат­ного болгаро-сербського роду Цамблак, у сан митрополита “Київського, Руського і Литовського” з правом і на всю Русь після смерті митрополита Олексія.
Суперечності між великим князем Московським Дмитрієм Донським і святителем Кіпріаном стали причиною того, що останній зміг остаточно утвердитися у Москві лише на 12‑й рік після смерті святителя Олексія й уже після кончини самого князя — у 1390 р. Перед цим він багато років змушений був перебувати в Литві, маючи резиденцією Київ. Митрополитові Кіпріану багато вдалося зробити для впорядкування церковного життя в литовських володіннях, незважаючи на різке погіршення для цього умов — у 1385 р. було укладено Кревську унію між Литвою і Польщею. Великий князь Литовський Ягайло, взявши шлюб з польською королевою Ядвигою, став тепер і польським королем Владиславом II Ягелло. Він прийняв католицтво сам і охрестив литовців, переважна частина яких до того була язичниками. У підвладних Литві землях Русі він виявляв терпимість, чого не можна сказати про польські володіння, у тому числі й Галичину. 1390 р. до раніше створених католицьких єпархій тут додалася Перемишльська, а 1428 р. — Луцька. Й у православній Галицькій митрополії король виявив самоуправство, всупереч волі Константинопольського патріарха поставивши сюди свого кандидата Луцького єпископа Іоанна (Бабу), котрий пізніше обіцяв королю, якщо той допоможе йому зійти на Галицький митрополичий престол, 200 “гривень руських” і 30 коней. Кіпріан позбавив Іоанна Луцької кафедри (1396 р. разом з ним приїжджав до Москви Луцький єпископ Феодор), а ще раніше взяв під свій омофор Володимир-Волинську й Туровську єпархії.
Святитель Кіпріан († 1406), який давно прагнув підпорядкувати собі всі єпархії історичної Русі, також не визнавав іншої окремої митрополії в її межах (що теж спричинило між ним і патріархом незгоду), мабуть, зумів досягнути своєї мети. Свідчення про Галицьку митрополію з кінця XIV ст. зникають. У 1411/12 і 1420/21 рр. новий Київський митрополит Фотій здійснив подорож до Галича, що було б неможливим, якби місто не перебувало в його юрисдикції. Однак влада святителя Фотія над єпархіями в межах Польщі, очевидно, була номінальною, враховуючи події тих років.

Спроби насадження унії в XV–XVII ст.ст.
Городельський сейм 1413 р., що посилив польсько-литовську унію під польським верховенством, позбавив православних багатьох прав, якими користувалися католики. А 6 жовтня 1423 р. Владислав‑Ягайло надав католицькому Львівському архієпископові право наглядати на території його діоцезу за “єретиками” і “схизматиками” (православними). “Оскільки, — йшлося в королівській грамоті, — у підвладних нам землях Русі, де живуть схизматики, послідовники грецького обряду, відбувається, на жаль, багато такого, що суперечить Римській Церкві, то для того, щоб римо-католицька віра не зазнала шкоди, ми дали Іоанну, Архієпископові Львівському, і його наступникам і нині надаємо цілковиту й повну владу покарання будь-яких єретиків і порушників християнської релігії, якого б стану та статі вони не були, якщо такими їх визнає їхній згаданий архієпископ”. Близько 1434 р. король Владислав III Варненчик видав привілей, який зрівнював у правах галицьких бояр з польською шляхтою, але замість “Королівства Русі” було створено адміністративно-територіальну одиницю Польського королівства з центром у Львові — Руське воєводство.
