Історія Православ’я на подільських землях. Частина I. Від найдавніших часів до Люблінської унії 1569 р.

Ранньохристиянські віки на Подолії

Бакотський Свято-Михайлівський печерний монастир.
Заснований на межі ХІ–ХІІ ст.

Ці землі, слідом за Кримом, одними з перших на території нашої країни почули Благу Звістку. Племена скіфів, сарматів, гетів, праслов’ян-антів, які проживали тут, та прибулі сюди з балтійських берегів наприкінці II ст. готи — усі ці народи підтримували інтенсивні (мирні й не дуже) контакти та вели активну торгівлю з Римською імперією. Досліджені археологами пам’ятки поліетнічної черняхівської культури містять велику кількість римських монет тієї епохи. Готські війни III—V ст. сприяли масовій появі на південноподільських землях полонених греків, які потрапили в полон під час боїв або морських набігів на чорноморське південне узбережжя, що належало Риму.
Серед них було чимало християн, від яких їхні нові господарі дізнавалися про Христа, Розп’ятого і Воскреслого. У м. Томі, що на узбережжі Чорного моря у римській провінції Мала Скіфія (нині румунська Добруджа), очевидно, вже у II ст. було створено єпархію, влада якої поширювалася і на північно-західне Причорномор’я, аж до Криму. В історичних джерелах є згадка про Скіфського єпископа Євангеліка, який опікувався церквами цієї провінції в часи гонінь на Христову Церкву за правління Діоклетіана (284—292). Після Міланського едикту про віротерпимість (313 р.) єпархія швидко поширила свій вплив на північ від устя Дунаю.
Вирішальною подією, що привела до прийняття готами Хрещення, стала їхня страшна поразка у битві з військами імператора Костянтина Великого (близько 323 р.), після чого готи поспішили прийняти ту ж святу віру, під захистом якої Костянтин отримав над ними верх. Тоді ж готи заснували свою єпархію, і їхній єпископ Феофіл брав участь у I Вселенському Соборі в Нікеї (325 р.), під актами якого підписався як митрополит Готії або ж, за іншими списками, Феофіл Боспоританський із Готії. Про ранню християнізацію південних земель сучасного Поділля пише багато авторів IV — початку V ст., а єпископ Констанцький Єпіфаній повідомляє про місіонерську діяльність адептів раннього християнства таке: “Старець Авгій зазнав вигнання; цар вислав його у межі Скіфії через народні повстання та наклепницький донос з боку єпископів. Перебуваючи там, не можу сказати скільки років, і просуваючись вперед, у саму глиб Готії, він настановляв у християнському вченні багатьох готів, і відтоді у самій Готії виникли монастирі, кіновії, обітниця чистоти й суворе подвижництво”. Цар, про якого пише літописець, — це Констанцій II (337—361). Наприкінці його правління єпископом Скіфським було поставлено святого Бретаніона, котрий близько 20 років “правив містами всієї Скіфії”. Його сучасник, єпископ готів, укладач алфавіту й писемності їхньої мови Вульфіла (Ульфіла) переклав готською мовою Святе Письмо. Ймовірно, тоді й виникають перші наскельні монастирі Наддністрянщини. Виходячи із свідчень древніх авторів і досліджень останніх років, голова Вінницького церковно-історичного комітету А. В. Сварчевський резюмує: “Безумовно, що завдяки цим загарбницьким війнам та їхнім жертвам — насильно висланим першим ченцям-місіонерам, — православне чернецтво вже у V–VI ст. отримало широке поширення й утвердилось у багатьох місцях — як у колишніх античних містах Причорномор’я, так і на наших подільських землях”.
Але навали варварів (гунів, аланів, аварів, слов’ян), що з кінця IV ст. хлинули на Північне Причорномор’я та Подолію, надовго загальмували цей процес; багато осередків християнства було знищено. Готи, розгромлені гунами, в 376 р. форсували Дунай і переселилися на Балкани, у межі Римської імперії, яка через 19 років розділилася на Західну та Східну (Візантію). Після засудження аріанства на II Вселенському Соборі частина готів, що залишилася у Причорномор’ї і ще раніше впала в цю єресь, повернулася у лоно Православної Церкви. Константинопольський архієпископ святий Іоанн Златоуст направив до них православного єпископа Унілу, після смерті якого у 404 р. готи попрохали нового єпископа. Невдовзі після цього Готську єпархію, слідом за переселенням туди самих готів, було перенесено у Крим.
Новим поштовхом до появи на подільських землях ченців, тепер візантійських, стало іконоборство. Рятуючись від переслідувань у роки правління Льва III Іса­вра (717–741), багато шанувальників ікон — втікало з володінь імператора, зокрема до Криму й у район межиріччя Південного Бугу та Дністра. “Піднімаючись усе вище й вище по Дністру, — пише А. В. Свар­чевський, — вони потроху осідали, утворюючи нові колонії й засновуючи печерні монастирі на землях тиверців (Подністров’я). <…> Саме тоді, як уже згадувалося, й було засновано Нагорянський монастир. Цей монастир по праву можна назвати найдревнішим з відомих нам монастирів на території не тільки Подолії, але й усієї нашої Батьківщини (крім Кримського півострова)”. Слов’яни-тиверці, які жили тут, будучи язичниками, все-таки отримували певні відомості про християнське вчення з уст цих ченців. Після відновлення у Візантії іконошанування Константинопольським собором у 843 р., більшість ченців повернулося на батьківщину, як можна зрозуміти зі свідчення імператора Костянтина Багрянородного, зафіксованого 100 років потому: тут, на середньому лівобережжі Дністра, “є деякі обриси храмів і хрести, вирізані на піщанику, тому дехто зберігає передання, нібито ромеї колись мали тут свої поселення”. Згідно з нечисленними згадками про учнів святих учителів словенських Кирила і Мефодія, посланих ними для проповіді до східних слов’ян приблизно у 870—880 рр., Мознопон і Наврок проповіду­вали на подільських землях “…навіть до р. Ушиці”.
Але на той час уже виникає нова держава, що згодом утвердила Православ’я на Подолії назавжди, — Київська Русь.

