ІСТОРІЯ БАТУРИНСЬКОЇ ОБИТЕЛІ

У мальовничому куточку неподалік від м. Батурина (Чернігівська обл., Ніжинська єпархія) на березі р. Сейм усамітнився Батуринський Миколаївський Крупицький монастир, який привертає серця прочан не лише з різних регіонів України, але й інших країн. Сьогодні обитель відродилася з руїн. 
Батуринський Миколаївський Крупицький монастир лежить біля с. Осіч Бахмацького р-ну. Найвірогідніше, монастир виник ще у домонгольський час і розташовувався десь у кілометрі на захід від теперішнього монастиря, серед лісу та боліт. Те місце називають «скиток». У північно-західній частині скита і нині є курган, на якому в давні часи явився образ святителя Миколая. В пам’ять про це й було засновано монастир, названий Миколаївським. А Крупицьким став він тому, що на цьому ж місці під час татарської облоги жителям навколишніх сіл і ченцям, які переховувались тут і страждали від голоду, посипалась крупа з неба. У середині XIII ст. обитель було зруйновано і відновлено тільки на початку XVII ст. Розквіт монастиря почався з 1669 р., коли Батурин став столицею Гетьманщини. На його розвиток жертвували гетьмани та козацька старшина. Тому монастир був дуже багатим — села, землі, виробництва, ліси, луки, озера, перевози через ріки. Тут існувала велика бібліотека. Серед книг особливо шанованою була Острозька Біблія (1581).
Із монастирем пов’язана діяльність святителя Димитрія Ростовського. У 1682–1683 і 1686–1692 рр. він був ігуменом монастиря. Владика любив місцевий затишок і збудував собі келію, де у 1690–1692 рр. працював над створенням «Четій-Міней». Завдяки йому Іван Мазепа передав у дар монастирю з батуринської казни частицю мощей великомучениці Варвари. У 1683 р. свята Варвара явилася уві сні святителю. Дізнавшись про зберігання частиці мощей святої Варвари у Батурині, Димитрій Ростовський попросив дозволу у гетьмана Івана Мазепи й 15 січня 1691 р. урочисто переніс святиню до Крупицького монастиря. Святитель започаткував традицію щовівторка звершувати великомучениці молебень. У 1680 р. було освячено головний храм монастиря — Свято-Миколаївський собор. Він був побудований у візантійському стилі, мав п’ять куполів, а всередині — п’ятиярусний різьблений позолочений іконостас. Тривалий час це була єдина кам’яна споруда монастиря.
Після Батуринської трагедії 1708 р. монастир було спалено військами на чолі з О. Меншиковим, а настоятеля монастиря архімандрита Гедеона (Одорського) заслано на Соловки. Відновлюватись монастир почав із 1740‑х рр. Допомагали обителі й імператриця Єлизавета та останній гетьман України Кирило Розумовський. До 1803 р. монастирська церква на честь Преображення Господнього була дерев’яна. 1804 р. було освячено новий кам’яний Свято-Преображенський храм. У 1823–1825 рр. будується нова мурована дзвіниця. Але побудована вона була дуже неякісно, тому пізніше її розібрали, звівши натомість іншу, яка пережила решту споруд монастиря. На дзвіниці розмістили сім дзвонів, найбільший з яких важив 100 пудів. У 1834 р. було побудовано ігуменський корпус.
Монастир жив спокійно й розмірено, аж доки 1922 р. його не закрили. Криниця була засипана сміттям і різним мотлохом. В ігуменському корпусі діяла школа, а згодом — адміністрація місцевого колгоспу. Будівлі не ремонтувались і поступово руйнувались. У 1930‑ті рр. дійшла черга і до храму на скитку — його також розібрали. Під час Великої Вітчизняної війни дзвіницю двічі намагалися підірвати — спочатку радянські війська, потім німецькі. Але споруда дивом уціліла.
Зруйновані стіни, гори сміття, зарослі чагарників — такою в кінці 90‑х рр. минулого століття побачили обитель монахині Дорофея та Афанасія із Чернігівського Свято-Успенського Єлецького монастиря, які приїхали відновлювати святиню з благословення єпископа Чернігівського і Ніжинського Антонія. Спочатку вони спали просто на підлозі в приміщенні колишньої школи, де знайшли дві сухі кімнати з пічкою. Відтоді у монастирі відновились регулярні богослужіння. Статус монастиря був повернений обителі 30 травня 2000 р. На сьогодні відновлено Спасо-Преображенський храм та келії сестер. Чудові розписи у храмі та іконостас зробили майстри із Західної України. Зараз ведуться роботи з відновлення дзвіниці. В обителі усього п’ять черниць і вряди-годи приходять кілька послушниць, які трудяться від самого світанку до пізнього вечора. Життям обителі мудро керує ігуменя Дорофея (Хохлова).
У храмі монастиря зберігаються святині — ковчег із частицями мощей святителя Миколая Мірлікійського та ще 20 угодників Божих. Особливе ставлення православних віруючих до місцевошанованого чудотворного образа святителя Миколая. До 1812 р. святиня розміщувалася в малій Миколаївській церкві на скитку — тобто на первісному місці існування обителі, а потім була перенесена у монастир. Після революції ікону вдалося врятувати місцевій жительці, яка заховала її в скриню. Тільки 2001 р. образ повернули у монастир. Відтоді фіксуються сотні випадків зцілення хворих після молитов біля цієї ікони. Люди виліковуються від тяжких недуг, таких як рак, параліч, сліпота, безпліддя. Є в монастирі ще одна святиня — Меленський образ Божої Матері. Ікона занесена в каталог чудотворних ікон на початку XIX ст.
Нині монастир є екскурсійним об’єктом і охороняється державою (занесений до Реєстру нерухомих пам’яток національного значення Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»). Дістатись до Батурина не дуже складно: спочатку залізницею до станції Бахмач або Конотоп, а звідти автобусом до с. Осіч. У монастирі будуть щиро раді всім паломникам, помічникам і туристам.
Катерина Дзекун, 
науковий співробітник
НІКЗ «Гетьманська столиця»

Поделиться в соц. сетях

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.