Флорентійська церковна унія зазнала повного краху й у галицьких землях, як і скрізь на Русі. Київський митрополит Ісидор, прийнявши унію, дорогою з Флорентійського Собору до Москви в 1440 р. проїжджав через Львів, де русини не допустили його до своїх храмів, і, за словами хроніста Бартоломія Зиморовича, він вимушений був служити літургію в латинському кафедральному соборі, “на що русини дивилися скоса”. Однак виконати дану новому митрополитові Київському Іоні обіцянку перепідпорядкувати йому православні єпархії у своїх польських володіннях корольц Казимир не поспішав. Цьому сприяла й політика польської духовної влади, метою якої тоді було пряме насадження католицтва, а не підтримка унії. Після кількох невдалих спроб лжемитрополитів, направлених Римом, утвердитися на Галицькій кафедрі, керування її справами здійснювали миряни (старости), призначувані польським королем, які нерідко перетворювали право опіки на предмет купівлі-продажу.
У жовтні 1458 р. у Римі Константинопольським лжепатріархом-уніатом Григорієм Маммою на Київський митрополичий престол було поставлено Григорія Болгарина, який згодом повернувся до Православ’я й був утверджений православним Константинопольським патріархом. У такий спосіб відбувся розкол Руської Церкви на дві митрополії — Східну (Московську) і Західну (“Київську”, з центром у Новогрудку). Землі Галицької єпархії стали частиною Західноруської митрополії, але кафедра не заміщувалася, у Галичі діяли намісники митрополита, фактично ж адміністративна влада над духовенством належала старостам. 1509 р. король Сигізмунд I надав право обрання намісників Київського православного митрополита в галицьких землях католицькому Львівському архієпископові (арцибіскупу), який негайно цим скористався з прозелітичною метою. Православний Західноруський митрополит рішенням короля став титулуватися тепер Київським, Галицьким і всієї Русі.
Серед багатьох галицьких намісників, нерідко кількох відразу, своєю діяльністю на користь Православ’я виділяється Яцько (Іакінф) Гдашицький, у чернецтві Ісаакій, призначений у 1522 р. Сигізмундом і невдовзі зведений у сан архімандрита. Доручивши йому наглядати за “попами” і “синагогами руського обряду”, як він іменував у своїй грамоті православні храми, монарх необережно призначив людину, яка, всупереч його очікуванням, взялася переконувати всіх, які відпали в латинство, знову стати православними. Тисячі людей середнього й нижчого стану, скаржився Львівський арцибіскуп Бернард, “на шкоду й поганьблення римської віри, прийнятої ними, поверталися до грецької схизми”. Гдашицький відмовився від підпорядкування латинському архієпископові й перейшов під владу Київського митрополита, але на наполегливу вимогу арцибіскупа його було зміщено.
1 серпня 1535 р. намісником митрополита в колишній Галицькій єпархії було призначено Макарія (Тучапського), який після довгих митарств через чотири роки за згодою королівської влади був хіротонисаний у Києві в “єпископа митрополії Галицької… Львівського і Кам’янця Подільського”. 22 лютого 1540 р. на Соборі в Новогрудку відбулося наречення Макарія Тучапського єпископом. Присяжною грамотою він визнав себе “епископом дворным от рамени преосвященного архиепископа, митрополита Киевского, и Галицкого, и всея Руси”, зобов’язавшись не відновлювати й не створювати нової Галицької митрополії. Зовсім іншим був його наступник, Марк Балабан, який після прийняття чернецтва під іменем Арсеній зведений був у 1549 р. митрополитом у сан єпископа Галицької митрополії, Львівського і Кам’янця Подільського. “Арсеній, — писав митрополит Макарій (Булгаков), — з самого початку захотів взяти до своїх рук два монастирі з їхнім майном, Унівський і Онуфріївський, що перебували під опікою львівського братства та здавна вважалися митрополичими. Озброївши своїх родичів та слуг, наказав заволодіти монастирями силоміць. Ченців Онуфріївского монастиря, які виявили спротив, звелів схопити й спершу посадив до колодязя при своїй кафедральній церкві у Львові, а потім замкнув у самій церкві”. Лише втручання короля, і то не відразу, захистило монастир від цього “владики”. І таких прикладів можна навести чимало.