У часи Київської Русі й Галицько-Волинського князівства

Упродовж Х ст. київські князі підкорили собі слов’янські племінні союзи Поділля — волинян, тиверців, бужан та уличів, і їхні землі стали частиною Київської Русі, а південну степову причорноморську частину їхніх земель захопили кочівники-печеніги. Святий рівноапостольний князь Володимир, хрестивши у 988 р. киян, однією з перших на Русі просвітив Волинь. Через кілька років тут було засновано єпархію, яка, ймовірно, охоплювала і Пониззя (Подолію). Чернече життя тут почало розвиватися раніше, ніж на всіх інших територіях Русі. Літопис не передає подробиць, але церковне передання свідчить, що у 1013 р. святий Антоній, повертаючись з Афону до Києва, якийсь час пробув у печерному скиту, заснованому ним (можливо, на тому ж місці, де за два століття до нього подвизалися візантійські ченці) і з якого виник Лядовський наскельний монастир. У найближчі десятиліття невеликі наскельні монастирі поширилися по обох берегах вище за течією Дністра. Після утворення удільного Галицького князівства і його окремої єпархії столицею Пониззя в середині ХІІ ст. стало м. Бакота, що виросло довкола монастиря, заснованого тут за півстоліття до того. Галицькі князі тимчасово відновили володіння Русі в межиріччі Дністра та Бугу, але половці знову відтиснули їх на північ. З Подолії неодноразово роблять спроби оволодіти Галичем улюблений місцевими жителями неприкаяний князь-мандрівець Іван Берладник († 1162) і його син Ростислав.

Замок XI–XVII ст. Кам’янець-Подільський
Монголо-татарська навала 1240 р. спричинила фактичне відділення Пониззя від Галицько-Волинського князівства. Спроби Данила Галицького знову підкорити місцеве населення наражалися на затятий опір. Видатний український історик Д. І. Дорошенко писав, що “подоляни на Пониззі воліли ввійти у спілку з татарами, ніж коритися галицьким князям. До їх пристало і Побужже. Галицький Князь Данило силою хтів примусити подолян скоритися, але це йому не вдалося. І понизовці і побужане віддалися під татарську власть. За це татари не руйнували Поділля, а тільки присилали своїх старших — баскаків, які зібрали з подолян дань, мабуть, десятину од усіх прибутків з господарства. Поділля було поділене на округи, на чолі яких стояли виборні отамани. До цих отаманів приїздили з Орди баскаки, забирали ту дань, яку отамани зібрали зі своєї громади, і везли дань в Орду”. Понад 100 років панували тут монголо-татари. У другій половині XIII ст. було створено ординський улус, який поділявся на тьми (округи). Відносно сприятливе положення придністровських земель за часів монголо-татар приваблювало сюди переселенців з інших князівств.