Суцільне хабарництво влади, нерівноправний статус православних у католицькій країні спричинили їхнє об’єднання та спротив. Величезну роль у цьому відіграли братства. Крім Успенського братства у Львові створювалися й нові “духовні”, або церковні, братства — при храмі на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці та при храмі в ім’я святителя Миколая. У Львові заснував друкарню й у 1574 р. знову видав свій “Апостол” (уперше надрукований у Москві десятьма роками раніше) Іван Федоров. Також видатний просвітитель накладом 2000 екземплярів видав і свій “Буквар”. Пізніше Успенське братство викупило друкарню Івана Федорова. У братському Унівському монастирі поблизу Львова деякий час подвизався видатний духовний письменник Західної Русі Іоанн Вишенський, автор яскравих антикатолицьких трактатів, чиї слова, звернені до князя Острозького, винесено в заголовок цієї статті.
Галичина разом з Волинню чинила найбільш завзятий спротив Брестській церковній унії 1596 р. Двоє із семи західноруських єпископів — Львівський Гедеон Балабан і Перемишльський Михаїл Копистенський — відкинули рішення уніатського Собору. Після чого бунтівних єпископів позбавили сану. Однак православний Константинопольський патріарх Мелетій підтримав їх і велів обрати нового митрополита замість Михаїла Рагози, який прийняв унію, а до його обрання призначив своїми екзархами єпископа Гедеона Балабана, архімандрита Кирила Лукариса та князя Костянтина Острозького. Наступник Балабана на львівській кафедрі Ієремія Тисаровський з другого десятиріччя XVII ст. залишався єдиним православним єпископом у Речі Посполитій аж до визнання у 1634 р. новим королем Владиславом IV права православних на свою ієрархію.
Після Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького й возз’єднання Лівобережної України з Росією за умовами Вічного миру 1686 р. у тому ж році Константинопольський патріарх Діонисій IV дав згоду на приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату, про що ще за рік до того ухвалив рішення Собор духовенства в Києві. Галичина ж, як і вся Правобережна Україна, ще майже століття перебувала у складі Речі Посполитої.

Православ’я в Галичині у XVIII–ХХ ст.ст. і сьогодні
Шляхта, бажаючи зберегти свої анархічні “вольності”, масово переходила в католицизм і ополячувалася. Впродовж XVII ст. у Львові та його околицях не з’явилося жодного уніатського храму, тепер же, за енергійного сприяння польської влади, унію у 1691 р. офіційно прийняла Перемишльська єпархія, у 1700 р. — Львівська, в 1702 р. — Луцька. Львівський єпископ Іосиф Шумлянський очолював цей процес. “Після зради Шумлянського, — пише доктор церковної історії В. І. Петрушко, — в Галичині починається справжня вакханалія насильства з боку прихильників унії, яким передаються православні храми. Саме тоді Греко-Католицька Церква стає власницею відібраних у Православної Церкви храмів та іншого майна”. У Львівського братства, наприклад, було відібрано й передано ченцям греко-католицького базиліанського ордену Онуфріївський і Унівский монастирі. Єдиною святинею, до якої так і не змогли дістатися уніати, залишався Манявський скит у Карпатських горах, де подвизалося чимало православних ченців, які напівлегально опікувалися галицькою паствою.
У 1772 р., згідно з Першим поділом Речі Посполитої, Галичина дісталася імперії Габсбургів (з 1804 р. — Австрійська імперія, з 1867‑го — Австро-Угорщина). І лише тоді, після відмови останнього ігумена скиту Ісаакія Протасевича та братії прийняти унію, монастир було закрито й розграбовано. 1785 р. православні домоглися від австрійської адміністрації дозволу на створення у Львові православної громади, що об’єднувала б русинів (українців), греків і румунів. Понад сторіччя поневірялися православні львів’яни по приватних будинках і тимчасових церковних спорудах. Лише в 1901 р. вони отримали свій храм — Свято-Георгіївську церкву. До 1890 р. у Галичині, де тоді налічувалося 226 православних родин (1089 осіб), існувало ще два православних храми: при жіночій в’язниці у Львові і при чоловічій — у Станіславі (сучасний Івано-Франківськ).
Наприкінці XIX ст. у краї розвертається колосальний за масштабами суспільно-політичний рух — так зване москвофільство, — що ставило собі за мету возз’єднання з Росією, частиною єдиного народу якої вважала себе тоді більшість галицьких русинів. У ХХ ст. перед Першою світовою війною, у Православ’я почали масово повертатися не тільки миряни, але й уніатські священики, серед них раніше чільні представники греко-католицького духовенства — Яків Головацький, Іван Наумович, священномученик Максим Сандович. Влада Австро-Угорщини намагалася знайти склад злочину в діяльності русофілів, але гучний Львівський судовий процес 1914 р. його так і не виявив — усі обвинувачувані були визнані невинними за всіма пунктами.
У часи Першої світової війни понад 30 000 “москвофілів”, оголошених “п’ятою колоною” Росії, стали жертвами концтаборів — Таллергофа й інших. Тисячі з них було розстріляно, заморено голодом, померло від непосильної каторжної праці. Серед жертв Таллергофа близько 800 священиків — православних і співчуваючих Православ’ю греко-католиків.
У період між війнами Галичина перебувала у складі Польщі, тоді також відбувався масовий перехід українців у Православ’я, особливо на Перемишльській землі, населеній лемками. Більше третини покинуло уніатську церкву й перейшло у Православ’я, незважаючи на всілякі перепони з боку уряду Пілсудського. Через це у 30‑х рр. владою у Перемишльській і Холмській землях було знищено або примусово перетворено на римо-католицькі костьоли сотні православних храмів.
Восени 1939 р. Галичина була зайнята радянськими військами і приєднана до УРСР. Репресій НКВД місцеві віруючі всіх конфесій у передвоєнні роки зазнали нарівні з усім населенням СРСР. Після війни до створеної у 1941 р. Львівсько-Тернопільської православної єпархії додалися ще дві: Станіславсько-Коломийська і Дрогобицько-Самборська. А на початку 1946 р. було створено Ініціативну групу з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Руською Православною Церквою на чолі з лікарем Гаврилом Костельником. Чин возз’єднання відбувся 20 лютого у Свято-Успенській Києво‑Печерській Лаврі, де вперше було відслужено спільну Божественну літургію у Воздвиженській церкві. Об’єднавчий собор уніатського духовенства відкрився 8 березня 1946 р. у Свято-Юр’ївському соборі м. Львова. Його делегатами стали два єпископи: Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький) і Самборський і Дрогобицький Михаїл (Мельник), 214 священиків та благочинних із трьох греко-католицьких єпархій і 19 мирян. Делегати Собору оприлюднили волю 997 з 1270 священиків Греко-Католицької Церкви західних областей України. На Соборі головував отець Гавриїл Костельник, який і виголосив рішення про скасування Брестської унії 1596 р. і про повернення до Православ’я.
Відродження церковного життя, що намітилося в роки перебудови, швидко змінилося в Галичині великими конфліктами. У лютому 1990 р. Греко-Католицьку Церкву було легалізовано, але ще раніше розпочалося захоплення її прихильниками храмів та іншого церковного майна, що повсюдно супроводжувалися насильством. Після проголошення незалежності України за активного сприяння місцевої влади цей процес посилився. Філаретівський розкол (1992) створив нову хвилю конфліктів, місцева влада поспішила передати храми, що залишилися, самозваному “Київському Патріархату”, досі не визнаному жодною з Помісних Церков.
Нині православні єпархії з надією на Господа моляться про подолання негараздів. Архієпископ Львівський і Галицький Августин висловив надію всіх православних краю такими словами: “Розкол, як рани на Тілі Церкви, на відміну від єресі, має внутрішню, природну схильність до зцілення. Тому рано чи пізно він має зникнути…”

Володимир Моїсеєнко

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.