Після смерті у 1340 р. останнього галицького князя Юрія II Болеслава спалахнула польсько-литовська війна за галицько-волинську спадщину, що захопила й Подолію — назва, яка на той час утвердилася за землями між Дністром, Россю, Дніпром і Чорним морем.

Подолія у складі королівства Польського й Великого князівства Литовського (середина XIV ст. — 1569 р.)

У середині XIV ст., після смерті хана Узбека, феодальна роздробленість вразила й Золоту Орду. Її влада на захід від Дніпра слабшає, чим скористалося Велике князівство Литовське. Очевидно, вже у 40‑х рр. на подільських землях утверджуються брати Коріа́товичі, онуки Гедиміна, племінники великого князя Ольгерда. Їхня влада зміцніла після перемоги литовських військ над ординцями на Синіх Водах у 1362 р. Очевидно, сином литовського князя Коріата-Михайла Гедиміновича був і Дмитро Боброк-Волинський, 1367 р. він перейшов на службу до великого князя Московського і згодом став героєм Куликовської битви. Польський хроніст М. Стрийковський відзначав, що Коріатовичі побудували на Поділлі багато замків і укріплених міст — Брацлав, Меджибіж, Теребовлю, Вінницю тощо. Столицями їхніх володінь стали Смотрич і Кам’янець-Подільський. Саме тоді з’явилося перше достовірне літописне сказання про ченців на Подолії. Про Бакотський монастир повідомляється так: Коріатовичі “…на первое нашли себе твержу на реце Смотричи, а в другом месте были чернецы в горе, и в том месте нарадили город — Бакоту”.
У 1379 р. князі Коріатовичі почали масштабну реконструкцію кам’яної фортеці Кам’янця-Подільського. Рік потому на території фортеці було побудовано православну Покровську церкву. У 1366 р. у Кам’янці з’явився Орден домініканців, а за чверть століття й Орден францисканців. Олександр, “князь литовський” та “князь і господар Подільської землі”, переніс столицю своїх земель у це місто, у папській буллі його назвали “владикою Кам’янця” (“dominus de Camnitz”). У 1375 р. папа Григорій XI утвердив у Кам’янці католицьку єпархію, у центрі міста було побудовано дерев’яний кафедральний костьол. У 1398 р. вірмени, які масово селилися в цьому великому торгово‑ремісничому центрі вже понад півстоліття, також побудували в місті церкву в ім’я святого Миколая, що пізніше стала православним храмом і збереглася до наших днів.
Олександр Коріатович загинув у битві з ординцями близько 1380 р. Його наступником став брат Костянтин. За його правління у Подільському князівстві чеканилася навіть власна монета — “подільський півгрошик” (перша відома “копійка”). “Прихід до влади на Поділлі Костянтина Коріатовича, — пише дослідник історії південно-західної Русі під владою Литви й Польщі Ф. М. Шабульдо, — очевидно, треба пов’язувати зі зміцненням позицій тих кіл місцевого боярства, які виступали проти залежності князівства від Угорщини. Із грамоти 1388 р. видно, що Костянтин Коріатович відмовився від співробітництва зі своїм братом-католиком Борисом і наблизив до себе Федора Коріатовича”, який “керував Подільською землею цілком самостійно, але недовго. Уже наприкінці 1393 р. Поділля перейшло під владу польського короля й верховного князя литовського Владислава-Ягайла… <…> Отже, з 1393 р. Подільська земля, за винятком її східної частини (Брацлавський і Вінницький повіти), мала особливий статус, перебуваючи під верховною юрисдикцією польського короля, а не великого князя литовського”.
Це стало початком “сорокалітньої війни” між Литвою і Польщею за Подолію. Королю Владиславу-Ягайлу протистояли великий князь Литовський Вітовт, якого гнітила залежність від Польщі, та брат короля Свидригайло Ольгердович, найбільш непримиренний супротивник польсько-католицької експансії, який з 1399 р. недовго правив Подолією. Особливо інтенсивною була ця боротьба, коли після смерті Вітовта 1430 р. за підтримки православної знаті Литовської Русі великим князем став Свидригайло. У дитинстві він був хрещений у Православ’ї (хоча пізніше разом із Ягайлом перейшов у католицтво), одружився з дочкою тверського князя Бориса Олександровича, усе своє майже столітнє життя опирався на підтримку православної шляхти та населення. Мав круту і жорстоку вдачу; був поганим дипломатом і полководцем; проголосив незалежність від польського короля, але зазнав поразки. Коли 1440 р. від рук змовників загинув пропольськи налаштований Сигізмунд (Жигимонт) Кейстутович, який свого часу скинув Свидригайла з литовського князівського престолу, православна шляхта знову висунула Свидригайла на великокняжий престол. Але через свою глибоку старість залишався до смерті в подільській і волинській землях, які 1442 р. за ним затвердив новий великий князь Литовський (а за кілька років і польський король) Казимир Ягеллон. Помер невдачливий князь 1452 р. у Луцьку.
Подільські землі дуже постраждали під час цієї війни, яка мала відверто релігійний характер, супроводжувалась розоренням храмів та насильством стосовно місцевого духовенства. 1434 р. польсько-шляхетським військам вдалося придушити народне повстання у Бакоті й захопити західну частину Поділля, яка тепер міцно закріпилася за Польщею. На думку професора Кам’янець-Подільського державного університету І. С. Винокура, Бакотський печерний монастир було спустошено і братія розсіялася саме тоді, коли почало занепадати і м. Бакота, тобто близько 1434 р.
У другій половині XV ст. турки завоювали Константинополь і впала Візантія. Над усією Європою нависла османська загроза. Після розпаду Золотої Орди становище Подолії різко погіршилося. Виснажена постійними татарськими набігами, вона вже не була об’єктом колонізації, навпаки, частина населення мігрувала далі на північний захід, углиб країни або концентрувалася навколо нових могутніх фортець. Разом з ним пересуваються туди ж і православні монастирі у пошуку місць затишних і менш тривожних. “Найімовірніше, що у ці нелегкі роки, — пише А. В. Сварчевський, — були розорені та знищені деякі старовинні православні, переважно наскельні, монастирі та храми уздовж Дністра та його приток, — монастирі, які вже не згадуються у ХVI-му і наступних століттях. Достеменно до таких належать: Нагорянський, Суботський, Черченський, Студеницький, Долинянський, Підфилипський, Горчичанський, Кривчанський (Липчанський, який пізніше було перенесено напроти через р. Дністер, теперішнє с. Розкопне), П’ятничанський, Колубаєвський. Але розорення цих монастирів трапилося не без Промислу Божого. Є чимало історичних свідчень про те, що саме нашим подільським ченцям з вищезгаданих обителей довелось тікати в сусідню Валахію й там або засновувати нові монастирі, або заселятися у занедбані старі”.
Боротьба між литовцями й поляками за володіння всією подільською землею тривала до самої Люблінської унії 1569 р., після якої вона увійшла до складу польських коронних земель. У ХVI ст. знову з’явилися в північній Подолії, у Летичівських і Літинських землях і лісах монастирі, такі як Снітовський, відновлений згодом у 1553 р., Микулинський, Уладівський та інші. Однак час залишив на них свій відбиток — прикладом чого є церква-фортеця у с. Сутківці.

Володимир Моїсеєнко

БАРСЬКА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ

Про час появи цього шанованого образа в Барському на честь Покрову Божої Матері жіночому монастирі (м. Бар Подільської єпархії, сучасна Вінницька область) свідчень не збереглося. Відомо, що на момент повернення Барського монастиря з унії у лоно РПЦ у 1837 р. ікона була дуже шанованою у народі. Святкування на честь ікони встановлено у 1887 р. на згадку про 50-річчя від часу цієї події. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. з Барської ікони зробили список Подільської ікони Божої Матері. Як вважає Н. П. Кондаков, іконографія цього образа подібна до римської ікони з церкви Санта-Марія Маджоре і є її пізнішим повторенням, подібним до італійської копії XVI ст. у Вітербо.
У 10-х рр. XX ст. Барська ікона перебувала у вівтарі монастирського храму, у запрестольній ніші. Її прикрашала срібна позолочена риза, яку насельниці монастиря (черниці Серафима, Амвросія та Гавриїла) віддали представникам радянської влади міста задля того, щоб врятувати святиню. Чудотворний образ було сховано в підполі одного з будинків м. Бара, де поселилися черниці. Гавриїла, остання із черниць, перед своєю кончиною взяла благословення передати ікону священикові Володимиру Минаєву, який служив у міському храмі. Отець Володимир, якого поставили настоятелем церкви на честь Покрову Пресвятої Богородиці в с. Дачне Одеської області, помістив ікону в кіот і встановив в окремій кімнаті свого будинку, перед нею щодня звершувався акафіст. Нині виділено земельну ділянку під будівництво каплиці для Барської ікони.
Святкування на честь Барської ікони Божої Матері — 1/14 жовтня.

За матеріалами сайта pravenc.ru

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.